— Яка краса! Яка краса! — вигукував Консель.
— Так, — захоплено відгукнувся я, — фантастичне видовище.
— Так, тисяча чортів! — відповів Нед Леїщ. — Це чудово! Я скаженію, що змушений зізнатися в цьому. Це небачено! Але це видовище може обійтися нам дорого. А вже коли говорити все, як є, то ми дивимося на такі речі, які Бог заборонив бачити людям!
Нед був правий. Усе було занадто красиво. Раптом Консель скрикнув, і я мимоволі обернувся.
— Що таке? — запитав я.
— Заплющіть очі! Не дивіться!
І, говорячи це, Коисель закрив долонями свої очі.
— Але що з тобою, милий хлопчику?
— Я нічого не бачу, я осліп!
Мимоволі я кинув погляд на скляну поверхню вікна і не міг витримати її вогненного блиску.
Я зрозумів, що сталося. "Наутилус" рушив уперед, розвиваючи велику швидкість. Усе навколо — поверхні і злами крижаних стін, що досі спокійно мерехтіли, перетворилися на палахкотливі смуги, що зміїлися як блискавка. Міріади крижаних діамантів зливалися у вогненне сяйво. "Наутилус" завдяки силі свого гвинта нісся в оточенні блискавок!
Скляні вікна в салоні зачинилися стулками, але ми стояли, затуливши долонями очі. Перед пашим зором ще крутилися, палахкотіли, мерехтіли відблиски потужного сяйва, як буває тоді, коли довго дивишся на сонце. Минув якийсь час, коли очі наші знов набули здатності бачити.
Нарешті ми опустили руки.
— Слово честі, я б не повірив, — сказав Консель.
— А я й зараз ще не вірю! — відповів канадець.
— Коли ми повернемося на землю, розбещені видовищем таких чудес природи, — продовжував Консель, — що ми будемо думати про наші континенти і жалюгідні творіння людських рук? Ні! Світ, населений людьми, нас не вартий. [318]
Такі слова у вустах незворушного фламандця свідчили про найвищий ступінь нашого захвату. Але й тут канадець не проминув нагоди додати свою ложку дьогтю.
— "Світ, населений людьми"! — повторив він зневажливо. — Не турбуйтеся, Конселю, ми до нього не повернемося.
Годинник пробив п'яту ранку. У цю мить "Наутилус" вдарився об щось носом. Я збагнув, що він наштовхнувся на крижану брилу. Напевно, це був результат помилки в маневруванні, цілком можливої, оскільки підводний тунель, захаращений льодами, становив нелегкий шлях для плавання. Я подумав, що капітан Немо, змінюючи напрямок, буде огинати такі перешкоди, користуючись звивинами тунелю. У всякому разі, не могли ж ми наткнутися на нездоланну перешкоду. Проте, усупереч моїм міркуванням, "Нау-тилус" дав задній хід.
— Невже ми рухаємося назад? — стурбовано запитав Консель.
— Так, — відповів я, — напевно, у цьому напрямку тунель не має виходу.
— Що ж тоді робити?
— А тоді усе буде дуже просто. Ми повернемося назад і вийдемо через південний вихід. От і все!
Я постарався сказати це топом людини, більш упевненої в успіху, аніж був я насправді. Тим часом "Наутилус" усе прискорював зворотний хід і, продовжуючи діяти коптргвиитом, мчав нас назад із великою швидкістю.
— Це вже затримка, — сказав Нед.
— На кілька годин раніше або пізніше, яке це має значення? — відповів я. — Аби вийти!
Кілька хвилин я ходив по салону, тоді до бібліотеки і знов назад. Потім сів на диван, узяв книгу і почав машинально пробігати очима її сторінки.
Спливло ще кілька хвилин. До мене підійшов Консель і запитав:
— Цікава книга?
— Дуже цікава, — відповів я.
— Звичайно. Адже це книга пана професора.
— Хіба?
Справді, у моїх руках була книга "Таємниці морських глибин". Я навіть не помітив цього. Я закрив книгу і знову узявся ходити туди-сюди. Нед і Консель підвелися, збираючись іти.
— Почекайте, — сказав я, бажаючи утримати їх. — Побудемо разом, поки не виберемося з цього тупика.
— Як вам буде завгодно, — відповів Консель.
Потяглися години томливого чекання. Я часто поглядав на прилади, що висіли на стіні в салоні. Судячи з манометра, "Нау-тилус" тримався увесь час на глибині трьохсот метрів; компас незмінно вказував напрямок на південь, а лаг крутився зі швидкістю двадцяти миль на годину — швидкість надмірна в такому вузькому просторі. Але капітан Немо знав, що ніяка поспішність не буде зайвою, що тепер хвилини мали значення століть.
О восьмій годині двадцять п'ять хвилин сталося друге зіткнення, цього разу удар прийшовся по кормі. Я сполотнів. Мої товариші згуртувалися коло мене. Я стиснув руку Конселя. Ми переглянулися, у думках крутилося одне й те саме питання. Лише поглядами, але більш виразно, аніж це було б словами, ми виказували напруження цієї миті.
У цю хвилину з'явився капітан. Я підійшов до нього і запитав:
— Шлях перекритий і на південь?
— Так. Крижана брила, перевернувшись, загородила останній вихід.
— Ми замкнені?
— Так.
Глава шістнадцята
ЗАДУХА
Отже, угорі, унизу, зусібіч "Наутилус" оточений непроникною стіною криги! Ми стали бранцями крижаних торосів! Канадець грюкнув по столу своїм величезним кулаком. Консель мовчав, а я дивився на капітана. Обличчя його було як і раніше непроникне. Він стояв, склавши руки на грудях. Він щось обмірковував. "Наутилус" не рухався.
Нарешті, капітан заговорив.
— Панове, — почав він, — у тім становищі, у якому опинилися ми, буває два види смерті.
Цей незбагненний чоловік мав вигляд професора математики, що доводить теорему своїм учням.
— Перший — бути розчавленими. Другий — умерти від задухи. Про можливість умерти з голоду я не говорю, адже запаси продовольства на "Наутилусі" напевно переживуть нас. Тому розглянемо тільки дві можливості — бути розплющеними або задихнутися.
— Щодо можливості задихнутися, — сказав я, — то цього, боятися немає підстав, оскільки ми маємо повітряні резервуари, наповнені свіжим повітрям. [320]
— Правильно, — відповів капітан, — але їх вистачить тільки на два дні. Спливло уже тридцять шість годин, як ми занурені у воду, повітря в "Наутилусі" стає важким і вимагає поновлення. Протягом двох діб запас свіжого повітря буде вичерпаний.
— То що ж, капітане, давайте звільнятися раніше.
— У всякому разі, будемо намагатися це зробити, пробиваючи навколишню стіну.
— У який бік?
— Це покаже зонд. Я посаджу "Наутилус" на нижню стіну, а мої люди, одягнені в скафандри, проб'ють крижаний покрив у найменш товстій його частині.