$Ранні роки
Івану Петровичу Котляревському довелось жити в часи, коли український народ переживав найтяжчі часи для своєї духовності. Під тиском імперії знищувались нації, українська національна ідея була також була в небезпеці. Рідна для нього Полтава, попри свою історію, в ті часи, була непримітним маленьким містечком. Історія міста починається 1174 року, але після заселення воно ще не раз буде знищене численними набігами кочівників та війною зі шведами. Щоразу відбудовувалось, воно довгий час продовжувало бути селищем, й нічим не відрізнялося від низки степових сіл, розкиданих неподалік.
В роки, коли Іоанн Котляревський, дід письменника, придбав їх майбутній сімейний будинок на околиці міста в 1751 році. Полтава, тих часів, налічувала приблизно тисячу дерев’яних будинків, дуже рідко, серед них зустрічалися кам’яні. ЇЇ жителі здебільшого працювали з землею, були хліборобами випасали худобу. Натомість, дід майбутнього письменника працював дияконом Соборної церкви в Полтаві. Згодом, 9 вересня 1769 року, в тому домі народиться майбутній видатний письменник, Іван Петрович Котляревський. Його батько був канцеляристом міського магістрату, а мати походила з родини козака Решетилівської сотні.
Дитинство хлопчика проходило через зелені вишневі сади, та мрійливі верби, що росли понад Ворсклою. З дитинства він жив у оповідях про минулі часи, славетні битви та мужніх козаків, гуляв по покинутім курганам уявляючи ці історії. У його очах оживали мужні козаки з легенд та барвисті народні пісні, зіткані з народних звичаїв та обрядів. В ті часи, всі говорили українською, й майже всі чоловіки були письменними, тому ще змалечку Іван Котляревський споглядав всю красу рідної мови. Й через фольклор, та розповіді односельців опановував її багатогранність.
$Освіта
Коли хлопчику виповнилось 11 років він поступає на навчання до Полтавської духовної семінарії, де панувала схоластика і досить важні умови для семінаристів. Попри це у нього проявиться талант до вивчення мов, серед яких французька, німецька, грецька та латинська мови. В опануванні мов, не останню роль відіграє література, він зачитуватиметься та з задоволенням перекладатиме класиків Вергілія та Овідія. При цьому він цікавиться і творчістю російських письменників зокрема Ломоносова та Сумарокова. Відомо, що вже тоді почав писати вірші, й серед друзів отримав прізвисько «рифмач».
Та в останній рік навчання у 1789 році він дізнається про смерть батька і кидає освіту, щоб піти працювати й допомагати родині. Він навіть не зважав на те, що його, молодого семінариста, за успіхи в навчанні збиралися відправити до головної семінарії в Петербурзі, для подальшого навчання.
Цього ж року двадцятирічний Іван Котляревський вступає до штату Новоросійської канцелярії, де пропрацює досить недовго аби в 1793 піти працювати вчителем до поміщицьких садиб, й збирати інформацію для майбутньої літературної діяльності. Працюючи в маєтках, він спостерігав жорстокість панів до селян та простих кріпаків. Знайомився з побутом та життям простих людей, був частим гостем народних гулянь, де записував пісні, звичаї, обряди та цікаві говірки, аби краще розуміти життя людей. Побачена атмосфера та колорит, надихнуть його на написання найбільш знаменитого твору «Енеїди», за роки вчителювання він напише три частини майбутнього шедевру.
Які під час його служби в армії, почнуть жити своїм життям набираючи популярності не лише в Україні, а й за її межами.
1804 року Котляревський поступає на військову службу у Сіверському полку, де будує досить успішну кар’єру. Він бере активну участь в російсько-турецькій війні, під Бендерами та Ізмаїлом отримав відзнаку від свого командира Мейендорфа. Тоді ж 1806 за дорученням командира успішно переманює буджацьких татар на сторону імперії, в ході перемовин, за які отримає безліч нагород, найбільш значущим з яких буде орден Святої Анни 3 ступеня.
Та наперекір воєнним перемогам він не залишає потягу до літератури та продовжує працювати над «Енеїдою».
Залишає службу у 1809 році в ранзі капітана, друкує «Енеїду» в Петербурзі та повертається до матері в Полтаву. В рідному місті, він згадує своє дитинство, всі складнощі освітнього життя і починає допомагати учням отримувати корисну та цікаву освіту. Тому від 1810 він працює наглядачем в Полтавському будинку для виховання дітей бідних дворян. Вихованці цінують його щирість та освіченість, для багатьох з ним він став другим батьком, до якого завжди можна прийти за порадою. До свого військового минулого він ще повернеться, 1812 року коли почнеться війна між Російською та Французькими імперіями. Щоб сформувати козацький кінний полк та повернутися до своїх вихованців.
$Творчість
Хоча десятиліття літературної праці Івана Котляревського і може вмістити невелика книжечка, їх значущість важко недооцінити. На думку багатьох літературознавців, його можна вважати «талановитим поправником чужих записів». Спочатку «Енеїди» твору класичної літератури, перекладеною в вільний манер, в «Наталці-Полтавці є елементи що, виправляють українські прислів’я використані «Козаком-стихотворцем» Шаховського. Здається, наче його твори – спосіб діалогу з іншими письменника тих часів, його бажання довершити задум або виправити його недоліки.
Водночас, неправильно говорити про те, що Котляревський сліпо черпав ідеї своїх шедеврів у інших письменників. Адже його твори, це завжди унікальне переосмислення з додаванням національного колориту, звичаїв та традицій.
Так «Енеїда», хоча й використовує класичний сюжет, та має нову для неї романтичну форму, національні елементи та гумор. Вона вже не схожа на оригінальний твір, натомість близька до гумористичних творів того часу. Але найважливіша її цінність в тому, що шукав Іван Котляревський протягом свого вчителювання – в історії простого люду. Там використана народна мова та гумор, те що не можуть зібрати в жодному музеї, аби відтворити настрій Полтавщини часів Котляревського. Над твором, згідно з листуванням він працював з 1794 року, точна дата завершення нині не відома, в різних джерелах це 1825-1826 роки. «Енеїда» настільки подобалась людям, що перше його видання відбулося без участі автора. Котляревський служив в армії, коли рукописи перших трьох частин ширилися країною, тоді конотопський поміщик Максим Мапура, власним коштом надрукував їх з присвятою «Любителям малоросійського слова». Котляревський не був задоволений цим вчинком, тому наступні чотири частини самостійно підготував до друку і видав в Петербурзі, повністю ( всі 6 частин) були видані в Харкові в 1842 році.
$Особисте життя
Про особисте життя Івана Котляревського відомо досить небагато, але подорожні спогади В. Савінова, розкривають історію його першого кохання. Це сталося під час вчителювання Котляревського в домах поміщиків, на службі у Герасима Сухопеня, він познайомився з Марією. Вона була осиротілою племінницею господаря, й допомагала його родинні в вихованні малолітніх дітей. Вони швидко знайшли спільну мову з Котляревським, багато жартували, він навчив її грамоти та читання, дівчина виявилась цікавою та здібною. Та одного дня, прийшовши до своєї кімнати, він не знайде віршів які присвячував їй. Вірші знайдуться, виявиться, що їх візьме Марія, і так дізнається про його почуття, що були взаємними. Молодий Іван Котляревський ні на хвилину не сумнівався в тому, що їм судилося бути разом. Тож яким було його розчарування, коли попросивши її руки в дядька, отримав відмову. Виявляється Марія вже була обіцяна іншому, і наступного року мало бути їхнє весілля. Розчавлений цією новиною Котляревський якнайшвидше покинув поміщицький дім, аби присвятити себе військовим звитягам. Лише через рік він напише листа, племіннику господаря, де попросить передати Марії обручку від кадета Івана Петровича Котляревського.
Від нього більше не було листів, не писала і Марія, за чутками горда дівчина відмовилась від весілля та пішла в монастир. Котляревський присвятив себе творчості, можливо він ще згадає її пишучи свою Наталку Полтавку. Адже в його творі, проста дівчина мала гострий та ясний розум, гарну вдачу та справжню духовну красу.
Навіть з приходом небаченої слави та успіху, він не відкрив свого серця жінці. Натомість, його родиною стали вихованці Полтавського будинку для виховання дітей бідних дворян. Він заливався скромною та щирою людиною, з якою було приємно поговорити та поради якої, цінували і учні, і друзі.
Від жіночої уваги він буде відмежовуватися приязними усмішками, чудовим почуттям гумору та гострим розумом, ніби намагаючись закрити від них головне-своє серце.
При вивчені історії руху декабристів, науковцями були знайдені листи, що підтверджують участь Івана Котляревського в Товаристві Малоруському. Багатьох учасників, цього забороненого товариства, було страчено або відправлено на каторгу. За чутками, Котляревського тоді врятувала невідома жінка, з вищих верств суспільства, але її особа та історія цього кохання, досі невідомі.
$Смерть
Він до останнього працював з дітьми, аж доки в 1835 оці не покинув улюбленої роботи, через хворобу. Але так і не зміг залишити творчості, він постійно листувався з найвідомішими літературними діячами Російської імперії тих часів, такими як Микола Гнедич, Ізмаїл Срезневський та Орестом Сомовим. Саме друзям напередодні смерті він передасть рукописи своїх найвідоміших творів «Енеїду», «Наталку-Полтавку» та «Москаль-чарівник». Сам продовжить спокійне життя в Полтаві, серед великої домашньої бібліотеки, яка за мірками його сучасників була просто джерелом знань. Там зберігалися видання на польській, французькій, латинській і звичайно російській мові, такі як «Северная пчела», «Сын отечества» та багато інших. Та попри високу освіченість, він вмів залишатися своїм для простих селян, які дуже його поважали . До Котляревського звертались за порадою, чи просто гарною бесідою, та й в допомозі ніколи не відмовляв. Попри славу він жив життя дрібномаєтного дворянина, любив та часто збирав компанії, розважаючи їх жартами, грою в карти, а інколи й чаркою.
Через його вплив на культурне життя тих часів, високу освіченість, зв'язок з декабристами багато біографів говорять про те, що Іван Котляревський був масоном. І начебто, бувши вихователем в 1818 році він навіть був присутнім на першому засіданні ложі «Любов до істини. »
Однак 10 листопада 1838 року помер, він пішов з цього світу вільним, роздавши родичам своє майно, та відпустивши сім’ї своїх кріпаків. Він не мав родини чи нащадків, тому будинок передав у спадок економці, що жила в нього. Поховано його в Полтаві, так як він і заповідав, під кроною розлогої тополі. Цю втрату тяжко переживали не лише його знайомі, а й увесь літературний світ.
Його особистість надихнула цілу плеяду митців, від Шевченка з віршем «На вічну пам’ять Котляревському» до творчості Карпенко-Карого. Безсмертні образи та колорит його творів ще не раз надихнуть хореографів, музикантів, художників та режисерів. З його смертю не зупинилась його творчість, вона продовжує жити, попри складну історію країни, війни, голод та заборону бути українським.