Однак, вступивши до університету, він не кинув дзюдо. В основному жив так само, як у середній школі вищого ступеня. Бо, залишаючись членом клубу дзюдо, міг поселитися в гуртожитку й не турбуватися, де переспати й що поїсти (принаймні на мінімальному рівні). На самій стипендії, яку отримував, зовсім нелегко жилося. Тому він мусив займатися дзюдо. Звісно, як спеціальність обрав собі математику. Вчився в університеті по-своєму успішно, й професор-куратор рекомендував йому вступати в аспірантуру. Однак через три-чотири роки запал до математики як науки у Тенґо швидко випарувався. Як і раніше, математика йому подобалася, але відпала охота займатися математичними дослідженнями. Так само як і дзюдо. Сам добре розумів, що може бути аматором, але щоб віддати все життя дзюдо, не мав ані характеру, ані бажання.
Коли зацікавлення до математики ослабло і перед закінченням університету зникла причина для заняття дзюдо, Тенґо зовсім не знав, що тепер робити і якою дорогою рухатися. Здавалось, його життя втратило сенс. Загалом його життя було безцільним, але сторонні люди щось від нього сподівались і вимагали. Відповідаючи на це, його життя по-своєму крутилося. Та як тільки сподівання й вимоги зникли, не залишилося нічого, вартого уваги. Життєвої мети і друга він не мав. Він опинився у чомусь схожому на штиль і не міг на чомусь як слід зосередитися.
В університеті дружив з кількома дівчатами, мав з ними сексуальні стосунки. Загалом він не був вродливим, товариським і здатним зацікавити розмовами. Через постійну нестачу грошей яскраво не вдягався. Але так само, як запах деяких рослин приваблює метеликів, він притягав до себе деяких жінок. І то досить сильно.
Цей факт від відкрив у двадцятирічному віці — майже тоді, коли почав утрачати запал до математики як науки. Без його старань біля нього обов'язково крутилися жінки, які ним зацікавилися. Вони хотіли, щоб він обійняв їх своїми товстими руками. Або принаймні не заперечували проти цього. Спочатку Тенґо не розумів таких задумів і розгублювався, але незабаром дечого навчився й успішно користувався своїми можливостями. Відтоді майже не відчував нестачі жінок. Однак він сам по-справжньому не закохувався. Просто дружив з ними й мав статеві стосунки. Щоб разом з ними заповнити порожнечу. Дивно, але факт, що його ні разу сильно не вабила жінка, яку він до себе притягував.
Усі ці перипетії Тенґо розповів непритомному батькові. Спочатку повільно добираючи слова, потім швидше й нарешті з певним запалом. Якомога одвертіше розповів про свої сексуальні проблеми. Вважав, що тепер уже не варто соромитися. Батько лежав горілиць і, не змінюючи пози, далі спав міцним сном. Його дихання також не перемінилося.
Приблизно о третій прийшла медсестра й, замінивши пластмасову банку крапельниці та сечоприймач, виміряла температуру батькового тіла. Медсестра Омура була тілистою, з великими грудьми, із зав'язаним у вузол волоссям, в якому стирчав олівець.
— Нічого не сталося? — спитала вона, записуючи олівцем цифри зверху на папці.
— Нічого. Тільки постійно спав, — відповів Тенґо.
— У разі чого, будь ласка, натисніть на оту кнопку, — сказала вона й показала на кнопку виклику, а олівець знову застромила у волосся.
— Зрозуміло.
Незабаром після того, як вона вийшла, почувся короткий стук у двері й на порозі показалася медсестра Тамура.
— Їсти не хочете? Можете щось поїсти в їдальні.
— Дякую. Я ще не голодний, — відповів Тенґо.
— А як батько?
Тенґо кивнув.
— Я увесь цей час говорив. Але не знаю, чи він чув.
— Добре, що говорили, — сказала медсестра й підбадьорливо всміхнулася. — Ваш батько напевне чув.
Вона тихо зачинила двері. Тенґо знову залишився наодинці з батьком у тісній палаті.
Тенґо розповідав далі.
Закінчивши університет, він став викладати математику в столичній підготовчій школі. Перестав бути математичним вундеркіндом, на якого покладали надії, і перспективним дзюдоїстом. Став просто вчителем підготовчої школи. Але це його тішило. Нарешті він міг вільно дихнути. Вперше у житті, нікого не соромлячись, міг вільно жити самостійним життям.
Згодом він почав писати оповідання. Написав їх кілька й подав на премію молодого автора, організовану видавництвом. У той час познайомився з Комацу — чудернацьким редактором — і дістав доручення переписати "Повітряну личинку", сюжет якої належав Фукаері (Еріко Фукаді). Вона придумала оповідання, але не вміла написати тексту, а тому це завдання взяв на себе Тенґо. Він успішно з ним упорався, і твір одержав премію молодого автора, започатковану літературно-мистецьким часописом, вийшов у вигляді книжки й став неперевершеним бестселером. "Повітряна личинка" набула такого широкого розголосу, що відбірна комісія поставилася до неї з підозрою і не присудила премії Акутаґави. Книжка так добре продавалася, що, вживаючи щирий вислів Комацу, "ця премія була непотрібною".
Тенґо не був певен, чи його розповідь доходить до батькових вух. Навіть якщо доходила, все одно залишалось невідомим, чи він їх розуміє. Ніякої реакції і ніякого наслідку не було видно. Навіть якби батько розумів, хтозна, чи це його цікавило. Можливо, воно його дратувало. Може, думав: "Мені байдуже до чужого життя, дайте мені спокійно поспати". І все ж Тенґо нічого іншого не залишалось, як далі розповідати все, що спливало йому на пам'ять. У цій тісній палаті, віч-на-віч з батьком, він не міг нічого іншого придумати.
— Я не можу сказати, що зараз у мене все йде добре, але я хотів би жити з написання художніх творів. Не переписувати чужих, а писати власні. Мені подобається писати тексти, особливо оповідання. Хочеться зробити щось гарне. Нарешті воно народилося в моїй душі. Я ще нічого не опублікував під своїм прізвищем, але найближчим часом це мені, гадаю, якось удасться. Насмілюся сказати, що я непоганий стиліст. Щоправда, деякі редактори трохи недооцінюють мої літературні здібності. Але я цим не переймаюся.
До цього можна додати, що я, здається, наділений характером реципієнта. У всякому разі, фіктивний світ, який я описую, реально затягує мене до себе. Але про такі хитромудрі речі не варто зараз говорити. Це зовсім інша справа.