Василь Семенович Стус був не тільки відомим українським поетом ХХ сторіччя, але ще й перекладачем, прозаїком, правозахисником, боровся за незалежність України на протязі всього свого життя. Був мислителем, літературознавцем та одним з найактивніших представників дисидентського руху. Василь Стус був і залишається для багатьох громадян України взірцем та символом боротьби за незалежну, єдину Україну та культуру української мови ХХ сторіччя. Тверда та неухильна позиція до правди та не покорення тоталітарному режиму призвели до появи багатьох ворогів «на верхівці» які хоч не одразу але зробили свою чорну справу, та знищили поета.
Василь Стус безумовно був видатною людиною, мав свою власну точку зору, яка не сходилася з думкою тих, хто керував в ті часи. Саме через це письменника не раз засуджували до тюремного ув’язнення на досить довгий час, а творчість його була заборонена до публікацій та інших видів розповсюдження.
Ранні роки
Відомий поет народився у селі Рахнівка у Вінницькій області, Україна, у святвечір 6 січня 1938 року у родині багатодітного селянина. Він був четвертою та наймолодшою дитиною в родині. Через рік після народження хлопця його батьки змінили місце проживання та поселилися у місті Сталіно (нині місто Донецьк). Така міра була застосована аби уникнути колективізації до якої людей просто примушували. Батько майбутнього письменника працював на хімічному заводі, що дало змогу йому та його дружині у 1940 році забрати до себе усіх своїх дітей. Навчання Василя у школі припало на 1944 – 1954 роки у Донецьку. Закінчив її хлопець зі срібною медаллю.
Освіта
До вступу Василь Стус обрав філологічний факультет у педагогічному інституті. Хлопець не здавав вступних іспитів, завдяки медалі з якою він закінчив навчання у школі. Під час навчання хлопця два факультети (той на якому навчався Василь та історичний) були об’єднані і в підсумку Василь мав історико- філологічну освіту. Під час навчання хлопець достатньо багато часу проводив у бібліотеці, багато читав та цікавився найрізноматнішими темами, що не приховалося від очей його педагогів та однокурсників. І хоча він був наймолодшим зі всіх, але тим не менш мав хороший авторитет серед них, оскільки був достатньо ерудованим, розбирався в різних темах та міг підтримати розмови на них. Але не тільки через багаж знань до нього тягнулися оточуючі, відомо що Василь був буде дружелюбним, люб’язним та щирим, що звичайно як магнітом притягувало до нього. Василь Стус знав латинь, яку до речі вивчив самостійно, а також добре володів німецькою мовою, та міг читати твори деяких авторів в оригіналі, зокрема Генріха Гейне. Деякі викладачі навіть давали хлопцю читати твори заборонних тоді авторів, серед яких був П. Тичина, та М. Рильський. Не дивлячись на знання більш ніж однієї мови, Василь завжди спілкувався лише українською. Також на той час він з Олегом Орачем, Василем Захарченком та ще декількома однодумцями був задіяний у літературному об’єднанні «Обрій». Хлопець був досить старанним у всіх сферах свого життя, якщо брався за щось то неодмінно доводив діло до кінця. Отже немає нічого дивного, що і інститут він закінчив з червоним дипломом у 1959 році. Після чого влаштувався на роботу у Таужне на Кіровоградщині учителем української мови та літератури. Після трьох місяців викладацької діяльності, його направили проходити службу в армії на Уралі на два роки. На службі з ним стався нещасний випадок після якого, втративши фалангу на безіменному пальці лівої руки, він не міг більше грати на гітарі, хоча дуже любив це заняття. Вірші Василь почав писати ще в період навчання. Під час служби тільки відточував свою майстерність. В той час поринув у творчість німецьких поетів Рільке та Гете. Хлопець був настільки захоплений роботами що переклав більше сотні їх творів. Нажаль, всі переклади були конфісковані а ще через деякий час загублені.
У 1959 році після закінчення інституту, Василь опублікував свій перший збірник віршів у «Літературній Україні».
Починаючи з 1961 року він викладав українську мову та літературу в місті Горлівка у школі №23 включно до 1963 року. Невідомо точно, що змусило Василя покинути роботу у школі, однак через деякий час він влаштувався на роботу у шахту «Октябрьська» , підземним плитовим у місті Донецьк.
У тому ж 1963 – му починаючи з березня на протязі восьми місяців був задіяний на посаді літературного редактора у газеті «Соціалістичний Донбас». Також потрібно зауважити, що Василь був працівником україномовної частини цієї газети. Він був першим редактором і у його
підпорядкуванні на той час були четверо перекладачів та дві друкарки. Працював він на цій посаді до жовтня 1963 року після чого вдало склавши іспити до аспірантури поїхав на навчання у Київ. Навчався хлопець в інституті літератури ім. Т. Шевченка за спеціальністю «Теорія літератури». В цей період написав а потім видав за допомогою видавництва свій перший збірник творів під назвою «Круговерть» (1965 рік). Також в цей час були написані й інші твори, літературно – критичні статті, та деякі переклади робіт Рільке та Гете.
Творчість
Безумовно творчість Василя Стуса була дуже різноманітна. Охоплювала багато напрямків та цікавила багатьох його сучасників. Цікавими його твори були не тільки сюжетом, але й манерою написання, яка поєднувала в собі українську та європейську традиції. Відомо що у роки навчання в інституті Василя Стуса приваблювала творчість Рільке та Гете, яка без сумніву вплинула на манеру письма самого поета. Серед інших авторів, які «надихали» Василя були також Рильський та Еміль Верхарн. У 1960-х роках його увагу привернув Пастернак, яким він просто «захворів» і пристрасть до творчості якого поникла тільки приблизно у 1965 році. З часом манера мислення Василя Стуса змінювалася, адже нічого не стоїть на місті, що привело до того, що він тісно почав спілкуватися з екзистенціалістами, а це в свою чергу привело до того, що його думки почала займати а згодом вкоренилася ідея «свободи життєвого шляху». За словами самого поета він є великим поціновувачем творчості Альбера Камю. У віршах Василя Семеновича Стуса можна прослідкувати різні прийоми, від верлібра до різних стилів пов’язаних с фольклором. Також у своїй творчості він достатньо часто застосовував асонанси та алітерації. З впевненістю можна не тільки сказати, але й побачити як вміло письменник вплітає у свої твори архаїзми, розмовну лексику та різні діалекти і все це складається у невимушену та неймовірно приємну для ока та слуху рифму.
Не всі вірші та твори написані письменником дійшли до наших днів. Так, наглядачі під час другого перебування Василя у таборі знищили один з його рукописів у якому було 300 віршів. У 1970 році книга з віршами письменника під назвою «Веселий цвинтар» опинилася в Бельгії, після чого її було видано в Брюсселі, хоча згідно інших даних – у Великобританії, видавництвом бандерівської ОУН. У 1972 році під час перебування в слідчому ізоляторі він написав збірку «Час творчості».
Також можна зазначити що за деякими написаними Василем поезіями поставлені вистави, серед яких: «Птах душі» 1993 рік (київським мистецьким колективом «Кін»), «Іду за край» 2006 рік, та інші.
Не можливо оминути роботу Василя перекладачем, адже внесок він зробив чи немалий. Одні тільки переклади Рільке та Гете чого коштують. Серед інших авторів чиї твори він переклав були: Пауль Целан, Альберт Еренштейн, Ерік Кестнер, Гітфрід Бенне, та інші (переклади з німецької мови). З англійської зроблено переклад поезій Кіплінга, з італійської – Джузеппе Унгаретті. Також Василь перекладав твори з іспанської, французької та слов’янської.
Сімейне життя
До думки про одруження Василь прийшов у році 1965 – му а за дружину взяв собі Валентину Василівну Попелюх. Через рік після одруження у сім’ї народився син Дмитро. У якого в свою чергу є власні два сина від першого шлюбу з Оксаною Стус. З 2003 перебуває у шлюбі з Тетяною Щербаченко. Син Василя Стуса є літературознавцем і працює над дослідженням творчості свого батька.
Одна з сестер письменника – Марія, 1935 року народження свого часу мешкала з чоловіком та дітьми в будинку де колись жив її молодший брат, але у 2014 році через агресію військового характеру яка була направлена від Росії, їх оселю було вщент зруйновано. Внаслідок таких дій Марія перетворилася на біженку та перебралася жити до Києва.
Смерть
Відомо також, що Василь Семенович Стус був активним правозахисником, який р’яно відстоював незалежність України. Так, у 1965 році, під час прем’єри кінострічки «Тіні забутих предків» на який також прийшов і Василь у супроводі столичної інтелігенції відбувся протест у якому брав участь письменник, що згодом стало причиною виключення його з аспірантури. Також він свято вірив та не приховував цього від народу, що влада напряму причетна до смерті художниці Алли Гурської, яка померла у 1970 році. Звичайно, Василь знав що його думки які облікаються у слова відомі КГБ, але це його не могло спинити, він не міг миритися з політикою яку вела радянська партія в наслідок якої посилювався ідеологічний тиск та репресії проти дисидентів. Василь Стус не цурався ніяких шляхів для вираження свого протесту проти влади і це проявлялося також у ряді листів які відправлялися до Спілки письменників та в центральні органи партій, в яких він відверто критикував та виказував невдоволення та непогодження з тоталітарною системою, яка у прямому сенсі слова руйнує життя людей та порушує їх права. Всіма своїми вчинками він відверто викрикував « Я незгоден!» і « Я проти!» і не боявся наслідків, які звичайно мали місце. Так, Василя двічі відправляли у табори як міру покарання за його «погану поведінку». У 1976 році, під час першого перебування у таборі ним була написана відмова від радянського громадянства. В цей період Василя часто запроторювали до карцеру, хоча на його поведінку та принципи це ніяк не впливало. Неодноразово він протестував проти недоречного та жорстокого відношення до ув’язнених, відмовляючись від їжі на достатньо довгий період. Під час другого покарання, коли його звинуватили в пропаганді та агітації, Василеві спочатку назначили адвокатом Віктора Медведчука, який визнав провину свого підзахисного. Він не цікавився справою Василя та за словами письменника був агресивною та жорсткою людиною. Василь Стус звичайно відмовився від послуг такого «захисника», але було занадто пізно. Його засудили на 10 років до примусових робіт, і ніби цього було замало додали ще плюс п’ять років заслання.
У 1983 році письменника кинули в камеру-одиночку на рік а також значною мірою знизили міру його харчування, або якщо казати відверто, його вирішили вбити, бо він був «не зручний» для влади того часу. Офіційною версію чого його покарали на цей раз було те, що у «Самвиданні» в той час опублікували написані ним нотатки «З таборового зошита». Доля однозначно була не дуже привітною з Василем, а можливо дехто скаже що він сам «просив» всього що з ним відбувалося. Але у чому ж була провина Василя Стуса? Всього лиш у бажанні життя єдиним життя, та через те, що він вмів і не боявся «правильно та чітко відповісти» та дати відпір радянській владі, через що з нього зробили «особливо небезпечного рецидивіста»?
Так, у 1985 році його знову кинули у карцер через те що читаючи він обперся рукою на нари. Прочитавши це можна сміливо сказати, що влада навіть не старалась приховати вже ні від кого абсолютно, що вона намагається вбити Василя любим способом, але щоб вже напевне. В знак такого відношення письменник знову почав безстроково голодувати, але на цей раз його ослаблений і хворий організм вже не витримав. Помер Василь Стус відбуваючи черговий строк у в’язниці у 1985 році в ніч на 4 січня, у віці 47 років. Хоча смертю це назвати важно, письменник не просто помер, він загинув. Його закатували. Причина смерті дає приводи для роздумів, хоча напевне все і так всім зрозуміло. Згідно офіційним даним смерть спричинила зупинка серця, якщо опиратися на іншу інформацію – письменник помер від переохолодження. Було це в таборі біля села Кучино в Пермському краю. В цілому ж повинними у смерті згідно багатьох поціновувачів, родичів, друзів та близьких людей вважається радянська тоталітарна система за якою стояли люди, які ділили землю по якій ходили з письменником а потім холоднокровно засудивши його та кинувши до гратів прирекли на смерть. Не можливо не згадати про те, що та ж сама влада була настільки ганебною та «низькою» за своїми моральними устоями, що спочатку намагалася приховати смерть Василя Стуса від народу та його друзів – дисидентів до середини жовтня місяця.
Більше того, влада настільки знахабніла та втратила сором, що навіть заборонила дружині похоронити чоловіка на території України, а особисті речі письменника так і не були повністю поверненні його дружині. Тіло поета мусили перепоховати через декілька років, у 1989 - му у Києві на Байковому кладовищі.
Окремо потрібно сказати про вшанування пам’яті Василя Стуса, тому що прихильники у нього є і у наш час. І навіть не через його захоплюючу творчість, а через те якою людиною він був.
1. Так, у 1993 році на вулиці названою в честь письменника був встановлений пам’ятний знак. А у Калуші того ж року встановили пам’ятник на вулиці Василя Стуса.
2. У 2001 році у місті Донецьк на факультеті на якому свого часу навчався письменник змонтували барельєф в його честь.
3. 2002 рік відзначився для поціновувачів творчості Василя Семеновича урочистою церемонією в честь встановлення та відкриття його пам’ятника у Вінниці.
4. А у 2007 – му на повороті до села де народився письменник встановили пам’ятний знак разом з барельєфом в його честь.
5. На Донбасі по сьогоднішній день працює історико – літературний музей Василя Стуса.
6. У місті Київ існує сквер який названо в честь поета, а у Харкові, Одесі, Вінниці, Івано-Франківську та у ще у ряді інших міст України його ім’ям названо деякі вулиці та площі.
7. Також письменнику присвячено документальний фільм під назвою «Просвітлої дороги свічка чорна» ( 1992 рік). А
8. Його твори включені в навчальну програму з української літератури в багатьох школах.
Цікаві факти з життя Василя Стуса
1. Василь почав навчатися в школі у шість років без відома батьків, оскільки вони були в іншому місті в той час як малий Василь залишився вдома на господарстві. Правда розкрилася взимку, коли вчителька запитала у мами майбутнього письменника чого її син ходить в школу босоніж. Спочатку мама хлопця вважала, що він ще занадто маленький для того щоб ходити до школи, але вчителька Василя вмовила її дозволити сину продовжити навчання.
2. Нещодавно в прокат вийшла стрічка під назвою «Заборонений», яка представляє собою кінобіографію Василя Стуса, поета, правозахисника, та людини яка всією своєю суттю захищала права України, і якого тогочасна влада таки знищила і добила. У фільмі детально пропрацьовано факти з дитинства письменника, а також про роки життя перед його смертю (включно загадкову смерть). Зйомки розпочалися у 2018 році у місті Київ. Також в ній є кадри зі зйомок в колонії суворого режиму в Березані. Перед початком роботи сценаристи фільму проводили опитування громадян на вулицях міста з ціллю взнати, що їм відомо про Василя Стуса. Як це не прикро, але мало хто міг розповісти про те, чим саме відзначився письменник свого часу та і про його життя взагалі.
3. У 1991 році Василя Стуса посмертно нагородили премією ім. Т. Шевченка за збірник віршів «Дорога болю» , написану у 1990 році. А у 2005 –му (посмертно) йому було вирішено присвоїти звання Героя України з удостоєнням ордена Держави.
4. Відомо, що лише у 1989 році коли закінчився термін ув’язнення (тільки вдуматися в абсурдність всієї ситуації, коли людина «не досиділа строк ув’язнення» через свою власну смерть і саме через це її не мають права поховати на території країни в якій вона народилася) Василя силами його родини та друзів перепоховали у Києві. На той час табір у якому він помер вже припинив існування.
5. Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії Amnesty International.
6. Деякі однокурсники згадують, що Василю Донецьк не дуже подобався, хоча можливо не саме місто, а змішування різних мов та діалектів. Як не раз згадувалося письменник бажав щоб всі говорили однією мовою – українською.
7. За словами сина Василя Стуса на тілі його батька були виявлені сліди залишені від травм які йому скоріш за все наносили наглядачі під час відбування покарання. Факт цей задокументований, але поки що не буде публікуватися для широких мас.
8. Після того, як письменника дозволено було перепоховати, родичі зробили ексгумацію, яка підтвердила, що смерть його була насильницькою.
9. Серед інших спогадів про Василя можна відмітити, що його улюбленою стравою була смажена картопля, хоча в цілому він був не вибагливий. Саме перед останнім арештом, коли у двері письменника майже що не вривалися стражники, він готував собі поїсти улюблену картоплю, але нажаль покуштувати він її не встиг, бо його силоміць витягли з дому.
10. Тринадцять років з 47-ми які прожив Василь Стус його таскали по слідчим ізоляторам.
Як уже було сказано, згідно опитування проведеного напередодні зйомок стрічки про біографію Василя Стуса мало хто спромігся сказати про нього щось цікаве та згадати, про те яким він був. Це надзвичайно прикро, бо ж це була велика людина, людина «совісті», яких на сьогоднішній день практично й не існує більше. Людина, яка прагла до кращого майбутнього країни в якій ми живемо сьогодні. І яка без сумніву «отримала сповна» за свої переконання. Так, життя «побило» Василя, але не дивлячись на це він не зміг помінятися та відступитися від своїх принципів та переконань через які саме влада, спочатку тонко, по-трохи, а згодом відкрито та жорстоко офіційно «катувала та вбивала» Василя різними доступними способами і таки позбавилася від людини яка заважала та говорила правду. Але нічого не стоїть на місці, тому можливо згодом культура не тільки нашого життя але і наших думок, нашого внутрішнього світу та ставлення до всього що нас оточує зміниться, і люди почнуть більше взнавати та передавати більше знань своїм нащадкам про героїв, та просто про людей які боролися та помирали за те, щоб ми з вами жили у кращому світі. Можливо про Василя Стуса знають небагато громадян України, але хочеться вірити що ті, в чиїх серцях він живе понині, і які є його прихильниками на сьогоднішній день не дадуть можливості забути про нього назавжди. Адже саме тільки завдяки таким як він світ можливо трішки, але стає кращим.