Мама здивовано дивилась на Мирка, таким лихим вона його й не бачила ніби досі.
— Перестань, сину,— попросила вона, і хлопець вийшов до кухні, бурмочучи сам до себе, і знав він, що винна у тій безпричинній сварці зовсім не Христина.
Десь після восьмої з'явився Юрко Литвин, і Мирко страшенно зрадів з появи друга, навіть мама раптом позбулася своєї невиразної усмішки. Юрко почав оповідати про якийсь футбольний матч і про те, що гравець львівської команди, який грає не ногами, а головою...
— Як так головою? — здивувалась Христина.— Кому у футболі потрібна голова, коли там досить лише самих ніг?
Юрко ігнорував це підступне зауваження,— так от, гравець, який забиває голи не ногами, а головою, весь час показував своїм колегам на голову — подавайте, не забудьте, що я не граю ногами!
Сміялась мама зовсім щиро, вона любила Юрка Литвина чи не найбільше з усіх Миркових друзів, той довготелесий і незграбний хлопчак мав у собі таке, що зваблювало до нього людей. Окрім усього іншого, була одна дуже важлива причина, котра підсилювала мамину симпатію до Юрка Литвина.
Якось хлопці готувались удвох до уроків. Тодо-сько сидів удома, він трохи прихворів, і зранку мама була з ним, а в другій половині дня, коли вона пішла на роботу, брата доглядав Мирка
Старші хлопці якраз до самозабуття сперечалися про щось, коли почули, як двері в кімнаті лунко зачинились. Англійський замок заскочив, коли Тодосько зачиняв двері, і тепер хлопці без ключа нічого не могли вдіяти.
— Тепер сиди й чекай, поки мама прийде!— сердито сказав замкнений Мирко, забувши навіть, про що хвилину тому сперечався з приятелем.
Тодосько спершу сидів тихенько, аж на диво тихенько, а потому раптом заверещав і у відповідь на розпитування все тільки кричав і плакав так жалібно, що Миркові аж долоні спітніли з тривоги.
— Чекай,— заспокоював Юрко.— Зараз щось придумаємо.
Він підійшов до відчиненого вікна й визирнув, немов запримітив річ дуже цікаву. І не встиг Мирко зрозуміти, що Юрко збирається робити, а той уже виліз на підвіконня і ступив однією ногою на вузенький, косо зрізаний карниз. Його худе, тонке тіло наче прилипло до стіни, і він посунувся далі, тримаючись за подовгасту заглибину в ній. Миркові все похололо всередині, язик стерп. Ані звуку не міг видобути хлопець з пересохлого горла. Він дивився, як шалений Юрко ступає ногою на парапет балкона, як зістрибує на балкон і зникає у дверях — і весь цей час у сусідній кімнаті верещав не знати з якої причини Тодосько.
Коли Юрко, відчинивши двері в кімнаті, з малим на руках з'явився перед Мирком, той все ще тримався стерплими пальцями за підвіконня. Внизу, на віддалі трьох поверхів, гомоніла вулиця, лежало каміння тротуару й бруківка. Миркові здавалось, що вулиця погорбилась, напнулась і полювала, чигала на його товариша.
— Порізав собі пальця парубок — і реве. От ще мамин синок! — спокійно й навіть якось весело сказав Юрко.
— Дурень ти,— буркнув Мирко. "Це я повинен був зробити,— подумав він.— Це мені належало так зробити".
Про те, що Юрко з'явився, як чарівник, з балкона, оповів мамі Тодосько, і навіть признався, що навмисне замкнувся від хлопців, аби вони не бачили, як він бавиться ножицями.
Відтоді мама, хоч дуже гнівалась на Юрка за його нерозважливий вчинок, утвердилась у своїй симпатії до нього остаточно...
У дверях, прощаючись із Мирком, Литвин сказав:
— Справу я маю до тебе, але відкладемо на завтра. Якось не з руки було при всіх оповідати. Бувай, Троянчику!
"Цікаво, що то за справа",— подумав Мирко, але за мить уже забув об тім: мама, похапцем відвернувшись, витирала сльози, Мирко не міг помилитись, вона таки витирала сльози, і Миркове вухо упіймало шматочок речення, котре мама обірвала на півслові, побачивши знову сина:.
— Неприємності на роботі — це ж у нього від цього поч...
Христина сховала від брата погляд і хмурилась, супила свої тоненькі, довгі, аж до скронь, брови, ніби щось знала, та не мала наміру ділитися тим знаттям з ким би то не було.
— Чого мама плакала? — зашепотів Мирко, як вони вже збиралися до сну.— Признайся, Христко, я ж бачив!
— Таке вигадаєш! — сказала сестра, пильно шукаючи щось у книжковій шафі.— Галюцинації в тебе. Ніхто не плакав.
Четвер, або ж про алюмінієві ложки, про минулорічну подорож до Русова і про запрошення на вечорниці, а ще про учителя малювання і татів подарунок
Справа, з якою Юрко Литвин приходив до Мирка, стосувалася алюмінієвих ложок. Ложки. не го-. дились, аби ними їсти котлети, а виделок чомусь того дня в шкільній їдальні не дали. Мирко довго упрошував Марію Гнатівну, котра виглядала такою славною й добродушною у своєму чистенькому білому халаті, щоб вона дала йому киселю замість підливки до картоплі і виделку замість ложки до котлети, але Марія Гнатівна розгнівалась не на жарт і сказала зовсім так само, як Катерина Петрівна на уроці німецької мови:
— Не блазнюй, хлопчику!
Мирко ж не блазнював, бо справді не вмів їсти котлету ложкою, і зламав їх одну по одній ще з півдесятка — зламавши першу ненароком, решту згинав і ламав для потіхи товаришів. Тут уже справді Марія Гнатівна мала б рацію, якби сказала: не блазнюй!
Юрків брат, котрий ходив до школи в другу зміну, довідався, що Марія Гнатівна подалася з тими ложками до Михайла Івановича, і Миркові треба було сподіватись другого дня розмови з ним — це вже напевно. За всіма справами ложки забулись, і хлопець дивом дивувався, що інші пам'ятають таку дрібницю. Юрко при мамі й Христині не хотів увечері говорити нічого, а тепер витяг з портфеля три алюмінієві ложки, більше він не встиг учора роздобути, але попросив усіх, кого міг побачити, принести ще.
— Вічно ти щось устругнеш, Троян,— сердився Юрко,— і далися тобі ті ложки!
Мирко й сам розкаювався, але таки сміх його розбирав, коли вже перед першим уроком він виявився власником величезної кількості алюмінієвих — і не тільки алюмінієвих — ложок. Негайно ж було вирішено випробувати, чи не годяться вони для того, аби грати на них, і в класі стояв фантастичний тріск і гамір. Виклику до Михайла Івановича Мирко чекав озброєний, як то кажуть, аж до зубів.
І коли справді його покликали, він ішов без найменшого страху.