З Крікето вирушав гаврський диліжанс, і подорожні, зібравшись на подвір’ї "Торговельного готелю" Маланде-на-сина, чекали переклику.
Диліжанс був жовтий, на жовтих колись, а тепер майже сірих від налиплого бруду, колесах. Передні колеса були зовсім низенькі, на задніх, високих і тонких, лежав бридкий короб, роздутий, ніби черево тварини. В цей чудернацький повіз були запряжені три білі шкапини з величезними головами й товстими коліньми — голобельна й підпряжні. ,4Вони, вдавалося, дрімали.
Кучер Сезер Орлявідь, куценький, товстий і пузатий чоловічок, проте меткий, бо призвичаївся стрибати на колеса й лазити на імперіал, червонолиций від свіжого повітря, злив, завірюх та й чарочок, звиклий мружити очі від граду й вітру, показався в дверях готелю, витираючи рота долонею. Його чекали селянки, сидячи перед широкими, круглими кошиками з наляканою птицею. Сезер Орля-віль брав одного кошика по одному й ставив на верх ридвана, потім обережно приладнав туди кошика з яйцями й почав шпурляти знизу мішки з зерном, паперові пакети, клуночки, вузлики. Нарешті відчинив задні дверцята й, діставши з кишені список, почав викликати:
— Пане кюре з Горжевіля!
Йиступив священик, високий, опасистий чоловік з багровим добродушним обличчям. Ставлячи ногу на приступку, він підібрав сутану, як жінки підбирають спідницю, і вліз у ковчег.
— Вчителю із Рольбоск — ле-Гріне!
Високий, незграбний учитель в довгому, до п’ят, сюртуці заквапився і також зник у розчинених дверях диліжанса.
— Господарю Пуаре, два місця.
Вийшов і Пуаре, довготелесий, кривий, зігнутий від ходіння за плугом, худий від посту, з давно невмиваним зморшкуватим обличчям. Слідом за ним ішла дружина з величезним зеленим парасолем у руках, маленька й худа, схожа на зморену козу.
— Господарю Рабо, два місця.
Рабо, зроду нерішучий, вагався й перепитував:
— Ти мене кличеш, так?
Кучер, якого прозвали Скалозубом, уже хотів одповісти якимсь жартом, аж тут Рабо підскочив до дверцят, діставши ляща від жінки, рослої й плечистої молодиці, череватої, як бочка, з ручиськами широкими, мов праники.
І Рабо гулькнув у ридван, наче пацюк у нору.
— Господарю Каніво!
Товстий, важчий, мабуть, за бугая селянин, геть зігнувши ресори, всунувсь у жовтий короб.
— Господарю Бельом!
Бельом, високий і худий, як тріска, з болісно скривленим обличчям, підійшов, схиливши набік голову, прикладаючи цо вуха хустку, наче в нього боліли зуби.
На всіх подорожніх були сині блузи, зодягнені поверх
старосвітських сукняних курток дивного крою, чорних чи зеленкуватих — святкового одягу, в якому вони покажуться тільки на вулицях Гавра; на голові в кожного був високий шовковий кашкет — найвища елегантність для нормандського села. Сезер Орлявіль зачинив дверцята, виліз на передок і хльоснув батогом.
Троє коней, здавалось, прокинулись і труснули гривами; почулось безладне дзенькання бубонців.
Кучер гарикнув: "Но!" — щосили стьобнув коней. Ті сіпнулися, напнули посторонки й повільно потюпали. Оглушливо загримотів ридван, задеренчав розхитаними шиб* нами, забряжчав ресорами; подорожні загойдались, як на хвилях, підскакуючи і хитаючись на кожній вибоїні.
Якийсь час усі мовчали з пошани до священика, соромлячись при ньому розмовляти. Та, маючи компанійську й балакучу вдачу, він озвався перший.
— Ну, господарю Каніво, — промовив він, — усе йде гаразд?
Здоровань селюк, що відчував прихильність до священика, бо скидався на нього зростом, дебелістю й великим черевом, од повів усміхаючись:
— Та нічого, пане кюре, нічого, а як ви?
— О, в мене завжди все гаразд. А у вас як, господарю Пуаре? — спитав кюре.
— Та все йшло б добре, та ріпак цього року зовсім не вродив; а справи тепер такі, що тільки на ньому й надолужуєш.
— Що поробиш, важкі часи!
— А правда, правда, важкі,— озвалася густим басом жінка Рабо.
Вона була з сусіднього села, і кюре знав її лише на ім’я.
— Ви, здається, Блонделева дочка? — спитав він.
— Еге ж, це я вийшла за Рабо.
Рабо, кволий, несміливий і вдоволений, низенько вклонився усміхаючись, подавшись наперед, немовби говорячи: "Це таки я, Рабо, одружився з Блонделевою дочкою".
Раптом господар Бельом, щО й досі тримав хустку біля вуха, жалісно застогнав. Він охкав: "Ох-хо-хо-хо", — й притупував ногою — так, наче йому нестерпно боліло.
— Що, у вас болять зуби? — спитав священик.
Селянин на мить перестав охкати й відповів:
— Та ні, пане кюре… Які там зуби… це вухо… там, у самому осерді.
— А що ж там у вусі? Нарив?
— Ц знаю^чи то нарив, знаю тільки, що там звір, здоровии звір; він уліз туди, коли я спав на сіннику.
— Звір? Ви певні? '
— Чи я певен? Я певен у цьому, як у царстві небесному, пане кюре, бо він гризе мене в усі. Він точить мені голову, їй-право. Він їсть мені голову. Ох… хо… хо… ох!.. — І Бельом знов затупав ногою.
Подорожні дуже зацікавились. Кожен висловив свою думку. Пуаре гадав, що то павук, учитель — що гусінь. Він бачив таке раз у Кампемюре, в департаменті Орн, де він прожив шість років; отак само гусінь залізла у вухо й виповзла носом. Але чоловік оглух на те вухо, бо гусінь пробила йому слухову перетинку.
— Це скоріше черв’як, — заявив священик.
Господар Бельом усе стогнав, схиливши голову набік
і притулившись до дверцят, — бо він сідав останній.
— Ох… хо… хо… ох!.. А справді, це мурашка, велика мурашка, так воно кусається… Розумієте, пане кюре… бігає, бігає… Ох… хо… хо… хох… лишенько моє!
— Ти не показував лікареві? — спитав Каніво.
— Авжеж, ні.
— Чому?
Страх перед лікарем, здавалося, зцілив Бельома. Він випростався, не віднімаючи, проте, хусточки від вуха.
— Чому! А в тебе є гроші для цих ледарів? Він прийшов до тебе і раз, і вдруге, і втретє, і вчетверте, і вп’яте, — і щоразу давай йому гроші. Це вийде по сто су два екю! Ій-бо, не менш як два екю! А скажи мені, що він зробить, оте ледащо, га, що він зробить? Ти знаєш?
Каніво засміявся.
— Та звідки мені знати? А куди ж це ти їдеш?
— У Гавр, до Шамбрелана.
— Якого такого Шамбрелана?
— Та до шептуна.
— Якого шептуна?
— До шептуна, що вилікував мого батька.
— Твого батька?
— Авжеж, мого батька, давно колись.
— А що ж з ним було, з батьком?