Золоторогий

Страница 2 из 2

Всеволод Сысоев

— Втік,— розчаровано мовив мисливець, вилазячи із засідки і розряджаючи рушницю.— Ач, розгавкався. Тепер уже на солонець не прийде. Та що вдіяти, що пропало, того не верпеш.— І він пішов до річки, де в наметі на нього чекав напарник.

Втікши з солонця, ізюбр подався на обгорілу сопку. Там доволі росло його улюблених трав, було багато грибів.

Швидко збігають дні красного літечка. Виросли панти у ізюбра. Тепер його роги мали чотирнадцять відростків — на два більше, ніж торік. І хоч роги закостеніли, їх ще вкривала напівзасохла шкіра. Нестерпна сверблячка дошкуляла звіру, і він раз у раз чухав роги об чагарник, штрикав ними молоді дерева. Уподобавши ялинку або кедринку, ізюбр подовгу терся рогами об гнучкий стовбур, здираючи з нього кору, а отже, й позбавляю чи життя. Незабаром вони оголялися повністю і загрозливо зблискували білими гострими кінцями, наче списами.

Ізюбра вабило товариство ланок, і він залюбки блукав з ними, гордовито закидаючи свою чудову прикрасу на спину, наче готуючись до швидкого бігу. Але варто було тільки з'явитися поблизу супернику, як із миролюбного оленя наш знайомець перетворювався на люте чудисько. Очі його наливалися кров'ю і вилазили з орбіт. Шерсть на загривку здиблювалася, шия роздималася. Він нахиляв голову до землі, пирхав роздутими ніздрями і рішуче кидався на зайду. Якщо той не відступав, починалася жорстока бійка. Далеко лісом лунав тоді стукіт рогів, тріск гілок і кущів, сопіння і ревіння биків. Наш герой був у розквіті сил і завжди виходив переможцем із таких сутичок. Наче для того, щоб сповістити світ про свою мужність, він високо задирав голову, сповнюючи схили сопок довгим жахаючим ревінням. Особливо полюбляв він ревіти на ранковій і вечірній зорі. У вересні повітря чисте й густе, відлуння довго повторює ці тоскні звуки прадавнього лісу.

Біля ізюбра постійно трималися п'ять ланок. Суперники, зазнавши гостроти його рогів і сили м'язів, близько не підходили й ревли на досить далекій відстані. Але одного разу, коли ранок видався особливо лункий і перший іней посріблив зелені полеглі трави, ізюбр почув невпевнений далекий голос молодого бика. Не підозрюючи в ньому грізного бійня, новачок сміливо наближався. Ревів вій невміло й часто, як і належало молодому бику. Це дратувало ізюбра. Спершу він відгукнувся неохоче і глухо, мов не бажаючи зв'язуватися з молодиком, але коли той підійшов надто близько і, сховавшись за увалом, почав настійливо кликати до себе ланок, ізюбр підвівся і вирішив відвадити нахабу. Заревівши, кинувся йому назустріч. Перескочив через увал і озирнувся, але молодого бика ніде не було видно. Може, він утік з переляку або причаївся за кущами, виглядаючи ланок? Перебігши галявину, ізюбр зупинився і знову заревів на весь принишклий ліс. Не встигла змовкнути остання нота бойового поклику, як сильний удар у лівий ріг мало не звалив бика на землю. Мов грім, прогримів постріл браконьєра. Трясучи рогами, ізюбр миттю розвернувся і, не чекаючи другого пострілу, зник у лісовій хащі. А браконьєр, якого ізюбр вважав за недосвідченого бика, склав берестяну сурму, за допомогою якої він видавав звук, схожий на ізюбряче ревіння, і пішов шукати іншу жертву.

Довго біг наляканий ізюбр. Куля, влучивши в ріг, пробила в ньому ледь помітну дірку, але від сильного удару шуміло в голові, дзвеніло у вухах. Кілька днів не міг отямитися приголомшений бик, а коли очуняв і повернувся до своїх ланок, з ними вже ходив знайомий суперник, якого раніше він не раз проганяв геть. Суперник був старший, роги його втратили симетрію: на правому було вісім відростків, на лівому — шість. Йому нізащо не хотілося віддавати ланок.

І от вороги зійшлися на галявині й схрестили свої гіллясті роги. Довго тривала вперта боротьба. Бики то розходилися, то знову шалено кидались одне на одного, намагаючись встромити гострі кінці рогів у бік противника. Вони витолочили до самої землі траву, потрощили чагарник. Арена двобою нагадувала тепер круглий цирковий манеж. Зранені боки в обох були закривавлені, з висолоплених язиків капала піна, обидва задихалися від знемоги, але ніхто не хотів поступитись іншому.

Мовчки дивилися здалеку на цю довгу битву принишклі ланки. Втомлені бики розійшлися були в різні боки, але одразу ж розвернулись і на всьому скаку, нахиливши низько голови, буцнулися лобами з такою силою, що роги, розійшовшись, щільно переплелися між собою. Спершу розлючені бики не збагнули, в яку смертельну пастку вони обидва потрапили, і продовжували буцати один одного, але захотіли розійтись, і... не змогли роз'єднатися. Жах охопив бідних тварин. Безладно заметалися вони по галявині. Коли один з них падав, другий тягнув його по землі, поки не наступав на лежачого і не падав сам з підвернутою головою. Відпочивши, обидва підводились і знову докладали величезних зусиль, щоб вивільнитися. Але не було сили, яка могла б роз'єднати їхні заклинені роги.

Настала ніч. Здалеку долинало ревіння ізюбрів, а двоє змучених биків безпорадно боролися на землі. Пройшло кілька днів. Зваблені молодим ізюбром, пішли в інший ліс ланки, а незабаром каркання ворон скликало хижаків на тризну.

Минула зима, а потім знову настало літо. Витолочена ізюбрами трава піднялася на повен зріст. Жива природа не терпить кістяків: дрібні гризуни погризли кістки ізюбрів, і на галявині залишилися два черепи з переплетеними рогами. Вони вже почали заростати травою, коли сюди випадково зайшов єгер. Подивувавшись знахідці, він підняв на плечі важкі роги й доправив їх у місто. Тут вони були виставлені в музеї і розповіли про ще одну з лісових трагедій.

[1] Оморочка — саморобний човник.