Відомий український фейлетоніст, який писав у гумористичному жанрі. Його твори любили й знали навіть неписемні, а слава про творчість поширилась далеко за територію Батьківщини.
Ранні роки
Павло Михайлович Губенко, це справжнє ім'я митця, народився в Полтавській губернії біля невеличкого селища Грунь 13 листопада 1889 року. У своїй автобіографії письменник згадуватиме, що бог подарував його батькам 17 дітей за 24 роки подружнього життя, а все через велику віру та любов. Павло був другим сином у сім'ї, але не єдиним гумористом. Мати Параска також дуже любила жартувати. Односельці часто говорили, що маленький Павлусь росте точною її копією, - такий же гострий на язик і рудий. Батько, Михайло Кіндратович, за довго до народження Павла, служив в армії. Потім він тяжко працював у німецьких поміщиків. Саме батько, колись випадково, напророкував Павлусю долю письменника. В дитинстві хлопчина бавився в калюжі і щось пальцями розводив по воді, от МихайлоКіндратович й промовив, що син, як виросте, писатиме. Молодший брат Василь також став письменником і згодом його розстріляли, а Павло через свою творчість проведе 10 років у таборах. Ось чому, незважаючи на явні літературні здібності, молодша сестра Катерина навідріз відмовилася писати.
Хоч автора спіткала тяжка доля, але своєрідна вдача завжди була поруч з О. Вишнею. У своїх спогадах він згадував, як в дитинстві впав з коня і дуже травмувався. Пролежав три тижні. Саме в цей час прийшло усвідомлення, що раз не вбився, то комусь ще дуже потрібен на цьому світі.
В дитинстві хлопець любив читати, а перша прочитана книга була “Сорочинський ярмарок” М. Гоголя.
Освіта
Науку малий Павлусь здобував у початковій школі Міністерства народної освіти. Йому поталанило з вчителем. Згодом, у своїх спогадах Остап Вишня напише, що викладач був ходячою людською совістю. В 1901 році батьки віддали хлопця до двокласної Зіньківської міської школи. Отримавши диплом поштово-телеграфного чиновника, Павло мріяв вчителювати. Через брак коштів, батьки вирішили продовжити навчання сина вже у Києві в військово-фельдшерській школі. Враховуючи, що тато колишній військовий - навчання було безкоштовним. По закінченню вишу Павло Михайлович працює фельдшером, але продовжує займатись самоосвітою. В 1917 році він поступає на історико-філологічний факультет до Київського університету. Невдовзі, через складне становище в країні, Павло приймає рішення покинути навчання заради журналістської діяльності.
Творчість
В 1919 році перші проби пера талановитого українця були опубліковані у столичних газетах «Народна воля» і «Трудова громада». Це були “Антанта” та “Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон)”, які автор підписав псевдонімом П. Грунський.
Цього ж року письменник, працюючи фельдшером на фронті, потрапив до більшовицького полону. До весни 1921 року Павло Михайлович перебував у в'язниці. Лише завдяки титанічним зусиллям товариша В. Елланського був звільнений.
Уже на волі Павло влаштовується працювати перекладачем у газету ”Вісті ВУЦВК. В липні 1921 року опублікував гумореску “Чудака, їй-богу!” у харківському періодичному виданні “Селянська правда” під псевдонімом Остап Вишня.
Історія виникнення прізвиська достеменно невідома. За однією із версій, автор дуже полюбляв ці ягоди, за іншою - був натхненний творами Шевченка у якого над деревами гуділи хрущі. Ім'я запозичив у М. Гоголя після, після того як перечитав Тараса Бульбу.
Цікаво, що лікарська діяльність все ж наклала свій відбиток. У письменника був дуже нерозбірливий почерк.
Творча спадщина О. Вишні полягає у численних гуморесках, які величезним тиражем друкувались у газетах. Станом на 1923 рік у літературному кошику автора налічувалось уже 270 творів. В своїх “усмішках” (короткі твори, які написані живою, народною українською мовою) він описував тодішні реалії українського селянства, повалення царського режиму і боротьбу з більшовиками. Селяни всіляко підтримували і шанували сатирика, адже він був одним із них й писав про болючі для всіх теми. За якихось три роки літературної діяльності його ім'я стало надзвичайно впізнаваним і стояло на рівні з Шевченком і Леніним. Щоб читати твори Вишні безграмотні навчались писемності, російськомовні вивчали українську. Авторитет письменника проявлявся і у тому, що прості люди звертались до нього зі своїми проблемами і клопотаннями наче до всеукраїнського старости. Сатирик завжди старався допомогти і часто надокучав по цій причині представникам влади.
Павло Михайлович мав активну громадську позицію. Був членом творчих об'єднань “Плуг” і “Гарт”. Разом із своїм товаришем О. Довженко та братом Василем Чечвянським у 1927 році заснували популярний і нині журнал “Червоний перець”.
На своїх літературних вечорах він збирав повні зали. Любив виступати і ніколи не відмовлявся від запрошення прочитати свої гуморески будь то поважна публіка чи звичайні робітники з заводів. Цікаво, що усі свої гуморески Вишня декламував рівним голосом без жодної краплі акторської гри. Але публіку це не бентежило, у залі завжди лунав гучний регіт.
За перші 5 років творчості автор випустив 25 своїх збірок. В 1928 році, по численним проханням читачів, було опубліковано чотиритомник вибраних усмішок. На початок 1930 року тираж збірок Остапа доходив до 2 мільйонів.
З 1926 по 1929 роки автор пише збірку українських гуморесок “Українізуємось”. У фейлетонах піднімалось питання національної гідності, розвитку культури, можливості вільно спілкуватись рідною українською. Збірка перевидавалась шість разів.
З його легкої руки були створені нові літературні жанри, а саме: усмішка-біографія, усмішка-жарт, усмішка-лист, усмішка-рецензія, усмішка-лист. По творах О. Вишні можна вивчати історію України, адже усі тогочасні події знайшли своє почесне місце у творчості автора. Остап прагнув через гумор та сатиру збудувати нове міцне соціалістичне суспільство.
У 1929 році Вишня перебував у Німеччині на лікуванні. Приголомшений побаченим, а саме розмаїттям товарів у магазинах та гарним нічним освітленням вулиць, сатирик публікує берлінські усмішки. Радянська влада не пробачила такої зухвалості і згодом Вишня за це поплатився.
Письменник мав дружні стосунки з М. Кулішем, М. Хвильовим та М. Рильським. Через останнього ледь не потрапив за ґрати. Коли Рильського у 1931 році радянська влада арештувала, Остап всіляко намагався допомагати сім'ї товариша. Після звільнення Максима Рильського з тюрьми, Остап запросив його до себе додому на відпочинок.
На початку 1930-х років у пресі починають з'являтися статті, які критично характеризували творчість гумориста. Вказували на політичну не лояльність, звинувачували у нав'язуванні читачеві поганого смаку. Говорили, що в часи будування соціалізму заборонено сміятись і потрібно плодити серйозну літературу.
Письменник дуже любив мисливську справу. Напередодні арешту, Остап отримав від товаришів телеграму-запрошення на полювання. Дістатись домовленого місця завадила хуртовина. Гуморист вирішив повідомити друзів, що не приїде, а ті вперше почули і про домовлене полювання, і про телеграму. Виявилось, що на О. Вишню готувався замах і лише через випадковість його вдалося уникнути.
У 1933 році Остапа Вишню звинуватили у намаганні повалити більшовицьку владу і ув'язнили на 10 років. Коли поліціянт запитав сатирика чи знає він у чому його звинувачують, Остап віджартувався. Він припустив, що його злочин полягає у зґвалтуванні Клари Цеткін, хоча останній в ті часи вже було за 80 років. Насправді ж, гумористу інкримінували замах на вбивство одного із тогочасних політичних вождів П. Постишева. Спочатку судова “трійка” приговорила сатирика до розстрілу. Але через погодні умови, човен із смертниками застряг на пів шляху до місця здійснення вироку на річці Печорі. Корабель повернувся назад в табір. В цей час відбулася зміна керівництва. Колишнього начальника страчують, а наказ про розстріл О. Вишні губиться.
Покарання Павло Михайлович відбував у трудовому таборі в Комі АРСР. Цікаво, що після ув'язнення Остапа, Постишева радянська влада розстріляла. Тоді сатирик жартував, що сам намагався виконати цей вирок ще пару років тому.
В часи заслання усі твори Вишні попали під заборону і були вилучені з бібліотек.
У таборі сатирика змушують писати твори про роботу в‘язнів. І в цьому на поміч йому приходить іронія. В одному із оповідань він сатирично підмітив, що останнім часом населення Сибіру стрімко зростає.
Під час заслання Вишня потрапляє у лікарню з виразкою шлунка. Лікар, дізнавшись, що Остап має медичну освіту, клопоче щоб його назначили фельдшером.
Під час ув'язнення сатирик клявся, що якщо виживе, то вже ніколи не буде писати. Хотів на старості спокійно рибачити і ні про що не згадувати. На щастя обіцянку автор не дотримав.
Восени 1943 сатирика звільняють по клопотанню О. Довженко, М. Бажана та Ю. Янковського. Вони переконали Сталіна, що у воєнні часи саме усмішки від Остапа Вишні допоможуть збадьорити і підняти бойовий дух солдат. Гуморист повертається у Київ. Його сімейству дали квартиру і Вишня починає працювати над новими фейлетонами.
В кінці лютого 1944 року у “Радянській Україні” опублікувала славнозвісну “Зенітку”. Цей твір мав шалений успіх, часто звучав на радіо і обійшов усі фронти.
Після звільнення сатирик змушений був пристосовуватись то тогочасної дійсності і це відобразилось на його творчості. Він писав памфлети, які були направлені проти буржуазних українських націоналістів. Під тиском влади, спростував факт свого ув'язнення у творі “Великомученик Остап Вишня”.
Після закінчення війни гуморист продовжив активну творчу діяльність. В цей час були опубліковані численні його фейлетони “Мудрість колгоспна”, “Самостійна дірка”, “Нещасне кохання” та багато інших.
Автор також спробував себе у ролі перекладача. Він вдало здійснював переклади таких світових класиків літератури, як А. Чехов, М. Твен, М. Гоголь, Я. Гашек, О'Генрі.
По завершенню війни Остап працював у Всесоюзному оргкомітеті. Допомагав створювати республіканську та союзні письменницькі організації. Також був учасником Спілки радянських письменників України та працював у редколегії журналу “Перець”.
Незважаючи на звільнення з табору, письменник залишався під постійним пильним наглядом радянської влади. Лише за рік до смерті, у 1955 р. , він був повністю реабілітований.
Особисте життя
Остап Вишня був двічі одружений. Першою обраницею стала його односельчанка. Вони побралися у юному віці і народили сина В‘ячеслава. Згодом дружина, як і мати Вишні, померла від тифу.
Друга дружина була актрисою театру. З Варварою Олексіївною Маслюченко О. Вишня познайомився в театрі. Він відвідував спектакль Жанна Д‘Арк, головну роль в якому і грала Варвара. Після одруження кохана покинула акторську діяльність і повністю присвятила себе чоловікові. Спільних дітей у пари не було. Варвара ж від першого шлюбу мала дочку Марію, яку Остап виховував як рідну.
Після арешту О. Вишні Варвара Олексіївна, разом з дітьми покинула Київ. Вона весь час підтримувала чоловіка, писала йому теплі любовні листи, передавала одяг і їжу.
Варвару у родині любляче називали “генералом у спідниці”. Вона розділяла мисливські вподобання чоловіка і неодноразово їздила з ним на полювання. Хоча Варвара Олексіївна мала особисту рушницю, стріляла лише по мішенях. Через поганий зір О. Вишня не міг керувати автомобілем, тому і цей обов'язок перейняла на себе Варя.
Дружина допомогла Павлу Михайловичу помиритись і налагодити стосунки з сином В‘ячеславом. Після повернення з табору письменник намагався відшукати сина, але не знав його адреси. На вулиці, у випадкового перехожого, намагався вивідати якусь інформацію. Перехожий виявився В‘ячеславом, який не знав, що батька засудили до каторги і гадав, що його просто покинули.
Варвара Олексіївна також прийняла позашлюбного сина Вишні Юрія. З матір'ю хлопця письменник втратив зв'язок під час громадянської війни і про народження сина дізнався через багато років, коли той його самотужки розшукав.
Смерть
Помер видатний геній сатири 28 вересня 1956 року від серцевого нападу. Напередодні О. Вишня повернувся до Києва після місячного відрядження з Херсонщини. Він мав ще багато творчих планів, здійснитись яким не судилось. Говорили, що навіть присмерті гуморист не переставав жартувати.
Поховали Остапа Вишню на Байковому кладовищі.
Сім'я сатирика в квартирі Остапа зробила музей його пам'яті. Одним із експонатів були шахи із хліба, які О. Вишня привіз із табору. Весь час існування музею влада ніяким чином не допомагала, всі витрати брала на себе родина. Внучка Вишні змушена була продати квартиру після того як у домі, через будівництво по сусідству торгового центру, пішли тріщини.
В честь пам'яті видатного українця в 1983 році започаткували Літературну премію Національної спілки письменників України імені Остапа Вишні. Вона присуджується щорічно за визначний вклад в сатиричну літературу.