Чоловік у чорному шовковому циліндрі нарешті помітив, що Дунстан на нього дивиться, і жестом покликав до себе.
— Пудинг із патокою любите? — несподівано запитав він замість привітання. — Мутанаббі мусив відійти, а шматок пудингу залишився такий, що сам я з ним не впораюся.
Дунстан кивнув. Пудинг лежав на тарілці і парував, ніби запрошуючи до частування.
— От і чудово, — сказав новий друг нашого героя. — Тоді пригощайтеся.
Він підсунув Дунстанові чисту порцелянову тарілку і ложку. Дунстана не треба було довго вмовляти — він одразу ж узявся за пудинг і завдав йому нищівної поразки.
— Що ж, хлопче, — звернувся до Дунстана джентльмен у чорному циліндрі, щойно зникли останні крихти пудингу. — Схоже, у цій корчмі більше немає вільних кімнат. І в усьому селі теж.
— Справді? — нітрохи не здивувавшись, перепитав Дунстан.
— Справді, — кивнув джентльмен у циліндрі. — От я і хотів вас запитати: чи не знаєте ви, де можна було б винайняти кімнату?
Дунстан знизав плечима.
— Здається, все вже зайнято. Пригадую, коли мені було дев'ять, батьки цілий тиждень перед ярмарком веліли спати під стріхою у хліву, а мою кімнату здавали якійсь пані зі Сходу, котра приїхала з родиною і слугами. Від'їжджаючи, вона подякувала мені і подарувала летючого змія — я запускав його на луці, аж поки одного дня нитка обірвалася, і змій полетів хтозна-куди.
— А де ви зараз живете? — запитав джентльмен у циліндрі.
— У хатині на краю батьківського поля, — відповів Дунстан. — Раніше там жив наш пастух, але він помер позаминулого року на День врожаю, й батьки віддали хатину мені.
— Відведіть мене туди, — враз відгукнувся джентльмен у капелюсі, і Дунстан навіть не подумав йому відмовити.
Ніч була ясною, світив яскравий весняний місяць. Дунстан і його супутник минули село і пішли до краю лісу, повз ферму родини Торнів (при цьому гість злякався корови — вона спала і хропла уві сні). Нарешті вони дісталися Дунстанової хатини.
Там була одна-єдина кімната і камін. Гість кивнув.
— Підходить, — сказав він. — Дунстане Торн, я винайму вашу хатину на три дні.
— А що мені за це буде?
— Золотий соверен, ще півшилінга і мідний пенні, плюс новенький блискучий фартинг.
Золотого соверена за дві ночі було більш ніж досить: у ті часи працівник на фермі — за умови хорошого врожаю — отримував п'ятнадцять фунтів за рік. Але Дунстан вагався.
— Якщо ви приїхали на ярмарок, — сказав він гостю, — то, мабуть, продаватимете чари й дива.
Високий джентльмен кивнув.
— Отже, вас цікавлять чари й дива? — він ще раз окинув оком однокімнатний будиночок Дунстана. Зовні почав накрапати дощ — було чути, як на солом'яний дах падають перші краплі.
— Ну гаразд, — сказав гість із ноткою роздратування. — Чари, дива… Завтра ви знайдете Мрію свого серця. А поки що — ось ваші гроші.
Одним вправним рухом він витягнув монети з Дунстанового вуха. Хлопець перевірив, чи це не ельфійське золото — по черзі доторкнувся кожною монетою до залізного цвяха на дверях. Опісля вклонився джентльменові і вийшов під дощ, зав'язавши гроші у хустинку.
До хліва Дунстан дійшов вже під зливою, заліз під стріху і швидко заснув.
Крізь сон до нього долинали грім і блискавки — але Дунстан не прокидався. Перед світанком його хтось розбудив — перечепився за його ноги.
— Вибачаюся, — сказав голос. — Себто, перепрошую.
— Хто це? Хто тут? — запитав Дунстан.
— То я, — відгукнувся голос. — Я на ярмарок приїхав. Ліг спати в дуплі, аж тут у дерево вдарила блискавка, звалила його, розколола, як яєчну шкаралупу, як гілочку розламала, і мені за шию полився дощ. У жодному разі не можна було промочити багаж — його слід тримати сухим, як порох… і мені вдалося все вберегти, хоча мокро було так, наче навколо…
— Вода? — підказав Дунстан.
— Ще мокріше, — продовжував голос у темряві. — Тож скажіть, будь ласка, чи ви не заперечуватимете, якщо я переночую тут, під вашим дахом? Я не дуже великий, не заважатиму, і взагалі…
— Тільки не ходіть по мені, — позіхнув Дунстан.
На мить спалахнула блискавка, і в її світлі хлопець помітив у кутку щось маленьке і кошлате, із великим пом'ятим капелюхом. А потім — знову темрява.
— Сподіваюся, я не завдаю вам клопоту, — сказав голос. Дунстанові подумалося, що прозвучало це справді кошлато.
— Не завдаєте, — стомлено відповів Дунстан.
— Чудово, — зрадів кошлатий голос, — бо завдавати вам клопоту зовсім не хочеться.
— Будь ласка, — заблагав Дунстан, — дайте поспати. Ну будь ласка.
Незнайомець засвистів носом, після чого почулося неголосне хропіння.
Дунстан завовтузився на сіні. Кошлате створіння, нехай ким би воно було, на мить затихло, почухалося, пукнуло — і знову захропіло.
Слухаючи, як дощ періщить по даху, Дунстан думав про Дейзі Гемпсток. Уявляв, як вони гуляють, тримаючись за руки, а за ними, на відстані шести кроків, йде високий джентльмен у циліндрі та маленьке кошлате створіння, яке Дунстан ніяк не міг розгледіти. Вони йшли по Мрію його серця…
Дунстанове обличчя залило сонячним світлом. У хліву було порожньо. Хлопець умився і пішов до батьків.
Там він переодягнувся у свій найкращий піджак, найкращу сорочку і найкращі штани, а бруд із черевиків відскріб кишеньковим ножем. Потім Дунстан пішов на кухню, поцілував матір у щоку і пригостився паляницею з чималим шматком свіжозбитого масла.
Опісля, зав'язавши нові монети у найкращу недільну батистову хустинку, Дунстан пройшов через усе село до муру, де побажав доброго ранку варті, що охороняла прохід.
Крізь прохід було видно, як на луці напинають кольорові навіси, ставлять ятки, чіпляють кольорові прапорці. Юрби людей ходили туди-сюди.
— До полудня прохід заборонений, — повідомив вартовий.
Дунстан знизав плечима, подався до корчми і замислився, що б таке придбати на свої заощадження — півкрони, прибережені ще здавна, і "щасливу" шестипенсову монету з дірочкою, що висіла в нього на шиї на шкіряній мотузці. І це якщо не рахувати цілої жмені монет, зав'язаних у хустку. Дунстан вже й забув, що минулої ночі йому обіцяли ще дещо.
Ледве настав полудень, хлопець побіг до муру і схвильовано, мовби порушуючи якийсь неписаний закон, перейшов на інший бік. І тут він побачив джентльмена у шовковому циліндрі. Джентльмен привітно кивнув.