Звіробій

Страница 31 из 156

Джеймс Фенимор Купер

Помалу наближаючись до землі, Звіробій веслував дедалі тихіше й тихіше. Він до краю напружував зір, слух, навіть нюх, щоб вчасно помітити приховану небезпеку. Для новачка це були важкі хвилини, бо не секрет, що й слабодухий почувається іноді сміливіше, коли знає, що за ним стежать друзі й обговорюють його дії. Звіробій не мав бодай цього. Він був сам один, полишений на свої власні сили; на нього не дивилися дружні очі, його не підбадьорював жоден дружній голос. Та, попри все це, найдосвідченіший ветеран лісових воєн не зміг би діяти краще. Молодий мисливець не допустився ні необачної сміливості, ні малодушних вагань. Він просувався вперед обережно, обдумуючи кожен свій рух, зосередивши всю увагу тільки на тому, що могло сприяти досягненню поставленої мети. Так почалася кар'єра цієї людини на полі війни, людини, що згодом уславилася в своєму оточенні не менше, ніж десятки героїв, чиї імена прикрашають сторінки творів, набагато знаменитіших за нашу скромну оповідь.

Коли до берега лишилося не більше ста ярдів, Звіробій звівся у човнику, кілька разів гребнув з такою силою, щоб суденце досягло суходолу, а потім, швидко відклавши набік знаряддя веслування, вхопився за знаряддя війни. Він уже зводив свій карабін, як раптом гучний постріл та посвист кулі, що пролетіла зовсім близько від нього, примусили юнака мимовільно відсахнутися назад. Наступної миті Звіробій захитався і впав на дно човника. Почулося пронизливе лементування, і на відкриту місцину мису вискочив із кущів індіянин, біжачи просто до човника. Молодий мисливець тільки цього й чекав. Він знову підвівся й націлив карабін на незахищеного ворога. Але палець вагався натискати на курок, ніби відчуваючи безпорадність супротивника. Ця маленька відволока врятувала життя індіянинові, який чкурнув назад у кущі так блискавично, як щойно вискочив звідти. Тим часом Звіробій швидко наближався, і човник досяг мису саме в ту мить, коли щез ворог. А що суденцем ніхто не керував, воно прибилося до берега за кілька ярдів від порожнього човна. Та хоч індіянин, мабуть, ще не встиг набити свою рушницю, юнакові однаково не стало б часу, щоб захопити жаданого човна й одвести його на безпечну відстань, перш ніж пролунає другий постріл. Отож, не гаючи жодної миті, Звіробій метнувся до лісу і сховався за деревом.

В самому кінці мису була невеличка галявка, частково поросла травою, частково засипана прибережним піском. Лише з горішнього боку її оточував густий чагарник. Поминувши цю вузьку смужку карликової рослинності, ви одразу потрапляли під високе й похмуре склепіння лісу. На кілька сот ярдів тягся рівний положистий берег, за яким здіймалася крута гора. Високі товсті дерева не мали підліска й тому скидалися на велетенські, абияк розставлені колони, що тримали на собі листяну баню. Хоч для свого віку та розмірів вони стояли досить тісно одне біля одного, однак залишали просвіти, крізь які видно було таки далеченько. А маючи гостре око та кмітливий розум, неважко знайти навіть того, хто ховався.

Звіробій знав, що його ворог, коли він тільки не втік, тепер набиває свою рушницю. Так воно й було: не встиг мисливець стати за дерево, як побачив мигцем руку індіянина, що, сховавшись за товстий дуб, заштовхував кулю в дуло своєї рушниці. Не було нічого легшого, як рвонутися вперед і порішити на місці беззбройного ворога. Але сумління Звіробоя повстало проти такого вчинку, хоч його самого щойно ледь не підстрелили з засідки. Він ще не звик до безжалісних методів війни з дикунами, про які знав "лише з розповідей та чуток, і вважав за ганебне нападати на неозброєного ворога. Обличчя йому почервоніло, брови насупились, губи стислися, і весь він насторожився. Та замість того, щоб не вагаючись вистрілити, він опустив карабін і тримав його так, як тримають зброю спортсмени під час стрільби по рухомих цілях, а далі пробубонів сам до себе:

— Ні-ні, можливо, це в звичаях червоношкірих, а християнам таке не личить. Нехай поганин наб'є свою рушницю, а тоді ми стрінемось як людина з людиною. Але човника він не повинен мати і не матиме. Ні-ні, дозволимо йому озброїтись, а там нехай розсудить нас бог!

Індіянин був так заклопотаний своїм ділом, що навіть не здогадувався про присутність свого ворога в лісі. Він тільки побоювався, щоб не захопили човника та не одігнали його від берега перше, ніж він устигне цьому запобігти. Індіянин обрав собі схованку за всіма правилами військового мистецтва, але всього лише за кілька футів од вузької смужки чагарника. Підготувавшись до пострілу, він миттю міг вискочити на узлісок. Відстань до його супротивника становила приблизно п'ятдесят ярдів, і дерева, окрім тих двох, за якими ховалися бійці, стояли так, що не заступали поля зору.

І ось, наладнавши рушницю, дикун озирнувся навсебіч і рушив уперед, майстерно скрадаючись до уявлюваної позиції ворога, але необачно підставляючи себе під справжню небезпеку. Коли індіянин постав цілком перед його очима, Звіробій також виступив з-за укриття й гукнув йому:

— Сюди, червоношкірий, сюди, якщо ти шукаєш мене! Я ще зелений у військовому ділі, але не в такій мірі, щоб сидіти на відкритому березі, де мене можна підстрелити, мов сову серед білого дня. Від тебе залежить, буде поміж нас мир чи війна, бо я не з тих, що звикли вбивати людей крадькома.

Дикуна приголомшила така нагла поява небезпеки, від якої він щойно тікав. Однак він трохи знав англійську мову і зрозумів смисл звернутих до нього слів. До того ж він був надто добре вимуштруваний, щоб показати свій переляк. З довірливим виглядом опустивши приклад рушниці на землю, він гордовито, але привітно помахав рукою. При цьому він не втратив самовладання, властивого людині, що вважає себе вищою за всіх, Але вулкан, що бушував у його грудях, примушував його очі палати, а ніздрі роздиматися, як у хижого звіра, котрому зненацька перешкодили зробити вирішальний стрибок.

— Два каное, — сказав він глибоким гортанним голосом, характерним для людей його раси, і простягнув уперед два пальці, щоб усе було ясно: — Одне тобі, друге — мені.

— Ні-ні, мінгу, такого ніколи не буде! Човники чужі, і жоден не стане твоїм, доки це залежить від мене. Я знаю, зараз війна між твоїм та моїм народами, але це ще не причина, щоб люди вбивали одне одного, мов дикі звірі, зіткнувшись випадково в лісі. Іди своєю дорогою, а я піду своєю. Світ великий для нас обох. Та коли ми зустрінемося в чесному бою, що ж, нехай господь тоді вирішує, кому з нас жити, а кому померти.