— Слухай, Ніно, він уже нікуди не годиться, твій човен.
— Ну що ж, так і буде.
— Не розумію: як?
— Без човна.
Я не міг уявити собі Ніну без кораблика. На чому ж вона припливе сюди? А для мене Ніна завжди пливтиме: з пухнатих хмар па землю, тихими лугами до річки, а річкою — до нашого броду.
— Ніно, я зроблю тобі човен.
— А ти вмієш? — вона глянула на мене, і якась гірка усмішка торкнула її вуста.
— Спробую.
— А з чого ти зробиш?
Правда, з чого зробити? Я сів і задумався. З колоди не подужаю видовбать човна, та й не годиться: річка ж у нас міленька. То я тільки видумую, що в мене морська протока, а насправді ось тут, між камінням, де застряв був Бакун, і для моєї ноги тіснувато. От якби знайти щось таке, легке й плавуче, щоб і стругать не важко, щоб і на воді держалось, щоб і гарний човник вийшов.
І тут я згадав: є! В посилці!
Вчора приходила до нас баба Сіроха. Стала під берестом, суха й почорніла, і жестом до мене:
— Ходи сюди!
Як завжди, вона дріботіла прудко, йшла не озираючись, тільки була ще скорботніше зігнута. Коли я ступив у хату до неї, там ще пахло, ну як вам сказати, — свічками, воском, пахло смертю. І в бабусі на щоках зробились глибокі й темні ями, такі ж ями були й під очима; мені аж страшно стало дивитись на неї. Здавалось, вона готувалася йти за Адамом.
— Ось, — хмуро мовила бабуся. — Йому посилка прийшла... Сьогодні, — і від того "сьогодні" (а він три дні, як у землі, вже не получить ні листа, ні посилки, ані роси з неба) у бабусі засіпались щоки, вона скоріше пхнула мені в руки диктовий ящик: — Візьми!.. Мабуть, для тебе старався...
Я не дуже второпав, хто старався для мене, взяв ту посилку і побрів додому. Ящик був відкритий, і коли я копирснувся в ньому, то витяг на стіл таке: зелені й стиглі шишки; пузатенькі жолуді, що скидались на засмаглих дядьків у беретах, і берети у них з поросячими хвостиками; витяг товстий шматок соснової кори, гілочку сизо-зеленої ялинки; велике сіре перо — журавлине або лелечине, і ще цілу жменю всякої дрібноти.
Все це я виклав на стіл і, зачудований, став розглядати кожну річ: для чого вона? І навіщо була Адамові? І хто прислав, і звідки?.. Потім подумав: адреса! Глянув на зворотну адресу. Але на кришці посилки, замість зворотної адреси, хімічним олівцем був намальований такий чоловічок:
Цей чоловічок, як бачите, когось вітав. Кого? Я так і не розгадав би таємницю посилки. І, може, ніколи б не дізнався, хто вона, та людина, що прислала в наше село журавлине перо й мітелку ялини, не дізнався б зовсім, аби не Ніна.
От я сказав, що збудую човен, згадав про соснову кору і бігом злітав додому; взяв ящик з усім добром, узяв ножа, нагріб усякої всячини, що могла пригодитись в роботі, і прибіг до річки. Міркую собі: поки вирізатиму човен, хай Ніна розбере посилку, пограється. Цікаво ж...
Та як тільки я ступив на камінь, Ніна зиркнула на мене й зблідла:
— Прийшла посилка? Прийшла? Коли? І вона схопилась на ноги (під нею захитався човен), стрибнула на берег і, така розгублена, аж із сльозами на очах, кинулась до ящика.
— Диви, все, все прислав! Все, що треба, — шепотіла вона, викладаючи в пелену шишки, жолуді, сухі гілочки.
— Хто прислав? Ти знаєш його? — спитав я, зовсім спантеличений. Баба Сіроха казала: "Мабуть, для тебе старався", а виходить, посилка для Ніни, і дівчина ждала її з нетерпінням.
Ніна тим часом просунула руку в ящик і на самому дні, під сухим мохом, щось знайшла:
— О, є:.. Записка! — вона витягла клаптик паперу, з трепетом розгорнула його й пробігла очима.
— Читай. Вголос читай, — попросив я.
— Тут кілька слів. І про тебе. Ось, — Ніна подала мені записку.
Я прочитав:
Дорогий Адаме!
Не можу, не буду тебе втішати. Ти мужня людина. Радий, що в останні хвилини коло тебе стоятимуть вірні друзі. Висилаю для них те, що ти просив. Хай запахне в степу сосновим Поліссям. Привіт їм обом, капітану Ленду і Ніні.
Твій Олс.
Після "твій Олс", як і на кришці посилки, теж був намальований чоловічок, що підняв капелюх на знак привітання.
— Ніно, хто цей Олс? — спитав я.
Ніна мов заворожена перебирала дрібні червонясті галузки, березові китички, засушене листя, шкаралупки горіхів, все це роздивлялась, нюхала й складала в пелену. Я ще раз спитав:
— Ніно, хто він, скажи, той Олс?
— Він такий, як Адам. Вони вчились разом.
— А де він зараз?
— Робить те, що й Адам. Атомне сонце.
— І не страшно? І не спалить його те сонце, як Адама?
— Вони про себе не думають. Я була між ними. Вони кажуть: треба. Треба, щоб над землею було ще одне сонце. Треба, щоб воно світило сильніше за наше. Треба, вони кажуть.
— А навіщо це "треба"? Хіба так погано? Хіба нам з тобою мало сонця, мало трави на лугах, цвіркунів, метеликів, кульбабиного пуху? Навіщо придумувать ще одне сонце?
Нінині вуста були холодно стулені, в них наче застигло оте рішуче "треба", і я зрозумів, що вона більше нічого не скаже.
Хвилину чи дві ми сиділи мовчки. Я озвався перший:
— Добре. Я зроблю тобі човник, Ніно.
— З соснової кори?
— Авжеж.
— Це чудесно. Я так хочу, так давно хочу. І саме такого, з соснової кори. Він найкращий: гарний, легкий, ніколи не протікає. Адам збирався мені зробити, та, бач, не встиг. — І Ніна опустила голову.
Колінця у неї тремтіли. Білі вузенькі туфлі її розкисли у воді, з носка виглядав набубнявілий палець. "Осінь. Холодно їй", — защеміло мені в душі.
Я взяв шматину соснової кори (а Олс прислав чималий шматок; либонь, відколупнув од старого стовбура). Кора була шарувата, як печиво. Справжнє тобі шоколадне печиво з білими цукристими прошарками. І на вигляд смачна. Я навіть спробував лизнути язиком: терпка і пахне смолою.
Бачу: Ніна сидить, підперши кулачками голову, зосереджено дивиться на моє мудрування і трішки, приховано всміхається. І, мабуть, думає: чудний цей хлопець...
Покрутив я в руках сосновий "пиріг", на око прикинув: як його обрізать, щоб вийшов корпус кораблика. Спершу, міркую собі, обріжу лишнє, обстругаю з боків так, щоб ніс і борти в мене вийшли. А далі почну видовбувать середину.
Взявся за ніж: він легко ріже, гладенько; сиплеться додолу червоняста порохня, баранцями скручується стружка. Все йде нормально; вже загострився, видовжився корпус; правда, він ще грубенький, неоковирний, але видно: це тобі не абищо, а щось серйозне. Одна лиш біда: чикнеш ножем різкувато, так і злітає верхня луска, відшаровується; кора, бачте, склеєна поганенько. Та не біда, скоро я приловчився, і робота пішла як слід.