Дівчина мовчки кивнула.
Тенґо кортіло запитати, чому вона вважає, що краще туди не їхати, але передчував, що все одно не дістане нормальної відповіді.
— Ну, то повернешся в дім сенсея?
— До Футаматао дуже далеко.
— А ще кудись можеш поїхати?
— Попрошуся до вас, — відповіла вона.
— Може, тобі там не сподобається, — добираючи слова, обережно сказав Тенґо. — Я мешкаю сам у тісній квартирі. Та й Ебісуно-сенсей цього не дозволяє.
— Сенсею байдуже, — відповіла дівчина. І здвигнула плечима. — І мені також.
— А от мені, можливо, не байдуже.
— Чому.
— Одним словом... — почав Тенґо й запнувся. Не міг пригадати, з чого почав. У розмові з Фукаері часто таке траплялося. Умить обривалася нитка думок. Так, ніби раптом зривався вітер і розкидав ноти, потрібні для гри на музичному інструменті.
Фукаері простягла праву руку й, ніби заспокоюючи, легко стиснула його ліву руку.
— Я вас не зовсім добре розумію, — сказала вона.
— Наприклад, що?
— Ми одне ціле.
— Одне ціле? — здивувався Тенґо.
— Разом книжку написали.
Тенґо відчув долонею силу її пальців. Не надмірну, але рівну і впевнену.
— Правду кажеш. Ми разом написали "Повітряну личинку". І разом нас зжере тигр.
— Тигр не з'явиться, — на диво серйозним тоном сказала Фукаері.
— От і добре! — зрадів Тенґо. Однак не дуже почувався щасливим. Можливо, тигр не з'явиться, але що з'явиться натомість, не знав.
Обоє стали перед квитковою касою станції Сіндзюку. Фукаері, все ще тримаючи Тенґо за руку, дивилася на нього. Навколо них, ніби річкова течія, пропливали люди.
— Гаразд. Якщо хочеш зупинитися у мене, зупиняйся, — здавшись сказав Тенґо. — Бо я зможу переспати на дивані.
— Дякую, — сказала Фукаері.
Тенґо подумав, що оце вперше з її уст почув слово подяки. Та ні, можливо, не вперше, але коли — ніяк не міг згадати.
Розділ 19
(про Аомаме)
Жінки, що діляться таємницями
— Карлики?. — заглядаючи в обличчя дівчини, лагідно спитала Аомаме. — А скажи, хто вони такі?
Однак Цубаса знову міцно стулила рот, а її очі, як і перед тим, утратили глибину. Здавалося, сказавши тільки одну фразу, вона витратила більшу половину своєї енергії.
— Твої знайомі люди? — запитала Аомаме.
Знову мовчанка.
— Вона досі кілька разів повторювала ці слова, — сказала стара пані. — Карлики. А що це означає, невідомо.
У цих словах учувалося щось зловісне. Вуха Аомаме сприймали цей неголосний звук наче далекий гуркіт грому.
— Може, карлики завдали їй шкоди? — спитала вона.
Господиня хитнула головою.
— Не знаю. Та хоч би там що, карлики, напевне, мають для неї важливе значення.
Дівчина поклала на стіл свої маленькі руки й, не змінюючи пози, своїми прозорими очима втупилася в одну точку простору.
— А що, власне, сталося? — спитала Аомаме господиню. І та почала загалом спокійно розповідати:
— Видно сліди ґвалтування. Причому неодноразового. Між ногами і в піхві — кілька жахливих рваних ран, пошкоджена й матка. Бо всередину її недорозвинених статевих органів удирався дорослий чоловік. А тому сильно поруйнував слизову оболонку матки — місце прикріплення заплідненої яйцеклітини. Лікар дійшов висновку, що, ставши дорослою, дівчина навряд чи зможе завагітніти.
Здавалось, що стара пані навмисне перед дівчиною викладає такі яскраві подробиці. Цубаса слухала все це мовчки. Вираз її обличчя ніби й не змінювався. Тільки інколи вона злегка ворушила ротом, але звуків не видавала. Справляла враження людини, яка з чемності слухає розповідь про когось незнайомого, що живе десь далеко.
— Та річ не тільки в цьому, — вела далі господиня. — Навіть якщо якимось чином функція матки буде відновлена, то, напевне, дівчина ніколи не захоче мати з будь-ким статевих стосунків. Бо, судячи з жахливих пошкоджень, неодноразово зазнала нестерпного болю. Згадка про нього так просто не зникне. Ви мене розумієте?
Аомаме кивнула. Міцно сплетені пальці обох її рук лежали на колінах.
— Інакше кажучи, готовим до запліднення її яйцеклітинам нема куди спускатися. Вони... — Зиркнувши на дівчину, господиня вела далі: — ...вже стали безплідними.
Аомаме не знала, наскільки Цубаса розуміє зміст розповіді. Та незалежно від цього, вираз її обличчя видавав, що вона начебто перебуває десь-інде. Принаймні не тут. Здавалось, її душа замкнена десь у маленькій темній кімнаті.
Господиня пояснювала:
— Не можна казати, що єдиний сенс життя жінки полягає в тому, щоб завагітніти й народити дитину. Кожна людина вільна обирати, як їй жити. Але, як не крути, нікому не дозволено силоміць позбавляти жінку такого природного права.
Аомаме мовчки кивнула.
— Ясна річ, не дозволено, — повторила стара пані. Аомаме відчула, що її голос злегка тремтить. Здавалось, вона вже не може стримати своїх почуттів. — Ця дівчина сама звідкись утекла. А як — не знаю. Але більше їй ніде дітися. Бо ніде-інде не може бути в безпеці.
— Вона десь має батьків?
Стара пані нахмурилась і легенько постукала нігтями по столу.
— Відомо, що десь має. Але це вони дозволили скоїти з нею такий огидний вчинок. Коротко кажучи, дівчина втекла від них.
— Тобто батьки дозволили, щоб хтось ґвалтував їхню дочку? Ви це хочете сказати?
— І не тільки дозволили. А навіть заохочували.
— Як це так?.. — здивувалася Аомаме. Більше слів не знайшла.
Господиня захитала головою.
— Це жахлива історія. Із непростими обставинами. Несхожими на звичайне домашнє насильство. Знайомий лікар сказав, що треба повідомити поліції. Але я попросила не робити цього. Він ставився до мене добре, а тому я змогла якось його вмовити.
— То чому ж ви не повідомили поліції? — спитала Аомаме.
— Над цією дівчиною вчинено наругу, що явно суперечить людській моралі й заслуговує суспільного осуду. Це підлий злочин, що, природно, мав би бути суворо покараний, — уважно добираючи слова, сказала стара пані. — Та якби навіть я зараз звернулася до поліції, то які, власне, заходи вони могли б ужити? Як бачите, дівчина майже не говорить. Не могла б нормально пояснити, що з нею сталося. А якби й змогла, то нема способу довести, що це правда. Якщо передати дівчину в руки поліції, то, можливо, її відішлють назад до батьків. Бо їй нікуди їхати, а батьки, що не кажіть, мають на неї право. Якби вона повернулася до них, то, боюсь, повторилося б те саме. А цього не можна допустити.