Нечипор, який сидів ближче до ватри, розстібну накидку, схожу на кунтуш, показавши піджупанник з червоного оксамиту. Тоді звернувся до барона німецькою. Сасько переклав для Потурнака:
— Бористен це — Дніпро, як я зрозумів. А він впадає в Чорне море, а не в якесь Мешехове. То, мабуть, алегорія?
— Точніше сказати: метафора, — перекладав Сасько відповідь німця. — Всі стародавні пророцтва загорнуті в метафору, від чого писання часто здаються нісенітницею. Звичайний чоловік, я вже не кажу про невігласа, їх не збагне, а відтак не намагатиметься й зашкодити збуттю. Втаємничені ж... Ну, на те вони і втамничені, щоб знати наміри Господа, не стоятимуть на заваді збуття волі його.
Подав голос Потурнак:
— Переклади, пане Сасько Федоровичу... Якщо відьмаки сюди націлилися, то, виходить, що вони спроможні зашкодити збуттю пророцтва?
Сасько переклав німцю слова Потурнака, а потім став перекладати слова німця:
— Темним справді відомо і про передбачення, і про те, що зашкодити збуттю його неможливо. Але вони все одно втручаються в перебіг подій. Користь для них у тому, що вони не бувають заскочені зненацька подією, яка для всіх виявиться цілковитою несподіванкою... Море ж, про яке йдеться в пророцтві, це людське море — людність імперії, яка виникне після того, як заслабне інша — могутня тепер держава. А заслабне вона через те, що "Бористен" її такою зробить. Князь над ним з’явиться. Уже з’явився... Ну, сила Вища. А те, що народ Бористеном названо, не така вже й велика метафора. Переважна більшість ваших людей п’ють з Бористена або з рік, що в нього впадають, а відтак є крапельками тієї великої ріки. От тільки, що це таке — місця сили, не відаю. Але знаю, що колись дуже давно, за багато століть до Різдва Христового, до Бористена приходив набиратися сили персидський пророк Заратуштра. А йому про ці місця було відомо ще з давніших писань. Моєю метою побувати у вашім краї, крім утечі від інквізиції, було ще й те, що я мушу розшукати бодай одне з тих місць, та пожити там якийсь час. Може, просвітліє чорна смуга життя мого. Нічого мені не треба, ні багатства, ні належних моєму титулові почестей. Я хочу тільки пожити спокійно та мати змогу займатися своєю алхімією.
Озвався Нечипор до барона, а Сасько перекладав:
— Ти сказав, пане алхіміку, що в далекому майбутньому нам напророчено жити п’ять поколінь і два роки, себто сто двадцять сім років. А по тому ми що, зникнемо?
— Ні-ні... — відказав барон. — Йдеться про наповнення в душах, яке гуртує людей в одне плем’я. Протягом п’яти поколінь і двох років відбудуться три великі злами, які потрясуть увесь Бористен. Через тринадцять років і п’ять місяців від дня, коли Бористен уже не впадатиме в жодне з людських морів, по тому — через двадцять один рік і вісім місяців, і по тому — через тридцять п’ять років і один місяць, а триватиме цей останній період п’ятдесят шість років і десять місяців. Щораз нова якість з’являтиметься у свідомості бористенідів. По четвертій — останній зміні Бористен іншим стане. Якби ті зміни пророкувалися на кінець часів, то я сказав би, що він на море обернеться. Але це станеться на початку нових часів, чи краще сказати: нового анарагонічного оберту, коли ангел вод у силу увійде... Що таке ангел вод? Це сила небесна, яка стежить за тим, щоб витоки племен і народів не замулювало. Він покликаний стежити також за тим, щоб не зникала різноманітність у земному світі, бо тоді, коли зливаються в одне різні народи, сатана приходить. А бористенідам накреслено стати однією з духовних потуг людства, довкола якої згуртуються всі, хто живе заповідями добра. З нього — Бористена вийдуть пророки й пророкині, Творцем утаємничені.
І тут подав голос монах, який звертався до барона. Сасько переклав для Потурнака:
— Події, про які ти кажеш, стануться за кілька століть, а ти називаєш навіть місяці. Пробач, учений мій друже, але я не можу повірити у таке точне віщування.
Навіть під густою бородою алхіміка можна було вловити поблажливу посмішку після слів румуна. Він казав, а Сасько перекладав:
— Пророцтво, якщо це справді таки пророцтво, передбачає не тільки роки й місяці, а й дні, і навіть години. Наводяться дні і в писанні, про котре я оповів, але я запам’ятав кількість днів лише для двох останніх періодів. Мабуть, тому, що в них однакове число — п’ятнадцять. Тобто тридцять п’ять років, один місяць, п’ятнадцять днів і п’ятдесят шість років, десять місяців, п’ятнадцять днів. У першому і другому періодах, здається, днів не наведено, а самі тільки повні місяці... Згадай, Іліє, хоча б пророцтво Даніїла про сімдесят сідмиць. З якою точністю все збулося!? А там же відстань між написанням і збуттям пророцтва — чотири з половиною століття.
Румун нічого не відповів, але було видно, що німець його переконав.
І тут до румуна озвався Нечипор, який досі мовчав:
— Іліє, чому ти Петра називаєш воїном, а на нас з паном сотником Саськом так не кажеш? Адже ми також воїни — козаки, як і він. Тільки старшина.
— Вельможний пане, — сказав монах, — щораз, як цей чоловік щось каже, у пам’яті його виникають картини великого бою. Не має значення про що він говорить чи думає, баталії — щораз інші — спалахують у його голові. Я не міг би описати жодної з тих картин, але єдине можу сказати напевне: це був жорстокий бій, крові багато, полум’я всюди, мури фортечні, жінки якісь. Сталося те недавно, але, здається мені, що воно супроводжуватиме цього козака до кінця життя. Я не вловлюю страху в його свідомості, а тільки співчуття і душевний біль від того, що сталося.
День згасав. Вогнище на якому готували вечерю козацька старшина й посланці, вже ледь жевріло. Кволий вітрець часом здмухував попіл з-над жару і тоді в обличчя людей хлюпало теплою хвилею. Не вгадувалося вогню також біля двох наметів з протилежного берега потоку.
Німець щось сказав до румуна й вони підвелися. Тоді перемовилися кількома словами, й алхімік звернувся до старшини. Обоє кивнули на знак згоди. Коли ті відійшли, Сасько пояснив Потурнакові:
— Румун попрохав узяти його в Січ. Ми погодилися. Які з них будуть козаки — хтозна. Але вченість їхня не завадить козацькому війську. До того ж хлопці вони товариські. Ніде так не пізнається людина, як у мандрах, надто коли небезпеку звідусіль очікуєш. Не критимусь, Потурначе, — натерпілись ми, коли перетинали Кучманський шлях. Не так за себе, як за посланців... Намагалися вислати на кілька верст попереду отих, що втекли, але вони не погодилися. Тоді зголосилися німець з румуном. Вони й були нашим дозором... Чого всі рвонули, коли ти ніби виріс посеред степу? Бо ми хоч і перетнули невільницький шлях, але від нього не так далеко від’їхали. Подумали, може, десь у степу й причаївся загін кримців. Сам розумієш — після того, що ви накоїли в Туреччині...