$Ранні роки
Василь Симоненко – постать української літератури, яка стала знаковою для всього народу. Його думки втілені на папері, мають неоцінене значення не тільки для культури, а й для розвитку українського суспільства. Адже потужність громадського посилання Василя Симоненка, ми відчуваємо і зараз.
Будинок Симоненків розташований в с. Біївці, Лубенського району, Полтавської області, поблизу річки Удай. Це була досить типова, для тих років споруда, одна кімната, піч та невеликі віконця. Саме там, на другий день різдвяних свят, 8 січня 1935 року, народився Василь Андрійович Симоненко.
Зовсім поряд з сімейним будинком Симоненків, розташована легендарна Криниця, яку описав М. Коцюбинскій у своєму оповіданні «Як ми їздили до криниці». Самі селяни поколіннями передавали легенду, про святу Параскеву, Діву-Криницю, яка сіла відпочити на купині, а з тієї купини ринула цілюща вода. Згодом, мати Василя Симоненка скаже, що кожна латка землі в маленьких Біївцях – це якась дивовижна історія.
Щодо роду Симоненків існує здогад, що він сягає козацького роду. Так прабабуся письменника Варвара Щербань, мала дворянську грамоту отриману своїм батьком «за військові заслуги», яка, на жаль, була втрачена з часом. Її чоловік, прадід Василя – Панас Щербань, працював на посаді писаря у сусідньому селі Тарадинці, де й жила родина. В Біївцях рід поширив його онук, Федір оженившись там на Ганні Сизоненко, в тому ж селі рід продовжили його власні діти.
Мати Василя Симоненка, була творчою та талановитою, з задоволенням виступала на сцені та мала мрію, стати вчителькою. Заради цього покинула рідне село і поїхала навчатися до Лубенського педагогічного інституту. Там, під час навчання вона познайомилась з Андрієм Симоненком, актором, вчителем і художником. Це знайомство змусило її досить скоро покинути навчання, та закінчити курси крою та шиття, батько ж зник невдовзі після народження сина. Щоб з’явитися знову, по закінченню війни в капітанських погонах, це буде їх остання зустріч, адже згодом батько зникне назавжди, десь «в північних краях».
Бабусю письменник не пам’ятав, вона померла досить рано в 42 роки. У вихованні натомість неабияку роль відігравав рідний дід Василя, Федір, який мав хист до вишивання, а понад усе любив читати і був, чудовим оповідачем. Він самостійно вивчив грамоту, а в неділю часто проводив за книжками, читаючи географію та історію. Дід Федір, часто вживав дотепні прислів’я та вмів римувати слова в бесіді, і не терпів пустих розмов. Саме він прищепив майбутньому поету відчуття краси й любов до поетичного слова.
Дитячі роки майбутнього письменника були непростими, він бачив сльози матері, яка залишилась одна з дитиною в роки Другої світової війни, голод і людські страждання. Згодом він переповість побачене у своїх віршах, про знущання комуністичного режиму над людьми, про безоплатні трудодні, та третій Голодомор. Він згадуватиме, як ходили з мамою до сусідів аби змолоти хоч трохи зерна на старих жорнах. Від них терпли руки у дорослих, що вже казати про дитячі руки маленького Василя. Він пам’ятатиме свої сльози через зрубаний сад, бо в той час за кожне плодове дерево люди були змушені платити податок. Разючу правду він переповість вже зовсім скоро, викриваючи злочини тогочасної влади.
$Освіта
Шлях до освіти Василя Симоненка був складним і тернистим. У 1942 він вирушає до першого класу початкової школи в рідному селі, де навчається до п’ятого класу. Далі продовжує навчання в сусідніх селах спочатку Єнківська семирічна школа, а з 1947 по 1962 у Тарадинівській середній школі. Від його дому до школи в Тарадинцях відстань дев’ять кілометрів, цю відстань він чотирнадцятирічний, долав щодня, і в спеку і в холод, в пошарпаному пальті й дірявих чоботях, жодного дня не спізнившись на урок.
Зі спогадів матері, він ніколи не жалівся, натомість по дорозі до школи повторював всі уроки, а повертаючись співав пісень. Найбільше любив пісню «Ой по горі, по горі. .» і в дорослому віці часто наспівував її, коли зустрічав когось зі знайомих поетів на порозі свого будинку.
Старання й талант, були настільки щирими, що їх у своїх спогадах згадували його вчителі. В класі він завжди вирізнявся серед натовпу учнів, не лише бідним одягом, а й гострим розумом. Його педагоги згодом скажуть, що навіть деякі шкільні вчителі читали менше за цього учня. В шкільні роки відкрився його вроджений талант до римування, при цьому він був доволі спокійним, але при цьому дотепним і з невичерпним запасом жартів. Щодень влучне слово могло розсмішити клас, або стати частиною його перших віршів. Водночас він активно пише вірші до шкільних та класних газет - «Молодь України» й «Сталінське плем’я».
Першою творчий потенціал Василя Симоненка помітила вчителька української мови та літератури Марія Йосипівна Остапенко. Вона всіляко розвивала його талант, підтримала в прагненні стати журналістом і порадила вирушити на навчання до Києва.
Тож по закінченню школи з золотою медаллю Василь Симоненко у 1952 році вступає на перший курс факультету журналістики до Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. В ті часи, стіни університету стали другим домом для цілої плеяди, талановитих літераторів, там навчались: Борис Олійник, Віктор Близнець, Тамара Коломієць та багато інших.
Згадуючи перші студентські дні у своєму щоденнику, писав про те, що дуже скучав за домом, вечорами кидався в постіль та згадував рідне село. Та навчання продовжувалось, в університеті він знайшов багато друзів, найближчими з яких були Микола Сом та Олесь Кахілевич. Хлопці жили дружно, але грошей завжди не вистачало, тому вечорами не гребували роботою вантажників.
Студентські роки дозволили повністю проявитися талантам Василя Симоненка, що втілились у студентську літературну студію «СІЧ», яку він створив та очолив. Послухати молоді таланти приходили навіть імениті на том час письменники, такі як Павло Тичина, Остап Вишня та Максим Рильский.
В 1956 році Василь Симоненко проходить переддипломну практику в газеті «Черкаська правда». Черкаси настільки захопили юного Симоненка, що попри запрошення друзів на остаточний переїзд до Києва він так і не наважився. Натомість, захистивши диплом в 1967 році він продовжує роботу в газеті «Черкаська правда», ставши досить відомим в місті. Спостережливий і відповідальний, він часто навідувався до трудових колективів і ставився до роботи особливо серйозно, розуміючи що його слова допоможуть сформувати світогляд молоді того часу, яка з дитинства вчилась бути осторонь. У своїй роботі він багато думав над цією проблемою того, як бути почутим, тими, хто роками намагався не чути, роботи вигляд, що це його не стосується. Адже людська байдужість, це те, що заважає суспільству змінюватися на краще, бути єдиним і допомагати одне одному.
Саме тому, коли 1960 році в області створили нову газету «Молодь Черкащини» Василь Симоненко не роздумуючи перейшов туди, адже прагнув спілкуватися доносити свої думки до молоді і знати, чим вона живе. Про його роботу там у 1960-1963 багато говорять сторінки редакційного журналу нарад, де описані летючки й засідання редколегії, що дозволяють зрозуміти Симоненка-журналіста. Здебільшого він виказував активну громадську позицію, закликаючи до того, аби цінувати кожного відкинувши шаблони, та підкреслювати людську особистість. Він багато працює і добірки його віршів що час з’являються в низці черкаських та львівських виданнях. В цей же період він працює над прозовою збіркою новел, яка вийде згодом у львівському видавництві, у збірці «Вино з троянд».
$Творчість
Творчість Василя Симоненка вселила віру в тисячі молодих сердець, адже говорила правду тоді, коли це було заборонено, боролася з підлістю коли вона була усюди. Тому ця поезія назавжди увійшла в українську літературу як приклад мудрості та сили українського народу. Все життя Василя Симоненка було викликом, до обставин, влади й людської байдужості. Через свою творчість він зазнавав утисків та тиску, але залишався незламним.
В боротьбі за правду Василь Симоненко діяв не лише сильним письменним словом, але й ділом.
Наприкінці життя він зблизився з учасниками правозахисного національного руху, і в 1962 році вони обійшли десятки сіл та опитали сотні очевидців, щоб добитись правди. Так з його участю були знайдені братські могили жертв сталінської епохи на київських кладовищах. По суті він з друзями підписав собі вирок, знайшовши докази злочинів влади, яка звикла залишатися безвідповідальною. Зібрані докази вони з друзями відправили до Київської ради, разом з Меморандумом, що вимагав оприлюднити знайденні місця і перетворити їх на місця пам’яті та скорботи.
Він був одним із перших хто відійшов від класичного літературного підходу до втілення власних літературних ідей. Створюючи, він відкидає штучність й перебільшення для зображення своїх героїв. Він створює світ і реальних людей, з їх простою вдачею, складним характером та конкретною реальністю життя. Автор точно відчуває реалії повсякдення, та найголовніше він розуміє своїх героїв, і турбується про них, як про власних друзів. Через політизованість тогочасного суспільства й часті заборони видаватися,він друкувався не лише під власним ім’ям, та й користувався псевдонімами В. Щербань та В. Миколайчук.
Творчу спадщину Василя Симоненка заведено поділяти на 5 видів:
1. Твори соціально-політичної тематики: «Брама», «Некролог кукурудзяному качанові що згнив у заготпункті», «Злодій» та ін. Поетичні твори, які закликали до боротьби за майбутнє українського народу, проти брехні та зрадництва. Твори, що так і не зможе пробачити йому влада, заборонивши їх видавати.
2. Гумористично-сатиричні мініатюри: цикл «Короткими чергами»
3. Поезія присвячена загальнолюдській проблематиці: «Лебеді материнства», «Ти знаєш, що ти – людина», «Монархи» та ін.
4. Інтимна лірика: «Люсі», «Матері», «Одурена»
5. Казки: «Подорож в країну навпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон» й багато інших
В другій половині 60-х років творчість поета пішла на спад. Дуже важко переживав він байдужість до його творчості в деяких виданнях, так одна зі збірок пролежала у видавництві «Молодь» пів року. Його думки були більшими за ідеологічну мораль, тому не всі хтіли його сприймати та визнавати. А творчість Симоненка була викликом, в першу чергу для його сучасників, заклопотаними заборонами та тяжкою працею. Адже просте питання: Ти знаєш, що ти – людина, для багатьох, в ті часи, залишалось важким.
Герої Симоненка завжди прості і зрозумілі для кожного, це звичайні люди «безіменні, святі, незрівнянно чудесні горді люди землі, вірні діти труда». І мова не йде про маленькі гвинтики, однакові і безіменні, а про індивідуальність, серед людей і для людей. Це нова людина 60-х років, космічна і вища, яка піднялася вище, ніж коли-небудь раніше. Людина, що в шаленому ритмі свого часу, знає, що вона людина.
Через незручність постаті Симоненка для радянської влади, важливою частиною його творчості є виявлення невідповідностей між першоджерелом і друкованими примірниками. Адже при виданні його віршів і збірок, вони зазнавали нищівних змін та численних редагувань. Так виправлення змінили гострі і чесні пориви Симоненка, на зручні для влади слова, викривлюючи думки автора. Так справжній світогляд відкрився нам завдяки праці науковців, зокрема І. Кошелівця, та А. Ткаченка, що роками працювали з архівом письменника і його закордонними виданнями. Збірку поезій опублікував Іван Кошелівець, виправивши невідповідності творчості видав збірку Поезій Симоненка «Берег чекань» 1965 року, та доповнив видання в 1973 році. Щоб після його смерті показати світу первозданні, неспотворені тексти відкриваючи справжню душу Василя Симоненка.
$Особисте життя
Черкаси виявились знаковим містом для Василя Симоненка, адже там на переддипломній практиці в газеті «Черкаська правда» в 1956 він познайомиться зі своєю майбутньою дружиною - Люсею. Вона ж, Людмила Павлівна Півторадня жителька Черкас, на два роки молодша за свого чоловіка. В той час працювала кур’єром в славнозвісній газеті, згодом була робітницею одного з заводів в Черкасах. Вже через пів року після знайомства 27 квітня 1957 року вони одружились.
Люся-малюся, так він називати її у своїх листах, яких до нашого часу залишиться близько двадцяти, але крізь них ми можемо більше дізнатись про їхні стосунки одне з одним та про труднощі які зближали й загартовували. В своїх листах до Люсі-малюсі, він з усією ніжністю та турботою писатиме про своє кохання. Палкі листи той час нагадують за тоном, його ліричні вірші «Закохана», «Дума про щастя» такі чуттєві та справжні, як доказ щирої любові. Але пише й про прочитані книжки філософів з їх “хитромудрими концепціями”, особливо в останні роки переддипломної практики.
В лютому 1958 року на світ з’явився їхній єдиний син Олесь (Лесь) Симоненко, названий на честь батькового друга Олеся Кахілевича. Сам молодий батько Василь, в той час виступав в міському Будинку офіцерів вітаючи їх з прийдешнім святом радянської армії. Він як і кожен чоловік, настільки зрадів звістці, що не втримався і зі сцени поділився цією новиною зірвавши зал аплодисментів. Сам Лесь хоч і підростав у творчій атмосфері, але письменником так і не став. Натомість для себе він обрав професію слюсаря, яку виконує чесно і завзято, про свій вибір не жалкує. На його думку, в літературі досить важко залишатись новатором і відкривати нове, а він не готовий піти на те, щоб наслідувати когось. Він продовжує жити в Черкасах, має доньку (онуку Василя Симоненка) Мирославу.
Його мати, дружина Василя Симоненка, Людмила Павлівна померла 29 грудня 1996 року, переживши свого чоловіка на 33 роки.
$Смерть
В Черкасах відбувся злет Василя Симоненка як письменника, його почали публікувати в західних виданнях, зокрема в мюнхенському часописі «Сучасність», де публікуються заборонені в Україні твори. Та водночас, все більш пильною стає увага влади до нього, творчість в Україні все більше цензурується, твори редагуються. Але незворотною стане подія, одного літнього дня на черкаському залізничному вокзалі 1962 року.
За свідченнями очевидців там, між буфетницею і Василем Симоненком, станеться суперечка через відмову продати йому пачку сигарет. Спланувавши, або почувши сварку, зовсім скоро з’являться міліціонери, які дізнавшись ім’я Василя Симоненка, одразу забирають того до камери затриманих лінійного відділення міліції. Та не в Черкасах, а в містечку Сміла, за десятки кілометрів звідти.
Зі спогадів поета його там нещадно лупцювали, вміло не залишаючи слідів, викручували руки і погрожували. Знайшли його аж під ранок, колеги-журналісти й жахнулися страшним синцям на руках і його оповідям. Тоді ще ніхто не знав, що цей випадок став фатальним для його життя. Під час побиття поета багато били по спині, він згадує, що було відчуття, наче щось «рветься всередині». Відтоді у нього почалися постійні болі в попереку, які не могла угамувати тогочасна медицина.
Він ще певний час продовжує писати, намагається видаватися, але за його життя вийде лише одна збірка «Тиша і грім» у 1962 році. Інші збірки видані пізніше, переважно з допомогою численних друзів, які домоглися того, щоб творчість продовжила своє життя на папері, хай редагованою, с правками, але жива. Восени 1962 року біль Василя Симоненка стає ще нестерпнішим, з болю та відчаю він починає вести щоденник з яким ділиться своїми переживаннями, щодо творчості, закриття газети «Молодь Черкащини» в 1963 році та переживань за друзів. На початку осені Симоненка через біль в попереку госпіталізують і везуть на операцію. Саме так в нього виявлять страшну хворобу - рак нирок. Зовсім скоро в ніч з 13-14 грудня 1963 року його серце зупиниться. Наче відчуваючи це за день до смерті він пише заповіт до спілки письменників України, прохаючи подбати про його родину та стареньку мати.
Раптова смерть не забрала найголовнішого, що цінував Василь Симоненко його творчості, яка надихне не одне покоління художників та композиторів. Творчості, яка непідвладна часу, створеної для пам’яті нащадків та правди свого народу. Якими б далекими і чужими нам не здавалися ті часи, пам'ять про них не згасне ні в книжках, ні в очах людей. Адже Василь Симоненко за свої двадцять вісім років життя вже став дорогим, для кожного хто відданий своєму народу. Його творчість стала рідною, відгомоном серця для багатьох поколінь. По собі він залишив найсвятіші для нього слова, які висічені на його могильному каменію в Черкасах «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. »
На його честь в рідній Біївці буде відкрито дім музей, в їхній старій хаті. Там до 1957 року жила Ганна Федорівна, мати письменника, яку він забере наприкінці того літа до Черкас. Стару хату було відновлено силами односельців, вони ж сприяли створенню музею, заради чого самі приносили частину експонатів та пам’яток про письменника.
А в Черкасах, що так йому полюбилися 1967 році встановлять пам’ятник, над яким працювали С. Грабовський та М. Криленко.
За багато років після цього в 1995 він отримає найвищу державну відзнаку Шевченківську премію, за збірки своїх творів, зокрема прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде». Крім видатної творчості він залишив по собі незламний запал, який мав здатність заражати вогнем творчості всіх навколо, чим і створив справжній дух шістдесятництва.