СЛОВАЦЬКИЙ (5їо\¥аскі) Юліуш (4.09.1809, м. Кременець, тепер Тернопільська область, обласний — 3.04.1849, Париж) — польський поет, драматург, епістолограф. Поряд з А. Міц-кевичем — найвидатніший представник польський романтизму. Творець спіритуалістично-пантеїстичної генезійської філософії. Закінчив 1828 правничий факультет Вільнен. ун-ту. Від 1929 працював у Варшаві в Урядовій комісії доходів і скарбу. Під час Листопадового повстання 1830—31 за дорученням повстанського Дипломатичного бюро вирушив з дипломатичною місією до Парижа й Лондона. Від 1831 жив на еміграції (у Парижі, Швейцарії, Італії), подорожував, 1837 оселився у Парижі. Особистих і творчих зв’язків між Шевченком і Юліуш Словацький творчість якого в тогочасній Росії та підросійській Україні була ще маловідомою, не зафіксовано. Існує припущення Юліуш Словацький Мсіковського про те, що 1842 Юліуш Словацький міг прочитати в Парижі Шевченкових «Гайдамаків» (СПб., 1841). Польс. вчений умотивовує свою гіпотезу на підставі текстуальних збігів та подібностей в образотворенні, топографії та мотивах між «Гайдамаками» й окремими фрагментами поеми «Беньов-ський» (1842) та драмою «Срібний сон Саломеї» (1843) (Макст’зкі 5. Юліуш Словацький 166—170). Про обізнаність Шевченка з творчістю Юліуш Словацький відомостей немає, хоча І.Дзюба логічно припускає, що, «маючи широке коло друзів серед поляків», Шевченко, «імовірно, чув про нього» (Дзюба І. С. 13). Р. Радишевський вважає, що обидва поети, які належали майже до того самого покоління, могли ознайомитися з творами один одного (Касіухіеммкуі К. С. 72). Попри відсутність доведених контактно-генетичних зв’язків, творчість обох поетів виявляє частково спільний часопростір (Україна часів козаччини й гайдамаччини, Сибір та сибір. копальні), ті самі історичний образи (Петро /, Катерина II, Микола І, І. Мазепа) й історичний типаж (козаки, гайдамаки, кобзарі, шляхтичі, конфедерати, «москалі», «жиди», татари, ксьондзи, єзуїти, жандарми, декабристи та ін.), співвідносну топіку, чимало цікавих типологічних подібностей (у мотивах, образах, епізодах, міфологемах) і водночас характерних відмінностей. Досить часто творчість обох поетів ставала предметом компаративістичного розгляду — в аспектах зображення козаччини й гайдамаччини (М. Мочульський, Р. Радишевський, Г. Грабович, Юліуш Словацький Маковський, Д. Бовуа, Юліуш Словацький Козак, І. Дзюба, Ю. Горова, Л. Ромащенко), міфотворчості (Г. Грабович), історіософії (С. Козак), порівняння двох типів поета і поетичних темпераментів, боротьби за над. визволення з-під рос.-імперського панування (І. Дзюба), дискурсу свободи (Е. Касперський), профетизму (Ю. Горова), топіки правди (Р. Радишевський), у контексті всебічного системного осмислення їхніх поглядів і долі (Є. Нахлік). Найчастіше дослідники порівнюють «Гайдамаків» і «Срібний сон Саломеї» та «Беньовського», у яких зображено Коліївщину; поеми «Іван Підкова», «Гамалія» — і поетичну «українську повість» «Змій»; вірші «Як умру, то поховайте» — і «Мій заповіт»; віршові послання до рідних народів «І мертвим, і живим» та «Гробницю Агамемнона»; поеми «Сон — У всякого своя доля», «Великий льох» — і «Поему Пяста Дантишка гербу Леліва про пекло» та драму «Кордіан» з їхніми антицарськими мотивами; «І мертвим, і живим», «Великий льох», «Сон — Гори мої високії», «Царів», «Юродивого» — і «Поему Пяста Дантишка», «Беньовського», трагедію «Балладина», в яких застосовано полемічно-деміфологізаторський підхід до національний минувшини. Юліуш Словацький у трагедії «Беатріче Ченчі» та Шевченко в поемі «Княжна» по-різному опрацювали мотив інцесту, тему батьковбивства, розглядаючи людське буття крізь призму етичних, психологічних, соціальний і метафізичних проблем. Юліуш Словацький і Шевченка типологічно зближують схильність до міфотворчості (див. Міфомислення Шевченка), трагічне бачення національний історії, часто іронічний підхід до неї, полеміка з її ідеалізованим та ідилічним зображенням у л-рі й історіографії, розвінчання національний міфів. Обидва поети вдавалися до пізнання-пророкування майбутнього, у творах обох є есхатологічні мотиви й апокаліптичні візії, позначені катастрофізмом (див. Теми і мотиви поезії Шевченка — Майбутнє). Істотна відмінність між Шевченком і Юліуш Словацький полягає у тому, що перший шукав ідеалу й раю в земному бутті людини, тому пророкував майбутній «золотий вік» на землі, що настане для людства після багатовікових страждань, для другого еволюція природи й історії мала завершитися не суспільним «раєм», а вдосконаленням духа завдяки численним його перевтіленням і злиттям з Богом (генезійський міф). Шевченко осмислював Коліївщину й становище «козацького народу» в політико-істор. ракурсі, Юліуш Словацький у драмі «Срібний сон Саломеї» дивився на гайдамаччину крізь містичну призму генезійсько-історіософ. концепції: в історичний розвитку людський дух для свого зростання мусить пройти через важкі випробування, муки й жертви, дорога до Царства Божого пролягає через страждання, що активізують людський дух. Зло, таким чином, відіграє важливу роль у Божому задумі. Так народжується оптимістична теодицея. Якщо в погляді на світ у Юліуш Словацький «еволюційний чинник переважав над чинником моральним» (Татаркевич В. Історія філософії. Л., 1999. том 2. Юліуш Словацький 294), то в Шевченка, який більше уваги приділяв християн, вартощам бра-толюбства, милосердя, прощення, благочестивого стоїцизму, — моральний над еволюційним. Для Шевченка революція — засіб досягнення ідилії на волі (щасливого життя «в сем’ї вольній, новій», «сердечного раю»), а для Юліуш Словацький який створив образ Духа Вічного Революціонера, — це засіб періодичного нищення ідилії, у якій він убачав шкідливий застій духу на шляху поступу. Вважаючи, що духовний і суспільний прогрес неминуче здійснюється через революційні катаклізми, Юліуш Словацький не застерігав від них, на відміну від свого опонента 3. Красінського, ані не намагався ультимативним попередженням вплинути на гнобителів, до чого вдавався Шевченко («І мертвим, і живим»). Спроба Е. Касперського порівняти дискурс свободи в обох поетів була спрощеною і схематичною, особливо щодо Шевченка. Шевченка внаслідок тенденційного добору текстів і цитат потрактовано винятково як прихильника гайдамацьких «ножів», речника неминучого кровопролиття як неодмінної умови здобуття національний волі. За версією дослідника, репрезентований поезією Юліуш Словацький і Шевченка «типологічно споріднений варіант романтичного дискурсу свободи», по-перше, «окреслювало переконання, що втрата крові є життєдайним напоєм волі і що без катарсисного та освячувального “хрещення крові” воля неможлива й недосяжна»; по-друге, за цим варіантом, спів у символічному розумінні (поезія, слово, мова) не тільки «підносив дух», а й «готував до пролиття крові за волю» (Каареткі Е. С. 5, 11). Тут цілковито проігноровано Шевченкові передбачення падіння монархічної імперської влади «і без огня, і без ножа» («Неофіти», р. 421), «без сокири» («Бували войни й військовії свари»), поетову проповідь «братолюбія» і застереження від кровопролиття («І мертвим, і живим», «Не спалося, а ніч, як море», «Варнак», «Молитва» — «Злоначинающих спини»), а також те, що Шевченко благав Матір Божу дати йому таку поетичну силу, щоб його «слово пламенем взялось, / Щоб людям серце розтопило» (тобто пом’якшило, наснажило любов’ю), щоб те слово було «Божеє кадило, / Кадило істини» («Неофіти», рядки 83—84, 87—88). Спрощеним та однобічним є й таке порівняння: «Ідеалізований шляхетсько-лицарський етос Словацького апелював головно до посвяти власної крові, а отже, до акту самопожертви, тоді як плебейський і “гайдамацький” етос Шевченка, навпаки, підкреслював конечність пролиття “вражої крові”, крові злої, чужої, крові ляської та московської» (Каареткі Е. С. 5). По-перше, посвята «власної крові» у Юліуш Словацький передбачала пролиття чужої, адже самопожертва повстанців, що їх він закликав до зброї («Гімн — Богородице Діво!..»), посилав у шанці «на смерть» («Мій заповіт»), мала відбутися в ході не ритуального жертвопринесення, а кровопролитних боїв з «ворогами» (нові скрижалі титульного персонажа драми «Ксьондз Марек» освячують навіть злочини в ім’я поступу). За генезійською філософією пізнього Юліуш Словацький такі бої знаменували б спільний акт взаємоочигцення. По-друге, для Шевченка пролиття «вражої крові» було лише одним із можливих шляхів боротьби за національний й народну волю, але аж ніяк не єдиним і не обов’язковим, а до того ж він принагідно допускав і жертовне пролиття «рідної» крові («Гоголю»), «сукроватої», щоб налити замість неї «живої / Козацької тії крові, / Чистої, святої» («Чигрине, Чигрине»), а також пролиття і «святої крові» — несхитних у ненасильницькій боротьбі за волю «лицарів святих», виведених в алегоричних образах «неофітів»: «їх в кайданах / Сторожа з голими мечами / Гуртом в різницю привела. <...> І полилась / Святая кров» («Неофіти», рядки 431, 461—463, 470—471). Проголошуючи то революційні заклики, то християн, любов до ближнього, Шевченко перебував між Прометеем та Ісусом Христом (В. Мокрий). Юліуш Словацький у філософський творах осудив Прометея як злодія, що обікрав небо, себе порівнював із Мойсеєм, який просить у Бога поради й натхнення. Якщо Юліуш Словацький захоплюється розбудовою цілісної філософський системи, то Шевченко — ліричним вираженням переживань та емоційних рефлексій з приводу загадок світобудови, парадоксів історії, людської долі, тобто емпіричною філософічністю. За влучним спостереженням І. Дзю-би, «Словацький у своєму, умовно кажучи, “проповідництві” більш теоретичний і книжний <...>, а Шевченко — імпульсивніший і стихійніший, емоційніший; через загубленість українства він — гнівний пророк, як мало хто в нових літературах. <...> Природний геній Словацького огранювався в горнилі польської і європейський культури, був підкріплений високою освіченістю, ерудицією, теоретичними заняттями в галузі філософії тощо; в його творчих актах натхнення успішно послуговувалося і раціонально вибудованим планом <...>. Шевченко — висока стихія. Словацький — висока стратегія» (Дзюбсі І. С. 15—16). Шевченко не любив абстрактного розумування і волів мати справу з «человеком с телом», а не «бесплотньїм» розумом (запис у Щоденнику 11 лип. 1857). Для Шевченка мета — саме життя в єдності духу і тіла, для Юліуш Словацький дух — мета, тіло — засіб (поетичний трактат «Генеза з Духа»). Польс. поет основною своєю функцією вважав віршописання, тоді як Шевченко хотів бути не лише поетом, а й людиною, якій ніщо людське не чуже. Антропологію Шевченка визначає віталізм, а Юліуш Словацький який віддавав перевагу духовним цінностям над вітальними, — спіритуалізм. Юліуш Словацький насамперед цікавила романтична гносеологія (прагнення пізнати сенс і закономірності буття). Із трьох божественних постатей Юліуш Словацький найближчий Дух Святий, Шевченкові — Ісус Христос, який проповідує братолюбство і за це страждає. Шев-ченкова інтерпретація Христа олюднена, антро-пологізована, Юліуш Словацький натомість акцентує на Його божественних властивостях, що їх мають здобути й люди у процесі еволюційного перетворення на ангелів. Шевченко апелює передусім до Бога-Отця, від якого залежать утвердження справедливості на світі і земне щастя людини. Юліуш Словацький у центрі подій уміщує постать Спасителя, акцентуючи на сотеріологічній місії Боголюдини. В універсальній містичній теорії Юліуш Словацький метемпсихоз трансформувався в еволюцію духа шляхом реінкарнації у нові, щораз вищі форми, а в Шевченковій поезії поодинокі випадки метемпсихозу мають регресивний характер. Для Шевченка конкретна людина в її земному існуванні (чи також уявному небесному) була самодостатньою цінністю, а метемпсихічні трансформації руйнували цілісність особистості, перетворюючи її на духову абстракцію, яку він не сприймав. Юліуш Словацький знаходив запоруку власного духового безсмертя у колективному духові, що проходить довжелезний ряд еволюційних метемпсихічних перетворень задля розчинення «я» (персональної душі) у духовій субстанції Всесвіту (пантеїзм). У Шевченковій ліриці інтимне самовираження ліричного суб’єкта домінує. Юліуш Словацький — передусім поет-дра-матург, відтак ліро-епік, а вже потім лірик, хоча ліричний струмінь відчувається і в його поемах. Окремі зразки автобіографічно-сповідальної лірики Юліуш Словацький з яскравим образом чуттєвого ліричного героя близькі до сповідальних поезій Шевченка. Проте у Шевченковій поезії виразнішими є екзистенційні авторефлексії (див. Екзистенційний вимір людини в літературній творчості Шевченка). Обидва поети усвідомлювали себе національний пророками, Юліуш Словацький повністю прийняв цю роль, яку не тільки вибрав, а й створив для себе, а Шевченко відходив на той світ зі щемом нездійсненої мрії про сімейну хутірну ідилію. Паралелі простежуються і між ідейним протиборством та літературний змаганням Юліуш Словацький з А. Міц-кевичем і П. Куліша з Шевченком. Те.: Срібний міф України: Поезії. Поеми. Драми. Л., 2005; Зібрання творів: У 2 т. Л., 2011. том 1: Поезії, поеми, листи до матері, маловідомі переклади творів Ю. Словацького.