СИНГАЇВСЬКИЙ Микола Федорович (12.11.1936, с. Шатрище, тепер Коростенського р-ну Житом, область, обласний — 22.02.2013, Київ) — український поет і перекладач. Закінчив 1961 Львів, університет імені І. Франка. Працював у редакція, редактор, редагований, редагування газета «Літературна Україна», «Молода гвардія». Був заступником директора Бюро пропаганди художній л-ри див. НСПУ завідувач відділу л-ри та мист-ва журнал «Ранок», головний редакція, редактор, редагований, редагування журнал «Піонерія». Автор близько 50 поетичних і прозових кн.: «Земле, чую тебе» (1961), «Мої сторони світу» (1963), «Вогневиця» (1970), «Добросвіт» (1974), «Покоління» (1975), «Синові в дорогу» (1982), «Лоза і камінь» (1984), «Листи до жайворонків» (1996), «Ластівки над Сеною» (2002) та інший Велику частину поетичної спадщини адресовано дітям. Присвятив Шевченкові кілька поезій. У вірші «Озо-рення» (зб. «Поезії», 1966) зробив спробу осмислити значення Шевченка для український мист-ва. Своїми вчителями у поетичній творчості Сингаївський Микола називає двох видатних митців у вірші «Шевченко і Лєрмонтов» (зб. «З березнем по землі», 1968). Звертається Сингаївський Микола до постаті Шевченка і в поезії «Доля» (зб. «Автограф», 1972). Ліричний герой вірша «Мій Шевченко» (зб. «Вогненна трава», 1986) — учасник Другої світової війни І. Набатов, який «шукає зеніту над “Кобзарем”». У фінальній частині твору відлунюють відомі Шевченкові рядки: «Тут стоять на сторожі Правди — і Кобзар, і Солдат, і Добро!» Триптих «Остання зустріч» (зб. «Родове дерево», 1988) — про останню подорож Шевченка Україною, утвердження нерозривності зв’язку поета з рідною землею. Те.: На вершині брата: [Вірш] // ЛУ. 1964. 22 трав.; Шев-ченкова дума // Прапор комунізму. 1987. 7 берез.; Київська шевченкіана: Шевченко — це назавжди // Прапор комунізму. 1989. 8 лют. Наталія Лощинська