Перетинаючи двір по дорозі до батькового корпусу, медсестра коротко пояснила, що оздоровниця складається з трьох корпусів, а пацієнта поселяють в один із них залежно від ступеня його захворювання. Сказала, що батько перебуває в корпусі "середнього ступеня", що загалом люди передусім потрапляють у корпус "легкого ступеня", потім переходять у корпус "середнього ступеня" й нарешті — в корпус "тяжкого ступеня". Як у випадку дверей, що відчиняються в один бік, повернення назад не буває. З корпусу "тяжкого ступеня" нема куди переходити. Хіба що до крематорію, але цього, звісно, медсестра не сказала. Та було ясно, що вона мала на увазі.
Батькова палата була двомісною, але його співмешканець пішов на заняття в якомусь класі. Для реабілітації пацієнтів в оздоровниці слугували різні класи — гончарства, садівництва, фізичних вправ тощо. Однак сама реабілітація не призначалася для повного одужання, а ставила собі за мету хоч трохи сповільнити розвиток хвороби. Або просто для того, щоб згаяти час. Батько сидів у кріслі біля підвіконня й дивився надвір у відчинене вікно. Його руки лежали на колінах. Поряд на столі, у горщику, росла квітка з кількома дрібними пелюстками. Підлога була з м'якого матеріалу, щоб хворий не покалічився, якщо навіть упаде. Два простих дерев'яних ліжка, два письмових столики, шафа для одягу й особистих речей, маленькі книжкові полички поряд зі столиками, штори на вікні, за багато років пожовклі від сонячного світла, — от і вся обстановка.
Тенґо не відразу зрозумів, що старий чоловік на стільці біля підвіконня — його власний батько. Він став набагато меншим. Точніше кажучи, зіщулився. Волосся покоротшало й зовсім побіліло, як трава, що взялася памороззю. Щоки запали, й тому очні ямки здавалися набагато більшими, ніж колись. Чоло переорали три глибокі зморшки. Голова начебто стала ще більш здеформованою — очевидно, через те, що волосся покоротшало. Внаслідок цього, здавалось, і деформація голови впадала в очі. Брови подовшали й погустішали. З вух випиналися сиві волосинки. Великі настовбурчені вуха стали ще більшими й скидалися на крильця кажана. І тільки ніс залишився незмінним. На відміну від вух, зовсім круглим і з темно-червоним відтінком. Краї губ обвисли, і здавалось, що з них от-от потече слина. З ледь-ледь розтуленого рота визирали нерівні зуби. Постать батька, що незворушно сидів біля підвіконня, скидалася на автопортрет Ван Ґоґа в останні роки життя.
Навіть коли Тенґо зайшов у кімнату, цей чоловік лише зиркнув на нього, а після того й далі дивився на краєвид за вікном. Здалека він видавався не людиною, а, скоріше, створінням, близьким до пацюка чи білки. Не дуже охайним, але наділеним по-своєму сильним розумом. Та насправді це був батько. Або краще сказати — порожня шкаралупа. Два останні роки життя забрали від нього більшу половину тіла. Зовсім як податковий інспектор, що немилосердно реквізує меблі в бідному домі. Батько, яким його пам'ятав Тенґо, завжди був наполегливою, охочою до роботи людиною. Не схильною до самозаглиблення й фантазування, він дотримувався своєї моралі й мав просту, але сильну волю. Був витривалим — Тенґо ні разу не чув від нього виправдань або скарг. А от зараз він перетворився на тінь, на порожній дім, з якого винесли все, навіть тепло.
— Кавана-сан! — звернулася медсестра до батька виразним, добре поставленим голосом. Видно, її навчили так говорити з пацієнтами. — Кавана-сан, візьміть себе в руки! До вас прийшов син!
Батько ще раз глипнув на гостя. Двоє його безвиразних очей здалися Тенґо порожніми ластів'ячими гніздами, що залишилися під дахом.
— Добрий день! — привітався Тенґо.
— Кавана-сан, ваш син приїхав з Токіо, — сказала медсестра.
Батько нічого не відповів, лише дивився прямо в обличчя Тенґо. Так, ніби читав незрозуміле повідомлення, написане іноземною мовою.
— О пів на сьому починається вечеря, — сказала медсестра. — А до того часу почувайтесь, як удома.
Як тільки вона пішла, Тенґо, трохи повагавшись, наблизився до батька й сів на стілець навпроти нього. Стілець був обшитий збляклою тканиною, а його дерев'яна частина від тривалого користування вкрилася подряпинами. Батько стежив, як Тенґо сидів на ньому.
— Ви здорові? — спитав він.
— Дякую, здоровий, — сухим тоном відповів батько.
Тенґо не знав, що сказати далі. Перебираючи пальцями третій зверху ґудзик сорочки із бавовняної саржі, він кинув погляд на сосновий бір за вікном, а потім знову глянув на батька.
— Ви приїхали з Токіо? — спитав батько. Здавалось, він не міг пригадати Тенґо.
— З Токіо.
— На експресі?
— Так, — відповів Тенґо. — До Татеями їхав на експресі, а потім пересів на звичайний поїзд і прибув до Тікури.
— Приїхали купатися в морі? — запитав батько.
— Я — Тенґо. Тенґо Кавана. Ваш син, — сказав Тенґо.
— А де в Токіо мешкаєте? — запитав батько.
— В Енкакудзі. Район Суґінамі.
Три зморшки на батьковому чолі поглибшали.
— Чимало людей бреше, бо не хоче платити за послуги "NHK".
— Тату! — вигукнув Тенґо. Цього слова він давно не вимовляв. — Я — Тенґо. Ваш син.
— Я не маю сина, — прямо сказав батько.
— Ви не маєте сина, — механічно повторив Тенґо.
Батько кивнув.
— Ну то скажіть, хто, власне, я такий? — спитав Тенґо.
— Ви — ніхто, — відповів батько. І двічі коротко хитнув головою.
Тенґо затаїв подих і на якийсь час утратив мову. Не говорив більше й батько. Серед повної тиші кожен з них длубався у плутанині власних думок. І тільки цикади сюрчали безперестанку, на весь голос.
"Можливо, цей чоловік тепер каже правду, — подумав Тенґо. — Може, його пам'ять пропала й свідомість потьмарилася. Однак його слова — мабуть, правдиві". Це Тенґо розумів інтуїтивно.
— І що це означає? — допитувався Тенґо.
— Ви — ніхто, — незворушним голосом повторив батько. — Ніким не були, не є й не станете в майбутньому.
"Ну, цього досить!" — подумав Тенґо.
Він хотів підвестися зі стільця, податися до станції і відразу повернутися до Токіо. Те, що сподівався почути, почув. Однак не міг устати. Як юнак, що під час подорожі потрапив до котячого міста. Його не відпускала цікавість. Тенґо прагнув дізнатися докладніше, що за всім цим ховається, почути ясну відповідь. Звісно, там його підстерігала небезпека. Та якщо він проґавить таку нагоду, то, можливо, вже ніколи в житті не взнає таємниці про себе самого, яка назавжди потоне в тумані.