Відтоді, як глухої морозної ночі Лебединські, не у фаетоні, навіть не в санях, а на драбчастому возі, яким возять влітку снопи з поля і який тоді потемки трапився в клуні першим напохваті, трюхикали чимдуж з хутора, аби швидше від'їхати подалі від своєї околиці, де їх усі знали,— минуло понад десять років. Спочатку тяжких, злиденних років, у тісноті й бруді, з тифами, з порожніми шлунками, з ...