Олександр Іванович Олесь (Кандиба) – видатний український літературний діяч, автор блискучих поетичних, драматичних і прозових творів, основоположник романсової лірики, яскравий представник «празької школи».

$Ранні роки

Майбутній поет з'явився на світ 23 листопада (5 грудня) 1878 р. у м. Білопілля, що на Сумщині. Хлопчик став першим і єдиним сином у родині, де зростали ще дві доньки – Марія та Галина. Батько – Іван Федорович, що займався рибним промислом на р. Волзі – походив з роду чумаків. Предки матері – Олександри Василівни – були кріпаками. Та незважаючи на своє походження, жінка чудово зналася на літературі, зокрема дуже любила творчість Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. Саме завдяки матері Сашко навчився читати ще у чотирирічному віці, та все своє подальше життя тягнувся до науки. Батько майбутнього поета через роботу був позбавлений можливості жити разом із сім'єю. А тому приїздив лише на свята з купою подарунків для малечі. Ясна річ, Іван Федорович дуже сумував за рідними, і цінував кожну проведену з ними хвилину, намагаючись надолужити втрачене. Проте, коли Сашкові виповнилося 11 років, стався нещасний випадок – батько ненароком впав з човна у крижану воду р. Волги і, не змігши вибратися, потонув. Овдовівши у 27 років після загибелі чоловіка, Олександра Василівна так більше і не вийшла заміж, присвятивши себе вихованню дітей. Тоді опіку над осиротілою родиною взяв на себе дід по материнській лінії – Василь Пархомович, працьовитий хлібороб і вправний господар. Юний Сашко багато часу проводив з дідом, від якого почув не тільки безліч казок та пісень, а й купу оповідей та легенд часів козаччини. Згодом ці накопичені знання послугували натхненням для початку власної творчої діяльності, так як ще у підлітковому віці Олесь почав писати вірші, щоправда, й російською мовою.

$Освіта

Початкову школу та двокласне народне училище майбутній літератор закінчив у рідному м. Білопіллі. Але після смерті діда Василя, мати з дітьми вирішила переїхати до родичів у м. Суми. Тоді жінка заробляла на життя тим, що здавала в оренду житло та столувала винаймачів. Отримуючи хоч і невеликі кошти, Олександра Василівна робила все можливе, щоб вивчити кожного з трьох своїх дітей. Проте Сашко, як єдиний чоловік у родині, поступився можливістю навчатися у платних закладах двом своїм сестрам. Адже дівчатам у ті часи отримати освіту було ще складніше, ніж хлопцям. По́ступки майбутнього поета не були марними – згодом Марія та Галина закінчили Бестужевські курси у м. Петербурзі, один з найпрестижніших жіночих учбових закладів у Російській імперії. Тим часом Олесь вирушив на навчання до безкоштовної Деркачівської хліборобської школи, що на Харківщині. Там Сашко разом з товаришами здійснив спробу у виданні рукописних журналів – «Комета» і «Первоцвіт», з публікаціями віршів власного авторства. Також хлопець самостійно вивчав іноземні мови, філософію та європейську літературу. Після хліборобської школи, Олесь зміг собі дозволити перебувати на лекціях агрономічного відділення КПІ лише у статусі вільного слухача. Але невдовзі, через матеріальну скруту Сашко покинув київський виш, і став студентом Харківського ветеринарного інституту, куди для вступу мав пільги. Протягом всього навчання працював, де тільки міг – на цукровому заводі, у Харківському земстві, на Дарницькій скотобійні, на полях, щоб якось покращити і без того нелегке становище. Загалом освітянські роки важко далися Олександру Олесю, хоча й були досить плідними, незважаючи на постійну боротьбу з безгрошів'ям.

$Творчість

У серпні 1903 р. в житті молодого поета відбулася знакова подія, що дала поштовх до розвитку його творчої діяльності. Тоді у м. Полтаві він був присутній на відкритті пам'ятника Івану Котляревському, де пощастило зустріти цілу плеяду відомих літературних діячів. Леся Українка, Михайло Коцюбинський та Борис Грінченко дали схвальні відгуки щодо віршів початківця, які той наважився їм представити. Також на урочистому заході Олесь познайомився з відомим просвітянином – Іваном Липою, який, прочитавши його віршовані рядки, переконав хлопця писати виключно українською мовою. А згодом і посприяв публікації Олесевих творів в альманаху «Багаття», що вийшов друком 1905 р. в м. Одесі. Вже влітку 1907 р. побачила світ перша поетова збірка – «З журбою радість обнялась». Та лірика, сповнена молодечого запалу та свіжості, користувалася нечуваним попитом серед читачів. А особливе місце у збірці займав символічний вірш – «Айстри», де автор, порівнюючи людей з квітами, розмірковував про мінливість і безперервність життя. Відтоді прийом «утримання читача на межі зіткнення протилежних почуттів» став одним з найхарактерніших у творчості Олександра Олеся. До речі, вірш навіть був покладений на музику Миколою Лисенком, настільки він припав до душі великому композиторові. Загалом «музикальність» також була відмінною рисою творів поета. Оскільки він ще з дитинства гарно співав та самотужки освоїв гру на лірі, арфі та кобзі. А по кількості покладених на музику віршів Олесь міг би позмагатися навіть із самим Кобзарем!В 1912 р. була створена драматична поема – «По дорозі в Казку», де проведена паралель з «Мойсеєм» Івана Франка. Адже через обидва твори червоною ниткою проходить символічна тема втрати віри в досягнення мети та фактичне безсилля перед першими ж перепонами. Віршовані Олесеві рядки циклу «З щоденника. Р. 1917» одночасно слугували відображенням тодішньої дійсності та спонукали читачів сміливими закликами до боротьби за незалежність. Так як з приходом до влади більшовиків поет до кінця життя вимушено перебував за кордоном, вірші, складені в еміграції, просякнуті тематикою туги за Батьківщиною. Загалом на чужині Олесь видав 5 збірок поезії, крім того займався написанням дитячих творів, виступав у ролі драматурга, перекладав шедеври світової класики. Перлиною «закордонної творчості» Олександра Івановича вважається поема «Княжа Україна». В зміст твору вкладена стисла вітчизняна історія часів Київської Русі з оцінкою позитивних та негативних рис того чи іншого правителя. Особливої уваги автор надав Володимиру Великому, Ярославу Мудрому і Данилу Галицькому, не забуваючи при цьому простих людей, які разом боронили землі рідного краю. Сьогодні рядками віршів Олександра Олеся зачитуються люди будь-якого віку, зізнаються в коханні, співають пісні, та навіть намагаються пояснити події сучасності. Адже його пророчі поезії, створені майже 100 років тому, багато в чому відображають реалії нашого суспільства.

$Особисте життя

Знайомство поета з майбутньою дружиною – Вірою Свадковською – відбулося завдяки його сестрі Марії. Дівчата разом здобували освіту на історико-філологічному відділі Бестужевських курсів, жили у гуртожитку, так і заприятелювали. У свою чергу брат Віри – Микола, жив з Олександром Олесем в одній кімнаті. На той час обидва хлопці працювали у м. Слов'янську. Влітку 1902 р. Віра приїхала провідати Миколу, де вперше і побачила свого судженого. Відтоді молоді люди не мислили себе окремо один від одного. І вже у січні 1907 р. Олександр Олесь побрався з коханою. Зокрема варто додати, що саме від ласкавого звернення дружини до поета і з'явився його прославлений псевдонім. Вже влітку того ж 1907 р. у молодого подружжя народився син – Олег, згодом відомий як «Ольжич» поет і археолог. Тоді малюком новоспечений батько не міг натішитися, ласкаво називаючи його «лелеченькою». А народився хлопчик у рідному його матері м. Житомирі, в оточенні родичів. Так сталося через те, що молодий Олександр Олесь, що був тоді студентом Харківського ветеринарного інституту, не мав змоги повною мірою забезпечувати родину. Натомість батьки Віри зі своєї сторони надали все необхідне, чого потребували їхня донька та новонароджений онук. В 1910-х рр. сім'я Кандиб жила у м. Києві, де поет працював ветеринаром на міській скотобійні, і разом з тим, не полишаючи літературну діяльність, взаємодіяв з видавництвом «Лан» та редакцією «Літературно-науковий вісник». У часи Української революції 1917-1921 рр. уряд УНР на офіційному рівні призначив Олександра Олеся на посаду аташе з питань культури в м. Будапешті. Не маючи можливості емігрувати разом із сім'єю, у 1919 р. він поїхав до Угорщини сам. А Віра Антонівна з сином наступні кілька років жили у Пущі-Водиці, ледве зводячи кінці з кінцями. Адже скромної платні жінки за роботу викладача не вистачало, тому юний Олег після школи мусив ходити по селах, пропонуючи місцевим різні речі в обмін на харчі. Лише в 1922 р. , за сприяння наркому просвіти УРСР Володимира Затонського, Вірі Антонівні з сином вдалося отримати закордонні паспорти і виїхати до м. Берліна, де на них вже чекав Олександр Олесь. Опісля возз'єднана родина перебралася до м. Праги, а згодом придбала власне помешкання в районі Панкрац. Все це стало можливим після виданої у м. Відні 1921 р. збірки сатиричних поезій «Перезва». Ці так звані памфлети з нищівною критикою українців-емігрантів поету довелося написати за вказівкою радянської влади в обмін на свободу дружини і сина, на яких у Союзі почепили ярлик «ворогів народу». Олександр Іванович знехтував власною репутацією заради родини, залишившись опальним поетом у колі тамтешньої української інтелігенції. Натомість радянські можновладці, виплативши поетові чималий гонорар, вдало користувалися двозначністю поглядів Олеся, і до 1930-х рр. його твори регулярно друкували на території УРСР. З часом юний син Олександра Івановича почав досягати успіхів у навчанні, яким батько дуже пишався. Адже згодом парубок, отримавши якісну освіту, в 22 роки став наймолодшим доктором археології в світі. Та коли на межі десятиліть розпочалася Друга світова війна, Олександра Олеся мучили думки про сина, адже тоді він повернувся в Україну і був активним учасником ОУН. Переживання батька виявились пророчими – в травні 1944 р. Олега Ольжича схопили гестапівці, і за кілька місяців закатували на смерть у концтаборі Заксенгаузен. Невдовзі після смерті Ольжича, в Празі від його шлюбу з Катериною Білецькою народився син – теж Олег Кандиба. В 1949 р. хлопцеві з матір'ю довелося емігрувати до Канади, де той став знаним фізиком, працював на NASA та Міністерство оборони Канади. Там же народилися діти Олега Кандиби-молодшого – Андрій та Ярина. В 1943 р. і сам Олександр Олесь знову пізнав батьківське щастя. Від останнього подиху кохання до молодої співачки Марії Фабіанової народився названий ім'ям Олеся син, який згодом теж став поетом.

$Смерть

В 1940-х рр. здоров'я Олександра Олеся стало погіршуватися – давалися в знаки хвороба серця, цироз печінки та астма. Тоді він майже перестав писати, багато рибалив. Також пристрастився до цигарок і сильно схуд. Якось улітку поет вирішив навідати свого старого друга у м. Ледеч-над-Сазавоу, де отримав трагічну звістку про смерть сина Олега у німецькому концтаборі. Ця новина завдала йому остаточного удару. Ніби передчуваючи свою смерть, Олесь попросив дружину не забирати його до лікарні, а залишити вдома. Перед тим як назавжди покинути цей світ, Олесь в останнє побачив свого однорічного сина, який тільки-но вчився робити свої перші кроки. 22 липня 1944 р. Олександра Олеся не стало. Через 4 роки померла й Віра Антонівна. Жінку поховали поряд з поетом на Ольшанському кладовищі (м. Прага). В січні 2017 р. останки Олександра Олеся та його дружини ексгумували у примусовому порядку. Адже закони Чехії вимагають сплати ренти за місце на цвинтарі. Тому ситуація щодо перепоховання поета вирішувалася на державному рівні. Після отримання на це згоди Олесевих нащадків з Канади, Олександра Івановича разом дружиною повторно поховали на Лук'янівському кладовищі (м. Київ) 29 січня 2017 р. – в День пам'яті загиблих Героїв Крут.