— Ну, мій приятелю — відозвав ся жартом — якже спало ся по так важному відкритю?
— О, дуже добре, знаменито — сказав Кипріян.
— Як се, і ви могли спати?
— А щож, як звичайно!
— Се дивно; отже мілїони, які сплили до вас через сю печ, навіть не відобрали вам сну?
— Нї трохи! Не забувайте, пане Веткінс, що отті мілїони одержав би я тільки тоді', колиб той діямант був твором природи, а не хеміка!
— А так... так — сказав Веткінс. — Чи однак ви є того певні, що моглиб їх більше зробити? Моглиб пору-чити ся за се?
Кипріян завагав ся з відповідно.
— Отже бачите — говорив дальше пан Веткінс — не довіряєте собі, чи і слідуючі проби удадуть ся! На разі' діямант має величезну вартість, по що отже говорити кождому, що він є штучний?
— Ще раз кажу вам — відповів Кипріян — що так важної наукової тайни не можу задержати при собі...
— Так... так, вже розумію — додав Веткінс — ще повернемо до тої справи, а поки що будьте пересвідчені, що мене і мою дичку невимовно тішить ваше поводженє. Та чи не міг би я ще раз подивитись на сей діямант?
-— На жаль не ма його в мене — сказав Кипріян.
— Вже післали ви його до Франції? — крикнув переляканий фармер.
— Нї, ще нї, тільки дав я його Вендергартови до ошліфована, і не знаю куди він його з собою забрав.
— Тому старому дурневи дали ви його? Та се шале-лість, діямант так дорогий?!
— Щож би я з ним зробив? — завважав спокійно Кипріян! — Чи ви думаєте, що на так дорогий діямант знайдеть ся так скоро покупець?
Ся замітка дещо збентежила Веткінса, в кождім случаю був він лихий, що камінь опинив ся в руках Вендер-ґарта і що той казав аж місяць ждати на нього.
Мусїв однак ждати, але не понехав що дня накидатись із лайкою на старого Бура перед Ганнїбалем та купцем Натаном.
Італієць взагалі' сумнївав ся в поворот Вендерґарта. Він і Фрідель рішучо впевняли, що проворний старик тому вимовив собі місяць часу, щоби тим свобіднїйше міг камінь продати цілий або розбитий на части для непізнаня.
Помиляли ся однакож ті, що підозрівали чесноту старого шлїфіра.
27 дня станув він в кімнаті' Кипріяна і, поставивши деревляну коробку перед ним, сказав супокійно:
— Ось і є камінь!
Кипріян відчинив коробку і замовк ізза здивуваня. На дні' коробки, виложенім білою ватою, лежав величезний чорний брилянт, в формі дванацятигранного ромбоїда, кидаючи снопи світла; здавало ся, що цїла лябора-торія освітлена його сяйвом.
Сей штучний твір, чорний, незрівнаної прозоросте, викликував великанське, поражаюче вражінє. Було се чудо природи, яке, не вчисляючи цілком його вартість, захоплювало чоловіка своїм незвичайним блеском.
— Є се не тільки найбільший, але і найкращий дорогий камінь на кулї земній — сказав, з батьківською майже печаливістю, старий шлїфір, а важить 432 карати; ви можете бути гордим, що за першою пробою сотворили таку чудесну річ.
Кипріян на отті похвали не відповів нічого. Вважав він себе тільки за дослідника, якому удав ся цікавий екс-перімент і був вдоволений, що саме йому повело ся роз-вязати загадку, над якою ломило собі голову досі безуспішно тілько учених, працюючих на полї неорганічної хемії. Однак який саме хосен для суспільносте з можливосте фабрикованя діямантів? Нікого воно не збогатить, а зруйнує тільки робітників, які досі* займали ся тим промислом.
Думка ся блискавкою майнула в мозку інжінєра в хвилі', коли приглядав ся діямантови. Не сказавши нї слова, взяв коробку і стиснувши приязно руку Вендергарта, пішов найблизшою дорогою до ферми Веткінса.
Фармер сидїв біля свойого бюрка, затрівожений вісткою про поворот шлїфіра. Алїса даремно старала ся його заспокоїти.
Ледвищо Кипріян відчинив двері, Веткінс спитав його:
— Ну, щож?
— А щож, чесний Вендерґарт вернув ся.
— З діямантом?
— Майстерно ошліфованим, який ще важить 432 каратів.
— Чотириста трийцять два каратів? — ледви видусив з себе Веткінс, — а принесли ви його?
— Ось маете!
Фармер пірвав коробку і, відчинивши її, занімів, із подиву. Мати в руках брилянт такої вартости, так гарної форми, се приводило його до рознїжненя. І були в його очах сльози, коли почав говорити до діяманту, як до живого сотворіня.
— О ти гарний, гордий, пишний діяманте! Як чудово виглядаєш. Який ти важкий, скільки за тебе можна дістати гвіней!... А яка твоя доля, мій ти скарбе?... Чи післати тебе до Льондона, щоби тебе подивляли? А хто буде там на стільки богатим, щоби тебе міг купити? Королева навіть не може собі на се позволити!../ Се забрало би її трилітні доходи!... Треба би на се окремого права парля-менту, приказуючого загальну народню субскрипцію! Ну, будь спокійний, так буде, а тодї відпічнеш в Товрі, в Льон-донї, біля Ког-і-нора, який супроти тебе виглядати-ме, як дитина! Якаж може бути твоя вартість, мій скарбе?...
І почав вичисляти. Діямант царя був куплений за мілїон франків готівки і дожизненну ренту в сумі 96 тисяч франків; в такім случаю за тебе треба би взяти найменше мілїон фунтів штерлїнпв і 500.000 франків ренти.
Нараз перервав те обчислюване, бо инша подробиця заняла його увагу.
— Як думаєте, пане Мере, чи власник сього каміня не повинен одержати гідність мера? Кожда заслуга має свого представника в парляментї, а хібань се чимала заслуга мати такий брилянт! Глянь-но Алїсо, роскрий добре очі, щоби подивляти таке чудо.
По раз перший в житю Алїса приглядала ся з щирою увагою діямантови.
— Ах, який гарний, блестить, як кусень вугля! Так,. т:*м він є в дїйсности, однак яснїє, як горючий вуголь! — говррила панна Веткінс, винимаючи діямант з коробки.
Відтак інстинктовним рухом, вродженим молодим дівчатам, підійшла до зеркала, піднімаючи брилянт над чоло" між ясне волося.
— Зоря в золотій оправі! — сказав інжінєр, навпаки свойого звичаю, комплімент.
— Ах так, можна назвати його зорею — утішила ся Алїса, плескаючи в долонї.
— Гарно, се буде для него добре імя. Чи не є він так чорний, як тутешні' красуні', так блискучий, як зорі південного неба?
— Отже Півдня* — докінчив пан Веткінс, не привязуючи до назви діяманту великого значіня. — Однак будь обережною доню, не кинь його, бо трісне як скло!
— Чи є він дійсно так крихкий — здивувала ся Алїса і кидаючи його до коробки, сказала: — Отже є ти скляною зіркою, тої вартости, що скляний корок.