Етюд
" Присвячую моїй доньці
— Ох, не пізнає він мене, не пізнає!.. Я так постарілась!..— з одчаєм мовила пані Терещенко, тремтячими руками причепурюючи перед дзеркалом свої посивілі коси.— Не пізнає він мене... нізащо не пізнає!..
Надія пригорнулась до матері:
— Не турбуйсь, мамочко!.. Коли він тебе вірно кохав, він тебе пізнає... Коли ж не пізнає... мамочко... не варт об сім і журитись!.. Не варт він того, мамочко!.. Забудь його!..
Але пані Терещенко усе турбувалась.
І як то вона зважилась йому написати?.. Чи знає вона, що з ним перебулось за сі п'ятнадцять років їх розлуки?.. Яка переміна з ним сталась?.. І як він, вкінці, поглядить на се?.. Наприклад, вони випадком з'їхались в однім городі...
— Стали в однім готелю,— скоро перебила Надія,— ти прочитала у книзі його прізвище, і я примусила тебе йому написати... Так і скажеш!..
— Але чи пійме він тому віри, моя дитино?.. Чи пійме він віри, що ми ненароком з'їхались?.. Що ненавмисне воно так випало?.. Ох, боже мій!..
Пані Терещенко нервово стала ходити по кімнаті, стискаючи руки.
— То пусте, мамочко!.. Ти сама себе тільки дурно мучиш такими думками!.. — заспокоювала її донька.— Ось сядь краще тут та побалакаєм як слід.— Надія притягла матір на канапку і сама сіла біля неї.— Я хочу, мамочко, поговорити з тобою по душі... розказати тобі усе, що перебулось у мойому серці за сі два роки, як батьке? вмер... Тоді ти зрозумієш, чого я хочу... чого я бажаю... і... до чого я веду...
Проминула яка хвилина... Надія мовчала, немов збираючись з духом. Потім почала нервовим, тремтячим голосом:
— Чи згадаєщ, мамочко, коли ми одержали звістку, що батько вмер — як я тоді плакала?.. Ти думала, що то я за батьком?.. Що то мені його жаль?.. Ні, мамочко... я батька свого мало пам'ятаю... та й знаю... який він був до тебе...
та й... до... мене... Я не за ним... плакала... я плакала., за тобою... мамочко...
Мати здивовано глянула на доньку.
— Так, мамочко, за т о б о ю,— повторила бентежачись Надія.— Я боялась... я думала... я була певна... що ти... з н и м... зустрінешся... і я... тебе... втеряю...
Пані Терещенко мимоволі осміхнулась.
— Ні, мамочко, ні, так воно й повинно бути! — гаряче запротестувала дівчина.— Ти не зазнала щастя з молодощів, треба, щоб зазнала хоч тепер!..
— Невже ти гадаєш, доню, що я тебе заміняла б... на кого б там не було? — здригнувшим голосом тихо спиталась мати.
— Я знаю, що ні, мамочко,— припадаючи до матері, відказала донька.— Знаю, що ти вже один раз віддала мені своє щастя — віддаси його й вдруге... І... усе-таки я боялась... боялась безкраю... Мені усе здавалось, що от-от в і н звідкілясь з'явиться і відбере тебе від мене... І, господи, як я його ненавиділа!..
Надія піднялась, випила склянку води і знов сіла біля матері.
— Було воно так, мамочко,— знов почала вона після хвилевої паузи,— було так аж до того часу, коли ми познайомились... Ну, та ти знаєш, з ким?..
— Знаю, дитино моя,— з тихим, потаємним смутком відповіла мати, глянувши на спалахнувше миле личко дівчини.— Яз сієї пори щочасу дожидалась...
— Знаю, мамочко, знаю!.. Ти тепер почуваєш, що я т о д і почувала... Ти думаєш, що втеряєш мене?.. От через те... Але... слухай, мамочко!.. Найперше дозволь тобі сказати, що я ніколи, ніколи не розлюблю тебе... Навпаки, я навіть ще більше, коли то тільки можливо, любитиму тебе... Ти з нами ніколи не розлучишся... Ти завсігди будеш з нами... Але... мамочко!., мамусю моя!., голубко!.. Я знаю... знаю... ти будеш почувати себе т о д і... самотною... безщасною...
Надія притулила платочок до лиця... Мати з безкрайньою любов'ю тихо проводила рукою по її схиленій голівці, ледве здержуючи нервове тремтіння своїх уст...
Але Надія вже поправилась, кивнула, підбадьорюючи сама собі, головою і казала далі:
— І от я наважилась з'єднати вас... зладнати твоє власне щастя... Інакше я й сама не буду щаслива. Се егоїзм з мого боку... заради себе я так роблю. І ти, мамочко, хоч заради мене повинна мене слухати... Ти знаєш, мамочко, я тобі признаюсь... Отсю вашу зустріч... я сама... зладнала...
Крик ляку вирвався з грудей матері.
— Не турбуйсь, мамочко, він того не знає. Я тобі потім усе розкажу...
— Надіє, дитино моя, що ти наробила?.. Але ж уже два роки, як я вільна — він і не згадав за мене?.. — у смертельній турботі вимовила мати.
— То нічого, мамочко, він, може, і не чув того... Я йму йому віри, мамочко... З того усего, що ти мені говорила, я гадаю — він повинен бути ідеальною людиною, і... він тебе... кохає... щиро й вірно кохає... Та й як тебе не кохати, мамочко?..— додала вона, цілуючи у бліде лице матір.— А покажи його фотографію, мамочко! Подивімся ще на його образ!.. Що він нам скаже?..
Пані Терещенко тремтячими руками дістала дорогий образ, і обидві питаючим стурбованим поглядом схилились до нього.
Але тонке, вродливе обличчя молодого парубка, з пишним чубом і мрійним, затуманеним поглядом, нічого не казало...
— Який він тут молодий! — замислившись, вимовила Надія.
— Він молодший від мене,— глухим голосом відповіла мати.
У коридорі почулась якась хода. І мати, і донька разом побіліли, стали прислухатись і миттю схопились.
— То в і н! — скрикнули обидві в один голос. Надія стала мов сама не своя:
— Мамочко... я піду... пусти!., я прийду потім... покличеш мене... пусти!— вона вирвалась від матері, що хотіла її задержати, і кинулась з кімнати.
Пані Терещенко зосталась сама. Вона стояла уся бліда, уся тремтяча, посеред кімнати, спираючись рукою на кріселко. Високе, під стіною, дзеркало насупротив виявляло їй її постать — постать немолодої вже жінки, її зів'яле, немолоде обличчя, посивілі коси... Вона бачила свій відбиток у всій його мізерності і бажала у сей час хоч ціною свого життя заплатити за одну хвилинку повороту своєї молодості і краси.
У двері постукались.
— Увійдіть! — ненатурально високим голосом крикнула пані Терещенко, перемагаючи нервову захриплість у горлі.
Гість увійшов і тихо приступив до неї.
— А голос як і був — не змінивсь! — вимовив він, м'яко зазираючи їй в очі.
І в нього голос як і був — не змінивсь, але він самий-то зовсім змінивсь...