Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року на Лемківщині, в селі Новиця, Горлицького повіту. В метричній книзі записано одне ім’я - Богдан. Друге ім’я, найімовірніше, почав використовувати сам поет, коли виріс.

Ранні роки

Батько - Василь Антонич, виріс в селі Чертеж, в родині заможних селян та мав прізвище Кіт (Кот). Мати - Ольга Волошинович походила з сім’ї священника. За непідтвердженими даними вона навчалася в Перемишлі в інституті благородних дівчат чи учительській гімназії. До одруження працювала вчителькою.

Батько навчався в польській гімназії та став священиком. Він виділявся на фоні москвофільського духовенства Лемківщини своїми своєю прихильністю до всього українського. Безперечно, батько мав вплив на формування політичних поглядів свого сина.

Родина жила дружно, в мирі та любові, перед народженням первістка змінили своє прізвище Кот, на Антонич.

Вихованням хлопчика займалася не лише мама, а й няня. Нею була молода дівчина, закохана в поезію. Вона читала вірші, а багато творів Тараса Шевченка знала на пам’ять, співала, розповідала легенди і казки. Хлопець зачудовано слухав, іноді просив повторити ще і ще, поки не вивчав рядки на пам’ять. Можливо саме завдяки їй малий Богдан і сам почав складати перші вірші дуже рано, промовляючи їх вголос. Почувши це, няня кликала маму, але коли та приходила, Богдан соромився і не міг вимовити більше й слова.

Чорнявий, зеленоокий, милий хлопчик був великою втіхою для батьків, адже став єдиною дитиною в сім’ї. Богданко любив фантазувати, знаходив кольорові скельця і дивився крізь них на все навколо. Згодом, він напише про те, як любив у дитинстві розглядати через вікно дерева, птахів, комах, а найбільше - місяць уночі. Годинами міг провести за розгляданням книжок та листанням сторінок.

Точних даних про дитячі роки поета дуже мало. Тож можна лише припускати, що хлопчик із мамою певний час жили в родині батька в Чертежі, адже отець Василь був змушений часто переїжджати з одного села до іншого. Тут Ольга влаштовувала для сільських дітей вечірні пробіжки. Богданко завжди був охайний, з однолітками спілкувався мало, більше гуляв сам розглядаючи навколишню природу.

Бувала Ольга з сином і в свого батька в селі Липовці, аж поки той не помер у 1913 році. Ймовірно, саме тут і знайшли няньку для Богданка. В Липовцях проживала і перша приватна вчителька, яка навчила читати, цікаво розповідала і заохочувала хлопця до науки. Дозволяла читати власні книги і навіть брати їх додому.

У 1905 році було створено народні початкові школи, в яких обов’язково вчили польської мови, а також, ймовірно, і української, адже переважна більшість вчителів були українцями. Тож початкову освіту Богдан здобув не в загальній школі, а в приватній.

У 1914 році родина опиняється у Відні. Є припущення, що проукраїнський католицький священик Василь втікав від насильного навернення в православну віру та переслідувань окупаційної російської влади.

Одного разу, під час прогулянки з мамою, він загубився та повертався до помешкання через усе місто сам. Шумний мегаполіс налякав та глибоко вразив п’ятирічного хлопчика.

Навесні 1915 року Антоновичі повертаються на Батьківщину, але у 1919 році знову тікають, на цей раз в Михайлівці. Польська влада суворо переслідувала політично свідомих українських громадян, особливо священиків. До Чехословаччини Антоничі добиралися пішки і прибули дуже змучені. Під час подорожі Богдан-Ігор занедужав і тривалий час його не покидала гарячка. Певний час живуть у Межилабірцях, а одразу по прибутті додому, отця Василя ув’язнюють.

Освіта

В червні 1920 року Антонович успішно складає іспити та вступає до польської гімназії в Сяноці. Тут він не відчуває себе поляком, далекі йому й проросійські погляди, тож спілкується переважно з українським студенством (на 566 студентів було 85 українців).

Вивчав латинську, грецьку,німецьку, польську і “руську” мови. Це була єдина гімназія на Лемківщині, де було дозволено вивчати українську.

Учнем він був здібним і вже з першого класу полюбився професорам, які там викладали. Антонич не хизувався своїми знаннями і рідко піднімав руку на уроках.

Багато читає, всі гроші, які отримує від батьків, витрачає на покупку нових книг та починає збирати власну бібліотеку. Живе в орендованій кімнаті.

21 травня 1928 року закінчує навчання в гімназії та отримує атестат зрілості з оцінками “добре” та “дуже добре”.

У 1928 році вступає до Львівського університету на факультет польської філології. У спогадах викладачів він лишився тихим, скромним юнаком, який знав відповіді на всі питання, мало спілкувався з однолітками та читав на перервах. Мав хворобливий вигляд, рідко усміхався та завжди був серйозним. Вирівся з-поміж інших мовою, зі своєрідним, лемківським колоритом.

Тут вивчає літературу, іноземні мови, історію, філософію.

Українську мову в університеті викладав Володимир Чайківський. Розуміючи, що дозволених польською владою, двох годин зовсім мало, приносив студентам книги зі своєї бібліотеки. Антонович перечитав всю бібліотеку вчителя. Найбільше припали до душі поезія Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі українки та проза Ольги Кобилянської, Івана Нечуй-Левицького. Прочитав польською мовою всі твори, що отримали Нобелівську премію.

Цікавиться технічними науками, медициною, спортом, малярством, але найбільше - музикою, грає на скрипці. Бере участь в виставах та концертах “Просвіти”, малює декорації.

Пише вірші, але через свою сором’язливість, неохоче ділиться ними з загалом.

Ерудований студент на відмінно засвоює програму польського навчального закладу та паралельно багато працює над українською мовою та літературою.

Бере участь в громадському житті українського студентства. Входить до складу гурка творчої молоді. Тут студенти діляться враженнями щодо творів мистецтва та літератури, читають реферати та оприлюднюють власні твори. Антонович читав свої вірші, висловлював потребу створення єдиного українського правопису. Саме цей період створює умови для розвитку таланту молодого поета.

Під керівництвом професора Ґертнера пише магістерську роботу на тему дієслів. В 1933 році навчання добігає кінця і Антонич отримує диплом магістра польської філології.

$Творчість

Вперше публікує свої твори в 1931 році в молодіжному журналі “Вогні”, редакторами якого були добрі знайоми Антонича, Є. Ю. Пеленський і Я. Рудницький. Дебютує студент з віршем “Біг 1000 м”, який стає новинкою в галицькій літературі. Через рік з’являється стаття під назвою “Дещо про нашу спортивну термінологію” з підписом І. Ант.

Цього ж року пише й комплектує збірку під назвою “Привітання життя”. За друк своїх творів отримує гонорар у вигляді книжок.

У 1932 році публікує замітки про Ґете, Райнер Марія Рільке, Карло Май.

В 1932- 1933 роках пише збірку “Велика гармонія”, яка повністю так і не побачила світ за життя автора. Частково друкувалася в “Дзвонах”.

У 1933 - 1934 роках на сторінках журналу з’являються ще два поетичних твори “Дороги” і “Стріла”.

З 1932 року починає друкуватися в журналі “Дзвони”. На сторінках з’являються уривки релігійної лірики зі збірки “Велика гармонія”, проза, статті.

Впродовж 1932 - 1935 років публікується в періодичному виданні “Дажбог”. Тут виходить чимало віршів, перекладів, статей та фрагменти роману “На тому березі”. Зацікавленість в сучасній літературі виливається в статтях “Монументальний реалізм”, “Митець пристрасті”.

З 1932 року починає друкуватися в “Літературно-Науковому Віснику”, аж поки його не закриває польська влада в 1934 році. На сторінках Антонович пише про українську поезію після Івана Франка “По той бік барикади”.

В 1933 році бере активну участь в створенні альманаху “Карбів”, друкує там свої статті, але виходить у світ всього один номер.

У 1934 друкує рецензію на книжку Василя Картуха “Гомін з-поза нас”.

Цього ж року з’являється рубрика “Мішок веселого божка”, в якій Антонич з гумором та сарказмом пише про сучасні поетичні твори.

Молодий поет висловлює невдоволенням необ’єктивністю відбору творів українських письменників для польського радіо. У 1934 році пише замітку “Малий скандал з українською поезією в радіо”.

В щотижневій газеті “Самостійність” пише статтю для спростування неточностей і спотворень щодо опублікованих статей про молодий літературний рух в Галичині.

В грудні 1934 року виходить друком поетична збірка “Три перстні”. До неї входять твори, написані протягом останніх двох років. Про тираж та розповсюдження книг даних немає. Відомо, що кошти на друк виділив ровесник поета Богдан дороцький.

З 1935 року припиняє друкуватися в “Літературно-Науковому Віснику” і журналі “Дажбог”.

Впродовж 1935 - 1936 років з’являються його публікації в двотижневику “Назустріч”, який інформував читачів про літературне і мистецьке життя. Запросив поета М. Рудницький, який був одним із засновників видання та його редактором. На сторінках журналу друкувалися не лише окремі вірші, а й виділялися колонки, що дорівнювало друку майже цілої збірки.

В 1936 році в журналі “Ми” з’являються вірші “Слово про полк піхоти”, “Стяги в куряві”, “На три шляхи”. Тут Антонович числиться ще й як редактор, але чи справді працював ним, не відомо.

В кінці 1936 року виходить збірка “Книга лева”, до якої входять вірші, написані в період часу з грудня 1934 по жовтень 1936 року. Український католицький союз преміює Антонича за цю збірку в сумі 200 золотих.

Талант Антонича був визнаний загалом та критиками, тож його періодично друкували “Українські вісті”, “Обрії”, “Нова хата”, “Життя і знання”, “Волинське слово”, “Громадський голос”, “Українське слово”, “Жіноча доля”, “Наш приятель”, “Світ молоді”, календарі “Просвіти” й “Червоної калини”.

В 1934 році молодого поета нагородили премією Товариства Письменників і Журналістів імені івана Франка. Свою промову, виголошену на честь нагороди, надрукував в журналі “Назустріч” в 1935 році під назвою “Становище поета”.

У 1938 році виходить друком посмертна збірка “Зелена євангелія”. Слово “євангелія” друкують з маленької букви, саме так, як в рукописах Антонича. Видання фінансували родичі Богдана-Ігоря, а всіма організаційними питаннями та укладанням збірки займалася Ольга Олійник.

У 1938 році видавництво “Ізмарагд” друкує книгу “Ротації”. Дані про тираж останніх двох збірок не збереглися.

До наших днів збереглося лише кілька примірників видань тих років. Знайти їх можна в деяких бібліотеках Львова та в приватних бібліотеках. Решта була знищена більшовицькою владою.

Особисте життя

Створити сім’ю Богдан-Ігор Антонич не встиг, але мав наречену - Ольгу Олійник. Саме завдяки цій жінці вдалося дізнатися хоч трохи деталей про життя і творчість поета. На підставі її листів та спогадів, можна зробити висновок, що це особа освічена, інтелігентна, тонким мистецьким смаком, чутлива і духовно багата.

Познайомилася пара влітку 1934 року, стосунки складалися непросто, адже через напружені стосунки з батьком, Ользі було важко вирватися з дому та приїхати до Львова, аби побачитися з коханим.

Поезії, написані в 1935 році Антонич присвячує своїй Ользі.

Цього ж року знайомить дівчину зі своєї тіткою Параскевою Волошинович. Дізнавшись про низьке матеріальне становище Ольги, мати Богдана-Ігоря висловлює свій протест проти такої невістки і відмовляється знайомитися з нею. О. Олійник пише в листах, що не дивується такому вчинку, адже мати хоче найкращої дружини для свого єдиного сина.

Після смерті Антонича вона займалася підготовкою до друку двох посмертних видань. Недовго гостювала в його батьків після похорону, де почула деякі розповіді про дитинство коханого. В цей час її підтримувала Параскева Волошинович.

Померла Ольга 13 січня 1986 року.

Смерть

Влітку 1937 року Антонича прооперували з приводу апендициту. Проте, не доведено, що саме ця недуга стала причиною смерті.

Людиною він був хворобливою, тож є припущення, що мав вроджену ваду серця, а згодом захворів і на туберкульоз.

Родичи висловлювали здогадки, що він запізно звернувся по допомогу, можливо, розвинувся інфекційний інфільтрат в черевній порожнині. Через відсутність антибактеріальних засобів в ті роки, міг розвинутися сепсис, а згодом і пневмонія, яка й стала причиною смерті.

Помер Богдан-Ігор Антонич 6 липня 1937 року. Поховали поета наступного дня на Янівському кладовищі.