Ернест Міллер Хемінгуей з’явився на світ 21 липня 1899 року в домі своєї матері в селищі Оук-Парк, що на північно-західному узбережжі озера Мічиган, штат Індіана, США. Мати, Грейс Хол Хемінгуей, була американською оперною співачкою, викладала музику та займалась живописом. Народження Ернеста приймав його батько – Кларенс Едмот Хемінгуей, який був лікарем.
Хемінгуей був другою дитиною в сім’ї та мав чотирьох сестер: старшу – Марселін та молодших – Урсулу, Маделін, Керол та молодшого брата – Лестера.
Негативно відносився до власного імені, адже асоціював його з наївним та нерозумним героєм п’єси «Як важливо бути серйозним» Оскара Уайльда.
$Ранні роки
В дитинстві мати одягала Ернеста в одяг, який носили дівчата та дозволила підстригтись лише у віці шести років.
Мати змішувала сина співати в церковному хорі та навчатися грати на віолончелі, в результаті чого Ернест скаже, що ненавидів її, проте відмічає її енергійність та ентузіазм.
У віці трьох років батько подарував Ернесту першу вудку та взяв з собою на риболовлю. У 12 років дід подарував Хемінгуею першу рушницю, після чого батько навчав його поводитись зі зброєю та полювати на звіра. Любов до риболовлі та полювання Хемінгуей взяв від батька, що просліджується у творчості.
Ернест навчався в державній школі Оак-Парку з 1913 року, яку закінчив в 1917 році. В школі був здібним учнем та займався різними видами спорту: легкою атлетикою, боксом, водним поло та футболом. Мав хист до англійської мови та разом зі старшою сестрою Марселін виступав в шкільному оркестрі протягом двох років. В старших класах вигадував прізвиська членам родини: так старшу сестру Марселіну називав Бивень чи Мазвін, Урсулу – Уралегс, Маделін – Сонце або Санні, Керол – Фарш або Біфі, брата Лестера – Бароном.
Літературне покликання проявилося ще в шкільні роки, коли він публікував статті на теми спорту та музики в шкільних газетах. Перший твір Хемінгуея був опублікований в шкільному журналі в 1916 році – «Суд Маніту» - наповнений північною екзотикою, кров’ю та індіанським фольклором.
Після закінчення школи вирішив не продовжувати навчання в університеті, як того хотіли батьки. Замість цього переїхав до Канзасу та розпочав працювати молодим журналістом в місцевій газеті «Стар». І хоча Хемінгуей пропрацював там лише півроку, там він сформував свій літературний стиль: «Використовуйте короткі речення. Використовуйте короткі перші абзаци. Використовуйте енергійну англійську мову. Будьте позитивними, не негативними».
Ернест подавав заявку на службу до армії США, військово-морського флоту та морських піхотинців, але отримував відмову через проблеми із зором. Проте все-таки потрапив на фронт під час Першої світової війни, коли отримав запрошення від Червоного Хреста та став водієм швидкої допомоги в Італії. 8 липня 1918 року був поранений під Фоссальто ді П’яве на австро-італійському фронті, отримавши поранення в обидві ноги. В шпиталі під час лікування познайомився з медсестрою Агнес фон Куровські, з якою вирішили одружитися. Проте у 1919 році, під час повернення до США Агнес написала листа, в якому відмовила Ернесту та повідомила про заручини з італійським офіцером. Після повернення Хемінгуея до США, Американські газети назвали його першим американцем, пораненим на італійському фронті. Отримав медаль від італійського Короля.
Повернувшись до США, Хемінгуей продовжує займатись журналістською діяльністю, працюючи в газеті в Торонто. Тут він може писати на різну тематику, однак не всі статті публікуються. Водночас знайомиться з піаністкою Хедлі Річардсом, з якою одружується в 1921 році та подружжя переїжджає до Парижа.
$Творчість
1925 року Ернест пише свою першу збірку оповідань «У наш час», в якій висвітлює теми втрати, горя та відчуження.
Першим успішним романом стає роман «І сонце сходить», який виходить 1926 року. Роман розказує про «втрачене покоління» молодих людей Франції та Іспанії 1920-х років
Збірка оповідань «Чоловіки без жінок» (1927), та «Переможцю не дістається нічого» (1933) закріплює за Хемінгуеєм стиль автора коротких оповідань.
Найбільший успіх має роман «Прощавай, зброє!» (1929), у якому йдеться про нещасливе кохання американського добровольця та англійської медсестри на фоні Першої світової війни.
Одним з найкращих творів критики вважають роман «По кому дзвенить дзвін» (1940), в якому відбиваються враження Хемінгуея від Громадянської війни в Іспанії 1930-х років.
З 1942 по 1945, за словами Ернеста, «не працював, як письменник», поки проживав на Кубі.
У січні 1946 році розпочинав роботу над "Райським садом", робота над яким тривала понад 15 років та який був випущений посмертно.
1950 року Хемінгуей, мандруючи по Венеції, публікує роман «За річкою, в затінку дерев». Книга являється першою, яка отримує негативні відгуки.
1952 року виходить у світ повість-притча «Старий і море», в основу якого лягла розповідь про кубинського рибалку та його боротьбу з величезною рибиною. Даний роман повертає Хемінгуею літературну репутацію та у 1953 році приносить йому Пулітцерівську премію.
У жовтні 1954 року Ернест отримав Нобелівську премію з літератури, на вручення якої він не поїхав.
$Особисте життя
За своє життя Хемінгуей був одружений чотири рази.
Першою дружиною стала Хедлі Річардсон, з якою вони одружилися 3 вересня 1921 року. Хедлі була на 8 років старшою за Ернеста. Подружжя проживало в Парижі. Річардсон підтримувала творчість чоловіка та подарувала йому печатну машинку. В 1923 році, в Торонто, у подружжя народжується син Джон Хедлі Ніканор. У січні 1924 року сім’я повертається до Парижа.
Хемінгуей, відвідуючи французькі ресторани познайомився з Дафф Твісден, яка привернула його увагу своєю поведінкою. Вона стала прототипом героїн роману «І сходить сонце».
У грудні 1925 року Хемінгуей переїжджає на зиму до Австрії, де наступного, 1926 року Ернест знайомиться з подругою дружини – журналісткою Пауліною Пфайфер, яка стане його другою дружиною.
Під час роботи на «І сходить сонце» шлюб Ернеста з Хедлі погіршується. Річардсон просить Хемінгуея розірвати стосунки з Пфайфер на три місяці, в результаті чого він перевозить її речі на нову квартиру. У січні 1927 року подружжя розлучається та у травні Хемінгуей одружується з Пфайфер.
28 червня 1928 року народжується син Патрік, після народження якого пара подорожує до Вайомінгу. Взимку того ж року Ернест отримує повідомлення про самогубство батька. Мати ж відправляє йому посилку, в якій знаходиться зброя, з якої застрелився батько.
12 листопада 1931 року у подружжя народжується другий син Грегорі та сім’я переїжджає до будинку в Кі-Вест.
У 1933 році Пфайфер та Хемінгуей вирушили в сафарі в Кенію, де займались полюванням.
В 1930-ті роки творчість Хемінгуея йде на спад та з’являються ознаки депресії, в якій він звинувачував Пауліну.
1936 року Ернест знайомиться з журналісткою та письменницею Мартою Гелхорн, яка у своїх статтях виступає за соціальну справедливість. Роман з Мартою ускладнив відносини між Хемінгуеєм та Пфайфер, в результаті чого в 1940 році пара розлучається. В цьому ж році Гелхорн та Хемінгуей одружуються. Вона надихнула його на написання відомого роману «По кому дзвенить дзвін». Оскільки Марта ставила кар’єру на перше місце та через різний спосіб життя у 1944 році пара розлучається.
Хемінгуей відправляється в Лондон як військовий лікар, де знайомиться з журналісткою Мері Велш. Під час третьої зустрічі Ернест робить Мері пропозицію.
Коли Ернест потрапляє в автомобільну аварію та знаходиться в лікарні, Мері відвідувала його ти приносила квіти.
1945 року пара переїжджає на Кубу в будинок Хемінгуея. Весною 1946 року вони одружуються.
1948 року Хемінгуей під час поїздки до Італії, знайомиться з 19-річною Адріаною Іванчіч, яка була його останнім коханням, проте ця любов так і залишиться платонічною.
Останні роки життя
Відправившись на сафарі до Африки в 1953 році, Хемінгуей мало не загинув у двох авіакатастрофах. Літак, в якому він знаходився, загорівся, в результаті чого Ернест отримав опіки, травму голови, печінки та нирок. В цей період змінилася поведінка: Хемінгуей почав ходити зі списом, в тубільському одязі та побрив голову.
В 1956 році, поїхавши в Париж, Хемінгуей знайшов свої щоденники та нотатки в готелі «Ritz», перечитавши які взявся до роботи за «Свято, яке завжди з тобою». Робота просувалась важко, що призвело до депресії.
В 1959 році почала розвиватись манія переслідування. Ернесту здавалось, що за ним слідкує ФБР та що один з друзів хоче скинути його з гори. Мері наполягла на лікуванні, в результаті чого був застосований електрошок.
Коли на Кубі до влади прийшов Кастро, подружжя вирішило повернутися до США – Кетчум, штат Айдахо. В цей час в Хемінгуея продовжує розвивається депресія – він стає пригнічений, плакав та не міг більше писати. В 1961 році було здійснено дві спроби самогубства. У квітні 1961 року з рушницею його знайшла дружина, в результаті чого Ернест пройшов курс лікування, який не допоміг.
2 липня 1961 року, вранці, Мері знайшла Хемінгуея в калюжі власної крові – він вистрелив собі в голову, не залишивши передсмертної записки. Вистріл був здійснений натисненням на курок великим пальцем ноги.
Похований за католицьким обрядом на кладовищі міста Кетчум, оскільки рідні стверджували, що смерть настала в результаті нещасного випадку.