"Ох,за звичних обставин. Цього разу це почалося раніше."
Якусь мить він відчував брутальну лють. Протягом місяця,що він знав її, сама природа його жадання її змінилася. На самому початку це була лише чуттєва хтивість. Їх перша любовна близькість була лише актом свідомого бажання. Але опісля другого разу усе змінилося. Аромат її волосся, смак її вуст, відчуття її шкіри здавалося проникли у його сутність, або ж у ауру що кружляла навколо нього. Вона перетворилася на фізичну нагальну потребу, на дещо таке чого він не просто бажав, але й відчував що мав право на це. Коли вона сказала що не зможе прийти, він мав відчуття ніби вона зраджує його. Але цієї миті юрба стисла їх разом і їх долоні випадково сплелися. Вона швиденько потисла кінчики його пальців, що здавалося промовляло не пристрасним бажанням,а беззастережним коханням. Його вразило те,що доки він живе із жінкою ці часткові розчарування мають бути нормою, поточною подією; і глибока чуттєва ніжність якої він раніше ніколи не відчував до неї, зненацька огорнула його. Він бажав, щоб вони вже жили принаймні десять років як одружена пара. Він бажав прогулюватися з нею по вулиці так як оце вони роблять,але відкрито і без остраху, розмовляючи про буденні речі та купуючи усілякий мотлох для домашнього господарства. Він бажав окрім цього,щоб вони мали якесь місце де б вони могли усамітнитися разом без відчуття того, що вони зобов'язані займатися коханням кожного разу коли зустрічаються. Насправді це трапилося не саме тієї миті, але якоїсь миті наступного дня, та ідея винаймати кімнату Містера Чаррингтона спала йому на думку. Коли він запропонував це Джулії вона погодилася з несподіваною готовністю. Вони обоє добре знали, що це було божевіллям. Це було так неначе вони навмисно крокували все ближче до власних могил. Доки він сидів чекаючи на краю того ліжка, він знову подумав про підвали Міністерства Любові. Це було цікаво як цей провіщений жах рухався вздовж та впоперек його свідомості. Він знаходився там, умурований у майбутні часи, передуючи смерті так само певно як 99 передує 100. Ніхто не міг уникнути цього, але будь-хто міг відтягнути це : проте натомість, кожного тепер і кожного знову, свідомою, навмисною дією він обирав скорочення того проміжку часу за який це трапиться.
Цієї миті він почув швидкі кроки на сходах. Джулія увірвалася у кімнату. Вона несла сумку для інструментів зроблену з грубезного коричневого брезенту, таку саму він іноді бачив у неї коли вона ходила туди сюди по Міністерству. Він підвівся та попрямував до неї,щоб обійняти її, але вона дуже поспішно вивільнилася від його обіймів, частково через що вона все ще несла ту сумку для інструментів.
"Півсекунди," – сказала вона – "Лише дай мені показати що я принесла. Ти приніс дещицю тієї гидотної кави "Перемога"? Я так і думала,що принесеш. Ти можеш викинути її геть, тому що нам вона більше не знадобиться. Глянь-но сюди."
Вона опустилася на коліна, відкрила навстіж свою сумку та почала безладно жбурляти на підлогу якісь гайкові ключі та викрутки, що лежали нагорі у цій сумці. Під ними на самому дні було декілька охайних паперових пакунків. Перший пакунок який вона передала Вінстону викликав дивні проте невиразно знайомі відчуття. Він був наповнений якогось роду важкою, піскоподібною речовиною яка просідала кожного разу коли він торкався до неї.
"Невже це цукор?" – запитав він.
"Справжній цукор. Не сахарин, цукор. А тут буханець хліба – справжнього білого хліба, а не тої нашої гівняної бридоти – та невеличкий горщичок варення. А ось тут бляшанка молока – але поглянь-но! Ось те чим я насправді пишаюсь. Мені довелося це як слід загорнути у мішковину, тому що…"
Але їй не потрібно було пояснювати чому саме вона загорнула це. Цей аромат вже вщент заповнив усю кімнату, яскравий палкий аромат який здавався наче втіленням його раннього дитинства, але який випадково стрічався йому навіть зараз, розливаючись геть по всьому коридору доки не грюкнули двері, або пронизуючи таємничим чином залюднену вулицю, даючи на мить вдихнути себе,а потім знову зникаючи.
"Це кава," – пробубонів він – "справжня кава."
"Це кава Внутрішньої партії. Тут ціле кіло її," – сказала вона.
"Як ти примудрилася дістати усі ці речі?"
"Це все речі Внутрішньої партії. Немає нічого чого б не було у цих свиней,зовсім нічогісінько. Але звісно офіціанти, прислуга та інші люди скубуть потрохи ці речі, та поглянь-но, я навіть маю невеличкий пакунок чаю."
Вінстон сів навпочіпки поруч із нею. Він відірвав ріжечок від цього пакунку.
"Це справжній чай. Не листя ожини."
"Згодом буде іще більше чаю. Вони захоплюють його у якості трофею у Індії, або щось на зразок цього," – сказала вона невиразно – "Але слухай,любий. Я хочу щоб ти повернувся до мене спиною десь на три хвилини. Іди та сядь з іншого боку ліжка. Не підходь занадто близько до вікна. І не обертайся доки я не скажу."
Вінстон розсіяно дивився крізь муслінові штори.
Унизу на подвір'ї червонорука жіночка усе ще маршувала туди сюди між балією та мотузкою. Вона витягла ще дві защіпки зі свого роту та пристрасно заспівала :
Вони кажуть що час лєчіт всьо,
Вони кажуть ти всєгда можеш забить;
Але ті улибкі і ті сльози крізь роки,
Вони ще крають мойо сєрце й дотепер!
Здавалося, що вона знає як співати від щирого серця усю цю пустопорожню пісеньку,яку вона знала напам'ять. Її голос здіймався догори разом із солодким літнім повітрям, дуже мелодійно, очолюваний певного роду щасливою меланхолією. Він мав таке відчуття, що вона була б цілковито задоволеною такою сутністю речей, якщо б цей Червневий вечір був нескінченим і запаси білизни невичерпними, застигла тут на тисячу років, защіплюючи підгузки та співаючи нісенітниці. Що зненацька вразило його так це той цікавий факт, що він ніколи не чув аби член Партії співав на самоті та мимовільно. Це могло б навіть видатися трохи неортодоксальним, небезпечною ексцентричністю, так само як і розмовляти до себе. Можливо це траплялося коли люди були дуже близько від голодної смерті і тільки тоді вони отримували щось про що можна співати.
"Тепер ти можеш обернутися," – сказала Джулія.