Після того взяла спортивну сумку й попрямувала до дверей. Узявшись за клямку, озирнулась і ще раз зиркнула на здоровенного чоловіка, що лежав ниць у темряві. Здавалося, ніби він міцно спав. Так само, як тоді, коли його вперше побачила. Ніхто, крім Аомаме, в цьому світі не знав, що він помер. Та ні, хіба що карлики знали. Саме тому вони припинили громовицю. Бо знали, що посилати зараз таке попередження — марна справа. Обраний ними представник уже мертвий.
Аомаме відчинила двері й, відвертаючи вбік очі, зайшла в освітлену кімнату. Тихо зачинила двері. Голомозий сидів на дивані й пив каву. На столі лежала велика таця з готельним кавником і купою сандвічів, з яких залишилася тільки половина. Дві невикористані чашки стояли поряд. Кінський хвіст, як і перед тим, сидів, випроставшись, на стільці у стилі рококо біля дверей. Очевидно, вони обидва мовчки провели увесь цей час в однаковій позі. В кімнаті збереглася незмінна атмосфера.
Коли Аомаме зайшла, Голомозий поставив свою чашку на тарілочку й поволі встав.
— Закінчила, — сказала Аомаме. — Зараз він спить. Процедура забрала досить багато часу. Навантаження на м'язи, гадаю, було великим. Дайте йому виспатися.
— Спить?
— Міцно, — відповіла Аомаме.
Голомозий подивився Аомаме прямо в очі. Заглядав у них до самого дна. Потім, ніби перевіряючи, чи нема чогось підозрілого, поглянув на її ноги, а тоді — знову на обличчя.
— Усе було звичайним?
— Коли сильний стрес знято з м'язів, людина часто міцно засинає. Нічого особливого в цьому немає.
Голомозий підійшов до дверей, що відділяли вітальню від спальні, й, тихо повернувши клямку, прочинив їх і зазирнув усередину. Ніби готуючись у разі чого вихопити пістолет, Аомаме схопилася правою рукою за пояс. Охоронець секунд десять роздивлявся по кімнаті, а тоді зачинив двері.
— Як довго спатиме? — спитав він. — Не годиться залишати його постійно на підлозі.
— Через години дві зможе прокинутися. А до того часу залиште його в цьому положенні.
Голомозий зиркнув на свій наручний годинник, щоб звірити час. Потім легко кивнув.
— Зрозуміло. Так і зробимо, — сказав він. — Душ не приймете?
— Не треба. Тільки дозвольте переодягтися.
— Звичайно. Зайдіть, будь ласка, в туалетну кімнату.
Аомаме хотіла якомога швидше покинути готель, особливо не переодягаючись. Але вирішила, що краще не викликати підозри охоронців, і тому переодяглася в те, у чому прийшла. Треба було повертатися додому в такому самому одязі. У туалетній кімнаті вона зняла робочий костюм, скинула мокру від поту білизну і, витерши тіло рушником, одягла нову. Натягла на себе попередні бавовняні штани й білу блузку. Пістолет запхала під пояс, щоб не було видно ззовні. Зробила кілька рухів руками й ногами, щоб перевірити, чи вони не здаватимуться неприродними. Помила обличчя милом, розчесала щіткою волосся. Тоді стала перед великим дзеркалом над умивальником і під різними кутами рішуче скривила обличчя, щоб розслабити напружені, застиглі м'язи. Через певний час її обличчя повернуло собі звичний вигляд. Але після неодноразових гримас вона не відразу згадала, яким був її звичний вираз обличчя. Щоб з цим хоч якось визначитися, довелося зробити кілька спроб і помилок. Удивляючись у дзеркало, Аомаме доскіпливо перевірила своє обличчя. "Безперечно, — подумала вона, — воно звичне. Може всміхатися. І руки не тремтять. І погляд впевнений. Як завжди у мене, холоднокровної".
Однак нещодавно, коли вона щойно вийшла зі спальні, Голомозий пильно придивлявся до неї. Може, помітив сліди сліз на її обличчі. Вони, напевне, ще залишилися після того, як вона плакала. Подумавши про це, Аомаме занепокоїлася. Можливо, він здивувався, чого це вона, розминаючи лідерові м'язи, мала б пускати сльозу. Чи не запідозрив, що сталося щось незвичайне? Може, відчинивши двері, знову зайшов подивитися на лідера й відкрив, що його серце зупинилося...
Аомаме сягнула рукою до пояса й помацала рукоятку пістолета. "Треба заспокоїтися, — подумала вона. — Нема чого боятися. Якщо страх буде видно на обличчі, охоронець засумнівається".
Приготувавшись до найгіршого, вона взяла лівою рукою спортивну сумку й сторожко вийшла з туалетної кімнати. її права рука могла в будь-яку мить схопити пістолет. Однак у кімнаті нічого особливого не сталося. Голомозий, схрестивши руки, стояв посеред кімнати й, примруживши очі, про щось думав. Кінський хвіст, незмінно сидячи на стільці біля входу, спокійно спостерігав, що відбувається навколо. Його холодна пара очей скидалася на кулемет бомбардувальника. Він звик наодинці стежити за блакитним небом. Його очі відсвічували блакиттю.
— Мабуть, утомилися, — сказав Голомозий. — Може, вип'єте кави із сандвічами?
— Дякую, — відповіла Аомаме. — Після роботи я не відчуваю голоду. Приблизно через годину поволі з'являється апетит.
Голомозий кивнув. І з внутрішньої кишені піджака вийняв товстий конверт і, ніби зваживши його вагу на долоні, передав Аомаме.
— Вибачте, але ми платимо вам не лише за візит. Як я вже казав, дуже просимо, щоб про сьогоднішню зустріч ніхто не дізнався.
— Ви хочете сказати, що платите мені також за мовчання? — жартома спитала вона.
— Ні, просто хочемо сказати, що забрали у вас багато часу, — навіть не всміхаючись, відповів охоронець.
— Я зберігаю таємницю незалежно від грошової суми. Це входить у рамки моєї роботи. Назовні ніщо не просочується, — сказала Аомаме й, узявши конверт, запхала його в спортивну сумку. — Розписку дати?
Голомозий хитнув головою.
— Не треба. Все це залишається між нами. Декларувати його як дохід нема потреби.
Аомаме мовчки кивнула.
— Мабуть, чимало потрудилися? — поцікавився Голомозий.
— Більше, ніж завжди, — відповіла Аомаме.
— Бо йдеться про незвичайну людину.
— Начебто.
— Це незамінна людина, — сказав охоронець. — Тривалий час страждав від страшного фізичного болю. Так би мовити, перебрав на себе наші муки. Нашим бажанням було хоч трохи той біль зменшити.
— Позаяк основна причина болю невідома, то нічого певного не можна сказати, — добираючи слова, сказала Аомаме. — Гадаю, хоч трохи біль зменшиться.
Голомозий кивнув.
— Як бачимо, і ви досить вморилися.