Батькові
Наліг грудьми на край дощатого столу. Голос густий, лінивий, неначе цідить крізь три марлі:
— Нема коней. Сказав уже...
Цвиркає крізь щербатину в жовтих зубах. Білим скляним оком — у Наталку Верхушиху. Маленька, видоєна життям; обличчя — неначе вчорашня перепеча. Стоїть перед ним сама не своя, сухі руки з грудьми зрослися:
— Панасику, дорогенький... Придумай щось. Помирає...