1Q84

Сторінка 83 з 114

Харукі Муракамі

— Шість тижнів і три дні тому, — сказала господиня. — Можливо, ти не рахуєш днів, а от я роблю це акуратно. Знаєш, чому?

Дівчина знову легенько хитнула головою.

— Бо іноді час особливо важливий, — пояснила стара пані. — Його підрахунок набуває тоді великого значення.

В очах Аомаме Цубаса видавалася звичайною десятирічною дівчиною, яку будь-де можна зустріти. Як на свій вік була досить високою, але без опуклостей на худих грудях. Очевидно, потерпала від хронічного недоїдання. Риси обличчя — непогані, але враження від нього — страшно бліде. Очі — немов запітніле скло, за яким нічого не видно. Висохлі губи раз у раз нервово ворушилися — здавалося, намагалися щось сказати, але не знаходили слів.

Господиня вийняла коробку шоколаду з принесеного паперового пакета. На коробці — зображення гірської ущелини в Швейцарії. А всередині — десяток гарних шоколадок різної форми. Стара пані дала одну дівчині, одну — Аомаме, а ще одну поклала собі в рот. Те ж саме зробила Аомаме. Тільки після цього Цубаса й собі взялася смоктати шоколадку. Якийсь час усі троє зосередилися на шоколаді.

— Ви пам'ятаєте, якими самі були в десятирічному віці? — запитала господиня Аомаме.

— Добре пам'ятаю, — відповіла Аомаме. У такому віці вона потиснула руку одному хлопцеві й поклялася кохати його все життя. Через кілька місяців у неї почалося перше місячне. У той час у житті Аомаме сталося чимало змін. Вона вирішила віддалитися від віри й порвати зв'язок з батьками.

— І я добре пам'ятаю, — сказала господиня. — У такому віці батько забрав мене до Парижа, де я пробула цілий рік. Він працював тоді дипломатом. Ми мешкали у старих апартаментах поблизу Люксембурзького парку. Був кінець Першої світової війни, і залізничні станції кишіли пораненими солдатами — молодими, немов діти, і старими. Париж у будь-яку пору чарує своєю красою, але в мене залишилося тільки враження від кривавих наслідків війни. Люди, які втратили очі, руки й ноги в жорстоких боях на передовій лінії, блукали вулицями, немов покинуті душі. В очі мені впадали лише білі бинти на поранених чоловіках і чорні жалобні стрічки на жіночих руках. Багато нових домовин тягли коні на возах до кладовища. Зустрічаючись з ними, люди на вулицях відвертали очі й замовкали.

Стара пані простягла через стіл руку. Дівчина, після короткого роздуму, підняла свою руку з коліна й поклала на руку господині. А та потиснула її. Мабуть, так само стискали її руку батько або мати, коли в дитинстві вона розминалася з катафалком на розі паризької вулиці. І підбадьорювали — мовляв, не бійся, ти в безпеці.

— Чоловіки щодня виробляють кілька мільйонів сперматозоїдів, — сказала стара пані. — Ви це знали?

— Приблизно, — відповіла Аомаме.

— І я, звичайно, точно не знаю. В усякому разі, безліч. І все це вони випускають за одним разом. А от кількість дозрілих жіночих яйцеклітин обмежена. Знаєте, скільки їх?

— Точно не знаю.

— Протягом життя їхня кількість не перевищує приблизно чотирьохсот штук, — сказала господиня. — Вони не утворюються щомісяця, а зберігаються в жіночому організмі від самого народження. Після того як у жінки почалося перше місячне, вони щомісяця дозрівають і виходять назовні. У цій дівчині вони також зберігаються. Оскільки в неї ще не почалося місячне, вони залишаються неторканими. Наче в якійсь шухляді. Безперечно, їхнє завдання полягає в тому, щоб зустріти сперматозоїда й запліднитися.

Аомаме кивнула.

— Головна відмінність у ментальності чоловіків і жінок спричинена різницею в системі розмноження. Ми, жінки, з фізіологічного погляду, живемо заради того, щоб захистити обмежену кількість наших яйцеклітин. І ви, і я, і ця дівчина, — сказала стара пані з легкою усмішкою на губах. — Щоправда, в моєму випадку треба сказати "жила", в минулому часі.

"Я досі вже витратила двісті яйцеклітин, — швидко прикинула подумки Аомаме. — Залишилася половина. Можливо, з оголошенням: "Заброньовано".

— Однак її яйцеклітини не заплідняться, — сказала господиня. — Минулого тижня знайомий лікар провів обстеження і сказав, що її матка порвана.

Скривившись, Аомаме глянула на господиню. Потім, злегка повернувши голову, зиркнула на дівчину. Слів не знаходила.

— Порвана?

— Так, порвана, — відповіла господиня. — І ніяка операція вже не допоможе.

— Власне, хто вчинив таке? — спитала Аомаме.

— Ще точно невідомо, — відповіла стара пані.

— Карлики, — сказала дівчина.

Розділ 18

(про Тенґо)

Старший Брат більше не з'явиться

Після прес-конференції Комацу зателефонував і повідомив, що все пройшло безперешкодно й гладко.

— Чудова подія! — як ніколи збудженим голосом сказав він. — Я не сподівався, що вона так безпомильно з цим упорається. Відповіді на запитання були розумними й справили приємне враження на присутніх.

Почувши розповідь Комацу, Тенґо нітрохи не здивувався. Хоча не мав для цього особливих підстав, але прес-конференцією не переймався. Сподівався, що Фукаері сама дасть собі раду. Однак вираз "приємне враження" чомусь здавався стосовно неї недоречним.

— Наша таємниця не вилізла на поверхню? — для певності спитав Тенґо.

— Ні, за відведений короткий час Фукаері вміло ухилилася від незручних запитань. Крім того, насправді вони майже не були гострими. Бо журналістам сподобалася гарненька сімнадцятирічна дівчина, і вони зовсім не хотіли виступати в ролі негативних персонажів. Звісно, треба додати примітку: "Принаймні поки що". Що буде далі, невідомо. В цьому світі вітер змінює напрям у будь-яку мить.

Тенґо уявив собі, ніби Комацу із серйозним виразом обличчя стоїть на високій кручі й мокрим пальцем визначає, звідки дме вітер.

— В усякому разі, все це сталося завдяки тому, що ти навчив її, заздалегідь провівши з нею репетицію. Дякую! Повідомлення про отримання премії та перебіг прес-конференції має з'явитися в завтрашніх вечірніх газетах.

— У якому одязі була Фукаері?

— Одязі? У звичайному. В тонкому тісному светрі й джинсах.

— Груди випиналися?

— Так, випиналися. Їхня форма виразно впадала в очі. Вони здавалися наче щойно виготовленими й теплими, — відповів Комацу. — Слухай, Тенґо-кун, ця дівчина стане широко відомою як молода обдарована письменниця. Має гарний вигляд, трохи чудернацьку манеру говорити, але з біса кмітлива, А головне — навколо неї незвична атмосфера. Досі я був присутнім на дебюті багатьох письменників, але ця дівчина особлива. Якщо я так кажу, значить — так воно справді є. Б'юсь об заклад на ліву руку й праву ногу, що через тиждень журнали з надрукованою в них "Повітряною личинкою" з'являться на прилавках книгарень. І за три дні їх розпродадуть.