В такі хвилини Трістранові фантазії виходили за рамки звичного і дозволеного — він мріяв про мандри лісами, про визволення принцес із високих башт, про лицарів, тролів і русалок. Коли на нього находив такий настрій, Трістран зазвичай крадькома виходив надвір і довго лежав на траві, дивлячись у зоряне небо.
Мало хто з нас хоч раз у житті бачив зорі такими, як люди тих днів: у наших містах та містечках вночі забагато світла. Але в очах мешканців Стіни небо скидалося на мапу інших світів, ущерть засипане зорями, незліченними, мов дерева у лісі чи листя на дереві. Трістран дивився у мерехтливу темноту небес, аж поки у голові не ставало порожньо, і тоді він ішов додому, падав на ліжко і засинав мертвим сном.
Він був неоковирним, довгов'язим створінням з величезним внутрішнім потенціалом, бочкою динаміту, що тільки й чекала, поки хтось підпалить ґніт; але цього не відбувалося, тож по вихідних і вечорами Трістран допомагав батькові на фермі, а вдень працював прикажчиком пана Брауна у сільській крамниці.
Крамниця називалася "Мандей і Браун". На складі тримали запаси найнеобхіднішого, але значна частина товарів продавалася за списками. Пан Браун отримував од мешканців селища списки потрібних їм товарів — від м'ясних консервів до ліків для овець, від рибних ножів до камінних кахлів; прикажчик зводив усі списки в один і віддавав пану Мандею, котрий, запрягши підводу двома дебелими кіньми, їхав до найближчого міста графства. Повертався цей екіпаж через кілька днів, навантажений безліччю найрізноманітнішого краму.
Добігав кінця жовтень, надворі було холодно і вітряно. Увесь день здавалося, що ось-ось піде дощ — але він так і не пішов. Вікторія Форестер принесла до крамниці список, складений акуратним почерком її матері. Дівчина подзвонила у дзвоник біля прилавка, щоб її обслужили.
З бічних дверей вийшов Трістран Торн — і вона, здається, трохи засмутилася.
— Добридень, пані Форестер.
Дівчина ввічливо усміхнулася і простягнула список Трістранові. Ось що там було:
• 1 /2 фунта саго
• 10 упаковок сардин
• 1 пляшка грибного кетчупу
• 5 фунтів рису
• 1 банка світлої патоки
• 2 фунти смородини
• 1 пляшка кошенілі
• 1 фунт льодяників
• 1 шилінгова коробка какао "Раунтрі"
• 3 упаковки мастила для ножів "Оукі"
• 6 упаковок вакси "Брансвік"
• 1 упаковка желатину "Суїнборн"
• 1 пляшка меблевої мастики
• 1 ополоник
• 1 дев'ятипенсовий друшляк
• 1 кухонна драбина
Трістран прочитав список, вишукуючи в ньому тему для розмови: йому дуже хотілося обмінятися з дівчиною бодай кількома словами.
Аж сам дивуючись, він почув власний голос:
— Схоже, у вас готуватимуть рисовий пудинг, пані Форестер.
Щойно промовивши ці слова, він одразу збагнув, що змолов дурницю. Вікторія підібгала свої милі губки, кліпнула сірими очима і відповідала:
— Так, Трістране. У нас готуватимуть рисовий пудинг.
І раптом з усмішкою додала:
— Мати вважає, що рисовий пудинг — якщо споживати його у належній кількості — чудовий засіб проти застуд та інших осінніх недуг.
— А моя мати, — признався Трістран, — завжди готує пудинг з тапіоки.
Він почепив її список на цвях до інших списків.
— Більшість замовлень ми зможемо доставити завтра вранці, а решту — на початку наступного тижня, коли пан Мандей поїде до міста.
Селом промчав порив вітру — такий сильний, що у вікнах задеренчало скло, а флюгери на дахах закрутилися, мов божевільні, переплутавши північ із заходом, а південь — зі сходом.
Вогонь, що палахкотів у каміні крамниці "Мандей і Браун", підстрибнув і заграв зеленими і червоними язиками, виблискуючи срібними іскрами — приблизно такими, які можна побачити, вкинувши в полум'я жменю залізної тирси.
Вітер дув зі сходу, з Чарівної Країни, і Трістран Торн раптом відчув хвилю досі незнаної відваги.
— Знаєте, пані Форестер, за кілька хвилин я звільнюся, — сказав він. — Чи дозволите провести вас до будинку? Адже мені з вами майже по дорозі.
Чекаючи на відповідь, він чув гучні удари власного серця. Сірі очі Вікторії дивилися на нього з неабияким подивом. Здавалося, промайнула сотня літ, аж нарешті вона відповіла:
— Звичайно.
Трістран помчав до кабінету пана Брауна і повідомив йому, що зараз піде додому. Той не заперечував, але повчальним тоном розповів, що коли сам був молодий, завжди залишався у крамниці до останнього, аж поки не наставав час замикати двері, а часом навіть спати лягав під прилавком, замість подушки підклавши під голову пальто.
Хлопець погодився, що в такому разі йому, Трістранові, неабияк пощастило, й побажав панові Брауну добраніч. Після цього, узявши на вішаку своє пальто і новенького капелюха, вибіг надвір, на бруківку, де на нього чекала Вікторія Форестер.
Поки вони йшли, на землю швидко опускалися сутінки. Трістран відчував у повітрі далекий подих зими — суміш пахощів нічного туману, перших заморозків і опалого листя.
Звивиста стежка вела їх до ферми Форестерів; у небі висів вузький серп місяця, в пітьмі палали величезні зорі.
— Вікторіє, — через деякий час почав Трістран.
— Так, Трістране, — відгукнулася дівчина. Впродовж цієї прогулянки вона думала про щось своє.
— Ти не вважатимеш за нахабство, якщо я тебе поцілую?
— Вважатиму, — холодно відрізала Вікторія. — Ще й неабияке нахабство.
Трістран зітхнув.
Вони піднялися на пагорб у цілковитій тиші. З вершини пагорба було добре видно жовті вогники Стіни; віконця, за якими горіли свічки і лампи, вабили своїм теплом. А над їхніми головами мерехтіли й палали міріади зірок, холодних і далеких, незліченних і незбагненних.
Трістран узяв крихітну долоню Вікторії у свою. Вона не відсмикнула її.
— Ти це бачив? — запитала вона, вказуючи на краєвид.
— Нічого я не бачив. Я дивився на тебе.
Вікторія усміхнулася в місячному сяйві.
— Ти — найпрекрасніша жінка на світі, — з глибоким почуттям сказав Трістран.
— Тримай себе в руках, — відповіла Вікторія, але зовсім не сердито.
— А ти що бачила? — запитав Трістран.
— Зірка падала. Мені здається, у цю пору року таке рідко трапляється.
— Віккі, ти поцілуєш мене?
— Ні, — відповіла дівчина.
— Але ж ти цілувала мене, як ми були молодші. Ти поцілувала мене під Дубом Обітниць на своє п'ятнадцятиріччя. На останнє Травневе свято ти знову мене поцілувала — за хлівом, на фермі твоїх батьків.