— Он там, — умить вказав Трістран.
— Гм. Це добре. Хоча це теж нічого не пояснює. Зголодніли?
— Так, трохи. А ще в мене весь одяг подертий, — відповів Трістран, обмацуючи лахміття, що залишилося від його штанів і пальта. Намагаючись його зупинити, гілля не жаліло тканини, і навіть листя залишило чимало подряпин. — А мої черевики! Тільки погляньте на них…
— Що у вас в сумці?
Трістран відкрив свого Гладстона.
— Яблука, сир, півхлібини, горщечок рибної пасти, кишеньковий ніж, запасна білизна і кілька пар шерстяних шкарпеток. Певно, треба було взяти більше одягу…
— Пасту залиште на потім, — запропонував супутник, швидко розділивши решту їжі на дві рівні частини. — Ви зробили мені послугу, — сказав він, захрустівши яблуком, — а я таких речей не забуваю. Спершу ми дістанемо для вас одяг, а потім відправимо вас по зірку. Згода?
— Буду вам дуже вдячний, — схвильовано відгукнувся Трістран, нарізаючи сир на бутерброд.
— Гаразд, — сказав кошлатий чоловічок. — Тепер пошукаємо для вас ковдру.
Удосвіта троє лордів Штормгольда спустилися скелястою гірською дорогою в кареті, запряженій шістьма вороними кіньми. У коней на головах гойдалися чорні плюмажі, карету зовні пофарбували у чорний колір, і на всіх лордах було жалобне вбрання.
Праймус вдягнув довгу чорну рясу на кшталт чернечої. Терціус був вбраний у стриманий костюм — він нагадував купця у жалобі. А Септімус вбрався у чорний камзол, щільні чорні штани і чорний капелюх з чорним пером, чим уподібнився до вишуканого лиходія з історичної п'єси про шістнадцяте століття.
Лорди Штормгольда перезиралися — один підозріливо, другий насторожено, третій — байдуже. Вони не розмовляли між собою: якби була можливість об'єднатися заради спільної мети, Терціус міг би об'єднатися з Праймусом проти Септімуса. Але такої можливості не було.
Карета поскрипувала і трусилася.
Один раз вона зупинилася — лорди вийшли до вітру — і загрюкотіла далі вибоїстою дорогою. Троє принців Штормгольда разом поховали останки батька у Залі Предків. Їхні мертві брати мовчки спостерігали за цим процесом із дверей зали.
Увечері кучер вигукнув: "Село Провалля!" і спинив карету біля старезної корчми, що стояла під руїнами якоїсь давньої будівлі.
Троє лордів Штормгольда вилізли з карети і розім'яли затерплі ноги. Крізь темно-зелене скло вікон за ними стежили кілька пар очей.
З дверей визирнув корчмар — непривітний дратівливий гном.
— Провітри кімнати і постав на вогонь горщик з бараниною! — крикнув він комусь у будинку.
— Скільки кімнат провітрювати? — запитала зі сходів покоївка Летиція.
— Три, — відгукнувся гном. — Закладаюся, що вони залишать кучера спати з кіньми.
— Еге ж, три, — пошепки сказала служниця Тіллі конюхові Лейсі. — Хіба не видно, що шановних панів на дорозі семеро?
Та коли лорди Штормгольда увійшли до корчми, їх і справді було лише троє. І вони відразу сказали, що кучер спатиме в стайні.
На вечерю була тушкована баранина і свіжий хліб — такий гарячий, що аж пара йшла, коли його різали. Кожен з лордів замовив по окремій, ще не відкоркованій пляшці найкращого барагундського вина (жодному з них не хотілося розділити вино з братами, або хоча б дозволити налити його з пляшки у кубок). Така поведінка глибоко вразила гнома, котрий вважав, що вино повинне дихати — але гостям він про це не сказав.
Кучер з'їв свій горщик баранини, випив два кухлі елю і пішов до стайні спати. А троє братів піднялися у кімнати, і кожен з них зачинив двері на засув.
Коли покоївка принесла Терціусові грілку для ліжка, він вклав у її долоню срібну монету, а тому зовсім не здивувався, коли десь опівночі у двері постукали.
Терціус відчинив двері. На Летиції була довга біла сорочка, а в руці — пляшка вина. Дівчина зробила реверанс і сором'язливо всміхнулася.
Зачинивши за нею двері, лорд повів її до ліжка. Спершу він велів покоївці зняти сорочку і при світлі свічки уважно обстежив її обличчя й тіло. Потім почав її цілувати: лоба, губи, соски, пупа, пальці ніг. Далі, згасивши свічку, він почав з нею кохатися — мовчки, у блідому світлі місяця.
Через деякий час він застогнав і завмер.
— Добре було, милий, правда? — запитала Летиція.
— Еге ж, — обережно відповів Терціус, немов шукаючи в її словах якусь пастку. — Було.
— Чи хотіли б ви повторити — поки я ще не пішла?
Замість відповіді Терціус мовчки показав собі межи ноги. Летиція засміялася.
— Та ми його миттю піднімемо, — пообіцяла вона, відкорковуючи і передаючи Терціусові принесену пляшку, що досі стояла біля ліжка.
Той усміхнувся, відпив трохи вина, після чого пригорнув Летицію до себе.
— Зараз буде добре, — сказала вона. — Цього разу, любий, я покажу, як мені подобається… Ой, що трапилося?
Терціус, лорд Штормгольда, почав якось дивно вигинатися, широко відкривши очі і важко дихаючи.
— Це вино, — задихаючись, промовив він. — Де ти його узяла?
— У вашого брата, — відповіла Летті. — Він перестрів мене на сходах і сказав, що воно допоможе розслабитися, зміцнить потенцію і забезпечить нам незабутню ніч.
— І таки забезпечило, — простогнав Терціус, ще двічі чи тричі здригнувся, а потім завмер. Назавжди завмер.
Терціус чув, як заверещала Летиція, але звук був приглушений, мовби долинав іздалеку. Він впізнав чотири знайомі фігури, що стояли поряд з ним у тіні під стіною.
— Вона була прекрасна, — прошепотів Секундус. Летиції здалося, що це зашелестіла фіранка.
— Септімус такий хитрий, — зітхнув Квінтус. — Це та ж сама настоянка воронця, яку він підлив мені у страву з вугра.
(Летиції здалося, що їй почулося, як за вікном зі скель повіяв вітер.)
Вона відчинила двері, бо на її крики встигла збігтися вся корчма. Кинулися шукати винуватця — але Септімус кудись зник, як і один з чорних жеребців. Тим часом кучер голосно хропів, і його не могли добудитися.
На ранок лорд Праймус прокинувся в препоганому настрої.
Старший лорд розпорядився не засуджувати Летицію до смерті, стверджуючи, що вона, як і Терціус, стала жертвою підступного Септімуса. Натомість він наказав їй супроводжувати тіло Терціуса назад до Штормгольдського замку.
Він видав дівчині коня, щоб відвезти мертвого, і торбинку срібних монет — більш ніж досить, щоб найняти у Проваллі охоронця — когось із селян, хто відганяв би вовків від коня й від братового тіла — а також розрахуватися з кучером, коли той нарешті прокинеться.