Стендаль (Марі-Анрі Бейль)
тестове завдання
$Ранні роки
Стендаль (справжнє ім’я Марі-Анрі Бейль) народився 23 січня 1783 року у місті Гренобль, розташованому біля підніжжя Альп на південному сході Франції. З батьком-адвокатом стосунки не склалися: він був не надто привітною і меркантильною особою. Мати майбутнього письменника померла, коли малому виповнилося 7 років. Після цього найближчою людиною, до якої хлопчик відчував приязнь, був його дід по материнській лінії Анрі Ганьйон - лікар і громадський діяч, котрий захоплювався духом Просвітництва, поділяв ідеї Вольтера і зумів передати це онукові.
Пізніше наставником Марі-Анрі стає католицький аббат Рейллан. Саме під його впливом – вочевидь, негативним - сформувався виразно атеїстичний світогляду хлопця, який не сприймав нав’язуваних йому церковних догм і норм поведінки.
Освіта і служба у війську
Упродовж трьох років (1796 – 1799) тривало навчання юного Бейля в Центральній школі Гренобля. Особливо захоплювали його латина, логіка, філософія та історія мистецтв. Неабиякі успіхи у вивченні точних дисциплін, передусім математики, підштовхують юнака до думки в майбутньому обрати фах інженера.
Після випуску Марі-Анрі вирушає до Парижа з наміром вступити до Політехнічної школи, але не проходить конкурсу. Життя в столиці так збурило хлопця, що він захворів. До того ж, саме в період його переїзду у Франції стався державний переворот, в результаті якого до влади прийшов Наполеон Бонапарт. Прихильність до революційних ідеалів, яка народилася під впливом діда ще в ранньому дитинстві, Анрі зберіг на все життя. Зрештою, ніхто з французьких письменників 19 століття не відстоював своїх світоглядних позицій настільки ревно, пристрасно і сміливо, як це робив Стендаль.
Подальші роки життя майбутнього письменника допомогли йому здобути цінний досвід і нові відчуття, які знайшли відгук у творчості. Влаштувавшись на службучиновником у військове відомство, 17-річний Стендаль отримуєчин сублейтенанта драгунського полку і в ході італійської кампанії Наполеона 1800 року вирушає до Італії. Країна на Апеннінському півострові - її сліпуча краса, краєвиди, музеї, опера - його настільки вразила, що він почав вважати Італію своєю другою батьківщиною. Через два роки військове життя йому набридло, Анрі пішов у відставку і повернувся до Парижа з мрією стати видатним письменником, «новим Мольєром» - але публікувати його твори охочих було мало.
У 1806 році майбутній класик французької літератури повернувся до війська вже як інтендант наполеонівської армії. Битви за участю французьких вояків, які він мав можливість бачити зблизька, подарували натхнення майстрові для написання роману «Пармська обитель» («Пармський монастир»). Він уперше побував у Німеччині та Австрії, а згодом об’їздив усі найвизначніші культурні центри Італії, вивчаючи живопис.
Наприкінці літа 1812 року разом з армією Наполеона Стендаль здійснив похід на Москву, але безпосередньої участі в бойових діях не брав. Під час відступу французьких військ у Росії на переправі через річку Березину він загубив частину своїх рукописів з історії мистецтва.
Після падіння Наполеона й повернення до влади Бурбонів Анрі Бейль повертається до любої його серцю Італії й оселяється в Мілані, лише вряди-годи приїжджаючи на батьківщину.
1821 рік приніс звістку про те, що австрійський уряд підозрює письменника у шпіонажі і вимагає покинути Мілан і повернутись до Франції. Підставою для підозр стало співчуття Стендаля рухові карбонаріїв, який розгортався в кількох італійських містах в той час, як він там перебував.
У вересні 1830 року Марі-Анрі Бейля призначено консулом у Трієсті, але невдовзі австрійський уряд змінив своє рішення і письменник опинився у папських володіннях - на консульській службі в італійському місті Чивітавекк’я поблизу Рима. Тут він пропрацював ціле десятиліття.
$Творчість
Переважна більшість творів, а також листів Марі-Анрі Бейля, підписані псевдонімами. Він любив цю своєрідну гру в хованки все життя. Одне з псевдо – Бомбе – вперше з’явилось під публікацією «Життєпису Гайдна, Моцарта і Метастазі» в 1815 році. Загалом Бейль використав понад сотню псевдонімів, багато з яких вирізнялися оригінальністю і дотепністю. Він вигадав для себе кілька кумедних імен: «Вільям Крокодил», «Поверіно» (італійською – неборака), «Дон Апатія» та інші. Декотрі псевдо вживав усього раз, до інших повертався упродовж життя. Проспер Меріме зауважував, що друг не надіслав жодного листа, який би не був підписаний псевдонімом.
За життя Стендаль досить часто друкувався в британських виданнях як літературний і художній критик. Те, що автором публікацій був саме він, вдалося з’ясувати лише через століття після його смерті, оскільки своє справжнє ім’я було старанно «зашифроване».
Анрі Бейль був знаний за життя не як письменник-белетрист, а як автор видань, присвячених визначним пам’яткам Італії, а також життєписів видатних особистостей, подорожніх нарисів, статей, путівників. Італія надихнула письменника на цілу низку творів. Окрім того, його іменем назвали згодом окремий медичний термін: синдром Стендаля (або Флорентійський синдром). Це психосоматичний стан, який виникає у людей при спогляданні творів високого мистецтва. Особливо чутливі натури в цей момент охоплюють глибокі емоції, які призводять до сильного серцебиття, дезорієнтації в просторі, галюцинацій і навіть непритомності. Уперше цей стан описав Стендаль, переживши його на собі у Флоренції. Тамтешніх лікарів давно не дивують туристи, які потрапляють із синдромом Стендаля до клініки після відвідання художніх галерей та історичних святинь.
Єдина книга Марі-Анрі Бейля, підписана його справжнім прізвищем, з’явилась у 1817 році: це була «Історія живопису Італії». Того ж року автор уперше підписався як Стендаль (точніше «M. de Stendhal, Officer de cavalerie»). Псевдонім, з яким автор увійшов у світову літературу, з’явився в його арсеналі не лише як згадка про назву німецького міста Штендаль, батьківщину Йоганна Йоахіма Вінкельмана, мистецтвознавця та археолога. Дехто з дослідників вважає, що саме Вінкельман запропонував взяти цей псевдонім. Але зі Штендалем пов’язана ще й історія особистого життя Бейля.
Найголовніший твір Стендаля – роман «Червоне і чорне» - потрапив на книжкові полиці французьких книгарень у 1930 році. Але появу літературного шедевру, першого соціально-психологічного роману, в якому описано пригоди юнака Жульєна Сореля, майже ніхто не помітив. Та автор був свідомий того, що його белетристичні твори навряд чи привернуть до себе увагу сучасників. До оцінки своїх прозових творів фахівцями він ставився дуже тверезо і писав: «Письменник не повинен думати про критику, як солдат не думає про госпіталь». Він навіть хизувався тим, що пише для невеликої жменьки сучасників: знайомих, невідомих друзів та ще частини чиновників, схожих на нього самого. Стендаль жартома порівнював свій творчий багаж із лотерейним квитком, в якому джекпотом є теза: «Написане автором прочитають у 1935 році».
Зі спогадів друзів відомо, що Стендаль вирізнявся веселою вдачею, любив дотепи і вмів жартувати. Але в часи скрути, коли йому доводилося перебиватись випадковими заробітками, періодично впадав у депресію, багато разів переписував текст заповіту і малював на полях майбутніх творів пістолети.
Аналізуючи стильові особливості творів письменника, фахівці часто використовують епітет «лаконічний, стриманий». Стендаль справді ненавидів пишномовність. Аби уникати багатослів’я і бути природнім («Я не хочу штучно заворожувати душу читача»), він, перш ніж сісти за перо, прочитував по 2-3 сторінки Цивільного кодексу.
В останні роки життя стан здоров’я Стендаля значно погіршився. Часто траплялись моменти, коли він не здатен був писати і просто надиктовував свої твори. Так з’явилась на світ «Пармська обитель» - роман, який автор створив за 52 дні, ненадовго навідавшись до Парижа. Але навіть у поганій фізичній формі він не втрачав письменницького запалу.
Після смерті майстра переважна більшість сучасників ще довго не хотіли визнавати масштабу зробленого ним. До меншості, яка розуміла цінність художньої спадщини Стендаля, належали Оноре де Бальзак, Проспер Меріме і ще кілька літераторів.
$Особисте життя
З особами протилежної статі у Стендаля складалися дуже суперечливі стосунки, які пояснюються особливостями його характеру та світогляду. З одного боку, він обожнював жінок, з іншого - вважав будь-яке кохання скороминущим та ефемерним. Надмірна чуттєвість, шляхетність, вимогливість до себе та до інших людей зробили його самотнім. Попри те, залишилися свідчення про близькі стосунки Стендаля в різні періоди життя з Матильдою Вісконтіні,Мелані Луазон, Мелані Гільберт, Міною де Грісхайм, Матільдою Дембовскі, графинею Клементіною Куріан і навіть з його двоюрідною сестрою Александриною Дару.
У 1807 році 24-річний Марі-Анрі, перебуваючи в саксонському Штендалі, закохався в жінку на ім’я Вільгельміна, яку він назвав Мінетт, і заради якої залишився в місті на тривалий час. «У мене немає залежностей – хіба що від Мінетт, чарівної блондинки Мінетт, цієї душі півночі, яку я не міг зустріти ні у Франції, ні в Італії», - зізнавався юнак. Роман закінчився нічим, жінка рано померла.
Утім, якби письменник знайшов щастя в сімейному житті, навряд чи з’явилась би на світ його дивовижна книга «Про кохання», в якій він здійснив гідну подиву спробу розкласти любов на атоми і препарувати почуття, яке апріорі не надається до аналізу. У трактаті, окрім багатьох мудрих спостережень і висновків, є дотепність - результат абсолютної і несентиментальної правдивості.
$Смерть
15 березня 1841 року Стендаль пережив апоплексичний удар. Трохи одужавши, він покинув Чивітавекк’ю і повернувся до Франції.
Навесні 1842 року стався ще один інсульт. В ніч із 22 на 23 березня він помер.
Видатний письменник похований на паризькому цвинтарі Монмартр. На його могилі – напис італійською мовою:
«Арріго Бейль
Міланець
Писав. Кохав. Жив».
Епітафія з’явилась на надгробку лише через півстоліття після того, як Стендаля не стало.