— Час паралічу м'язів потроху довшає. Та й зростає кількість нападів. Параліч почався сім років тому, один раз на два-три місяці. Тепер він повторюється щомісяця раз-двічі. Щоразу, коли параліч проходить, організм охоплюють страшні муки й утома впродовж цілого тижня. Біль у тілі такий, як від уколів товстою голкою, голова розколюється, настає безсилля. Про сон не може бути й мови. Жодні ліки не зменшують цього болю. — Чоловік зітхнув і провадив далі: — Наступного тижня стає легше порівняно з попереднім, але біль не зникає. Щодня кілька разів напливає, немов хвиля. Я задихаюся. Нутрощі нормально не функціонують. Суглоби скриплять, як незмащений мастилом механізм. Щось пожирає моє тіло, висмоктує кров. Я це виразно відчуваю. Але пожирає мене не рак і не паразити. Я піддавався різним точним аналізам, але причини не вдалося з'ясувати. Мені казали, що я здоровий. Мене мучить щось незрозуміле для медицини. Щось отримане як розплата за даровану благодать.
"Цей чоловік, здається, справді на дорозі розпаду, — подумала Аомаме. Але на ньому не проглядала навіть тінь виснаження. Очевидно, його організм був міцно збудований і натренований, щоб переносити страшний біль. Однак Аомаме відчувала, що він прямує до загибелі. — Він мучиться. Якою хворобою — невідомо. І без мого втручання, нестерпно страждаючи, з повільною швидкістю фізично занепадає і згодом неминуче зустріне смерть".
— Цього процесу я нездатний спинити, — сказав чоловік, ніби прочитавши думки Аомаме. — Щось з'їсть моє тіло й підведе до смерті, повної жахливих мук. Вони викинуть мене, як використану автомашину.
— Вони? — спитала Аомаме. — Хто?
— Ті, що пожирають моє тіло, — відповів чоловік. — Та нічого. Зараз я прагну хоч трошки тимчасово зменшити біль. Навіть якщо це не буде остаточним розв'язанням проблеми, воно мені потрібне. Цей біль нестерпний. Іноді він стає страшним, глибоким. Наче прямо пов'язаним із центром земної кулі. Його ніхто, крім мене, не розуміє. Він багато чого забрав у мене й водночас, взамін, багато чого дав. Особливо глибокий біль — це особлива благодать, яка, звісно, не зменшить болю й не усуне розпаду.
Після того на якийсь час запала глибока мовчанка.
А тим часом Аомаме нарешті промовила:
— Здається, я повторююсь, але я не можу запропонувати вам якоїсь практичної допомоги у вирішенні вашої проблеми. Особливо якщо її послано як розплату за даровану благодать.
Випроставшись, лідер подивився на Аомаме своїми маленькими очима, схожими на льодовик у глибині очної западини. А тоді розтулив свої тонкі губи:
— Е ні, ви зможете щось зробити. Ніхто інший, а тільки ви.
— Добре, якщо це так.
— Я це розумію, — сказав чоловік. — Багато чого розумію. Якщо ви готові, то я не проти того, щоб ви почали те, що робите завжди.
— Спробую зробити, — сказала Аомаме грубим глухим голосом. "Те, що роблю завжди", — подумала вона.
Розділ 10
(про Тенґо)
Пропозицію відхилено
Тенґо попрощався з батьком перед шостою вечора. Поки приїхало таксі, вони мовчки сиділи біля вікна один навпроти одного. Тенґо заглибився у свої неквапливі роздуми, а батько, нахмурившись, утупився у краєвид за вікном. Сонце хилилося до обрію, і легка небесна блакить поволі густішала.
Тенґо мав напоготові ще багато запитань, але знав, що на жодне з них не дочекається відповіді. Це було видно з міцно стулених батькових уст. Здавалося, той вирішив більше нічого не говорити. Тому Тенґо вже нічого й не питав. Як казав батько, якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.
Наближалася пора, коли вже треба було йти, і Тенґо розтулив рота:
— Сьогодні ви мені багато чого розповіли. Говорили незрозуміло, натяками, але, гадаю, по-своєму чесно відкрили правду.
Тенґо подивився батькові прямо в очі, але на його обличчі не помітив жодних змін.
І тоді він сказав:
— Я хотів би ще дещо у вас розпитати, однак розумію, що це завдасть вам болю. Тому мені нічого іншого не залишається, як здогадуватися про це з того, що ви вже сказали. Можливо, ви не мій рідний батько. Я так припускаю. Усіх обставин я не знаю, але загалом можу так думати. Якщо я помиляюсь, то так мені й скажіть.
Батько не відповів.
І Тенґо провадив далі:
— Якщо мій здогад правильний, то я тільки порадію. І не тому, що я вас не люблю. Бо, як я вже казав, не маю підстав вас ненавидіти. Адже ви виховували мене як рідного сина, хоча не доводилися мені кревним батьком. Тож я маю вам за це тільки подякувати. На жаль, між нами не склалися такі стосунки, як між батьком і сином, але це інша проблема.
Батько все ще мовчав і лише поглядав на краєвид за вікном. Ніби вартовий, що стежить за сигнальним вогнем дикунів на далекому пагорбі. Для певності Тенґо кинув погляд туди, куди дивився батько, але не помітив нічого схожого на такий вогонь. Там виднів тільки сосновий бір, забарвлений передчуттям сутінків.
— Вибачте, але я не можу зробити для вас майже нічого. Хіба лише молитися, щоб утворення порожнього місця у вас проходило з невеликими стражданнями. Адже досі ви й так багато намучилися. Напевне, ви по-своєму глибоко любили мою матір. Так мені здається. Але вона кудись поїхала. Не знаю, чи з моїм біологічним батьком, чи з кимось іншим. Здається, ви не збираєтесь розповідати мені, за яких обставин це сталося. В усякому разі, вона з вами розлучилася.
І залишила мене малого. Ви мене виховували, бо, мабуть, сподівалися на її повернення в майбутньому. Однак вона не повернулася. Ні до вас, ні до мене. Напевне, вам було гірко. Все одно що жити в безлюдному місті. Щоб заповнити порожнє місце.
Вираз батькового обличчя не змінився. Тенґо не знав, чи батько розуміє його слова й чи взагалі їх чує.
— Можливо, мій здогад помилковий. І може, добре, що я помилився. Для нас обох. Та від таких думок у моїй душі багато чого вляглося. Кілька сумнівів одразу розвіялося.
Зграйка ворон, каркаючи, пролетіла по небу. Тенґо глянув на годинник. Настав час вирушати додому. Він піднявся з крісла й, підступивши до батька, поклав руку йому на плече.
— Тату, до побачення! Найближчим часом я знову приїду.
Коли, взявшись ручкою за клямку дверей, він востаннє обернувся, то здивувався, побачивши, як із батькових очей закапали сльози, що у світлі люмінесцентної лампи тьмяно замерехтіли, немов срібло. Напевне, батько зібрав рештки почуттів, щоб їх пролити. Сльози поволі стікали щоками й спадали йому на коліна. Відчинивши двері, Тенґо вийшов з кімнати. Доїхавши на таксі до станції, сів у прибулий поїзд.