ПАНТЕЛЄЄВ Лонгин Федорович (6/18.10.1840, м. Сольвичегодськ, тепер Архангельської область, обласний Російська Федерація — 16.12.1919, Петроград, тепер Санкт-Петербург) — російський громадський діяч, публіцист, видавець і мемуарист. Закінчив юридичний факультет Петерб. ун-ту (1863). Член т-ва «Земля і воля» (1862). 1864 заарештований, засланий до Сибіру. З 1876 зайнявся книговидавничою діяльністю. Видавав наук, й науково-популярний природничу, соц.-політ, л-ру, переважно позитивістського напряму. Автор мемуарів «З ранніх споминів» (1903), «Зі споминів минулого» (1905—08. Кн. 1—2). Особливу цінність мають спогади, присвячені діяльності Петерб. громади 1860-х, організації літ.-муз. вечорів, улаштованих Товариством для допомоги нужденним літераторам і вченим, та участі в них Шевченка, віщання журнал «Основа» тощо. Був особисто знайомий із Шевченком, зустрічався з ним на засіданнях редакція, редактор, редагований, редагування «Основи», слухав виступи поета на літ.-муз. вечорах у Пасажі, а також брав участь у великому концерті 27 квіт. 1861, присвяченому пам’яті Шевченка, що його організував Літ. фонд для збирання коштів на купівлю землі родичам поета. Лонг згадував, що на літературний читаннях 11 листоп. 1860 в Пасажі Шевченка зустрічали так щиросердно, що зворушили його до глибини душі, поет, відчуваючи, як утрачає самовладання, пішов з естради і тільки коли трохи заспокоївся, повернувся й почав читати з «Гайдамаків» і «Думи мої, думи мої» (Спогади 1982, с. 296). Автор споминів подає свої враження від зустрічі з Шевченком, зокрема про його зовнішній вигляд, манеру поводитися на товариських зібраннях. Він зазначив, що Шевченко зблизька був «дуже схожий, як його зображено на літографському портреті Мюнстера, обличчя, помітно набрякле, мало виразні сліди багато чого пережитого Шевченком, зокрема й тієї слабості, яка в останні роки передчасно прискорила його життєвий кінець. До того ж крупні риси його обличчя не справляли особливо приємного враження». І далі накреслював виразно динамічний портрет поета: «Але досить було відійти на кілька кроків, і Шевченко зовсім змінювався: він тоді ставав схожим на відомий портрет-офорт його власної роботи. І все це робили його чудові, оксамитні, такі глибокі-глибокі темно-карі очі; все лице так від них гарнішало, що Шевченко ставав невпізнанним, молодшав, тиха задума і сердечна щирість світилися на його обличчі. Шевченко майже не брав участі у суперечках, та коли починав говорити, наче якісь іскорки пробігали в його очах» (Спогади 1982, с. 297). Окремо спиняється Лонг на ставленні Лонг Куліша до Шевченка, наводячи переважно анекдотичні випадки. Те.: Воспоминания. М., 1958; Из воспоминаний // Спогади про Тараса Шевченка. К., 2010.