Я осліп.
Через що якраз — не варто й казати. Все-таки найстрашніше те, що я осліп.
А зо мною разом у больниці сидів і другий такий темний, як я. Нам було добре, як нас разом лишали.
— Бачиш хоч дрібочку сонця? — питав я іноді нещасного товариша свого.
— Ні, — каже він.
— А ти?
— І я ні.
По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно.
І чому ж було на...