— Сама не читала, — сказав він.
— Хтось читав, — сказала Фукаері.
— Уголос читали тобі батько або мати?
На це дівчина не відповіла.
— Хоч ти й не можеш читати, але пишеш добре, правда? — боязко спитав Тенґо.
Вона хитнула головою.
— І читання вимагає часу.
— Вимагає багато часу?
Фукаері знову ледь-ледь здвигнула плечима. Мовляв, так.
Тенґо перемінив позу.
— Ти хочеш сказати, що, можливо, ти сама не писала "Повітряної личинки"?
— Не писала.
Тенґо зробив паузу на кілька секунд. Вагомих секунд.
— Хто ж тоді писав?
— Адзамі, — відповіла Фукаері.
— Хто вона така?
— На два роки молодша.
Знову настала коротка пауза.
— Та дівчина замість тебе писала "Повітряну личинку"?
Фукаері кивком підтвердила це як щось само собою зрозуміле.
Тенґо з усіх сил напружував мозок.
— Коротко кажучи, ти розповідала, а Адзамі записувала. Так?
— Друкувала на машинці, — сказала Фукаері.
Прикусивши губу, Тенґо упорядковував у голові кілька виявлених зараз фактів. Потім сказав:
— Так це Адзамі подала на журнальну премію те, що надрукувала? Можливо, потай від тебе й назву "Повітряна личинка" придумала?
Фукаері неоднозначно нахилила голову. В усякому разі, не заперечила. Загалом ніби так виходило.
— Адзамі — твоя подруга?
— Живемо разом.
— Вона — твоя молодша сестра?
Фукаері хитнула головою.
— Сенсеєва дочка.
— Сенсей... — промовив Тенґо. — І той сенсей живе разом з тобою?
Фукаері кивнула. Мовляв, навіщо зараз таке питати.
— Напевне, з тим сенсеєм я зараз їду зустрічатися, чи не так?
Фукаері повернулася обличчям до Тенґо і хвилину дивилася на нього так, ніби спостерігала, як десь далеко пливе хмарина. Або думала, як командувати забудькуватим псом. А тоді кивнула.
— Ми їдемо на зустріч до сенсея, — сказала вона безвиразним голосом.
На цьому розмова тимчасово закінчилася. Тенґо й Фукаері знову замовкли й, сидячи поряд, поглядали за вікно вагона. На рівній, плескатій землі безперервно тяглися ряди безликих будівель. Численні телевізійні антени, немов комашині щупальці, стирчали в небі. Цікаво, чи тутешні люди справно платять корпорації "NHK"? У неділю Тенґо з будь-якого приводу думав про це. Не хотів, але доводилося.
Сьогодні, цього погідного квітневого ранку, з'ясувалося кілька не дуже приємних фактів. По-перше, Фукаері сама не писала "Повітряної личинки". Якщо вірити її словам (а не вірити поки що не було підстав), вона розповідала, а інша дівчина записувала. Таким самим способом — записом усного переказу — творилися "Кодзікі" та "Хейке-моноґатарі" . Хоча цей факт трохи зменшив почуття вини Тенґо за втручання в текст "Повітряної личинки", але загалом тільки ускладнив, і то досить суттєво, становище.
У Фукаері дислексія — не може нормально читати книжки. Тенґо зібрав докупи свої знання про неї. За програмою університетського курсу з педагогіки він прослухав лекцію про таке порушення процесу читання. У принципі, дислексія не позбавляє людину вміння читати й писати. На її інтелектуальний рівень не впливає. Однак читання забирає багато часу. Короткий уривок тексту людина прочитує без перешкод, а от переробити велику кількість інформації, що міститься в довгому тексті, не здатна. Ієрогліфи та їхній зміст в її голові як слід не в'яжуться одне з одним. Дислексія — досить поширене захворювання. Причина його виникнення ще досі повністю не з'ясована. Однак нічого дивного, якщо в шкільному класі знайдеться один-два учні, які від неї потерпають. Була вона в Ейнштейна, Едісона й Чарлза Мінґаса .
Тенґо не знав, чи люди з дислексією відчувають такі ж труднощі з писанням, як і з читанням. Але, видно, у випадку Фукаері це мало місце. Писання їй давалося так само важко, як і читання.
"Цікаво, що сказав би Комацу, якби про це знав?". Тенґо мимоволі зітхнув. Ця сімнадцятирічна дівчина має вроджену дислексію — невпевнено читає і пише довгий текст. І під час розмови (якщо не робить цього навмисне) загалом за одним разом вимовляє тільки одне речення. Тож зробити її, нехай навіть формально, професійною письменницею — абсурд. Навіть якби Тенґо вправно переробив "Повітряну личинку" і цей твір отримав би премію, вийшов би у світ і дістав би схвальну оцінку, не можна було б і далі дурити читацьку громадськість. Навіть якщо спочатку все піде гладко, згодом люди, напевне, задумаються — мовляв, щось тут не те. Якщо тоді правда вилізе на поверхню, то всі вони, як один, замішані в цьому ділі, зазнають краху. Обірветься і кар'єра Тенґо як письменника, котра ще як слід і не розпочалася.
Взагалі проект з такими вадами не має шансів на успіх. Від самого початку Тенґо здавалося, наче він ступає по тонкій кризі, а тепер цей образ видався надто простим. Ще перед тим, як він ступив ногою на кригу, вона вже потріскувала. Треба повернутися додому й сказати по телефону Комацу: "Вибачте, Комацу-сан, я виходжу з цього діла. Воно надто небезпечне". Так зробила б людина з нормальною психікою.
Та коли Тенґо почав думати про "Повітряну личинку", його душа страшно розгубилася, розпалася на дві половинки. Хоч би яким небезпечним був план Комацу, Тенґо вже не мав змоги кинути виправлення рукопису "Повітряної личинки". Інша річ, коли б він зробив так ще перед тим, як узявся до переписування оповідання. Тепер уже пізно. Він по шию загруз у тому творі. Дихає повітрям того світу, звик до тамтешнього земного тяжіння. Екстракт того оповідання проник навіть крізь стінки його внутрішніх органів. Оповідання настійливо прагнуло змін, зроблених його руками, а він гостро відчував це прагнення. Таку річ міг зробити лише Тенґо, й вона, варта того, мусила бути зробленою.
Заплющивши очі, Тенґо спробував вирішити, на що йому негайно зважитися. Але не зумів. Розгублена, роздвоєна людина не здатна дійти логічного висновку.
— Адзамі точно записувала твою розповідь? — спитав Тенґо.
— Так, як я розказувала, — відповіла Фукаері.
— Ти розповідала, а вона записувала? — запитав Тенґо.
— Тільки доводилося розповідати тихо.
— Чому тихо?
Фукаері озирнулася навколо. Пасажирів майже не було. Тільки мати з двома маленькими дітьми сиділа віддалік на протилежному сидінні. Здавалось, вони втрьох їдуть кудись далеко, де їх очікує радість. І такі щасливі люди живуть на світі.