— Після цього ти більше ніколи не будеш голодним! — Малюк, мов краплинка роси, ковзнув по папороті й зник.
Надаремно хлопчак зазирав усюди. Лише подеколи то там, то тут озивався схожий на тремтіння місячного сяйва на воді малюків сміх і щезав. Трохи заспокоївшись, хлопець став неквапливо спускатися з гори. "Малюк щось наказував... А що?" Лише на порозі дому він пригадав слова дивного створіннячка.
Весь наступний день хлопець уперто працював, і його різець жодного разу не схибив. Мати власним очам не вірила. Чи це можливо? Такої форми й таких вигадливих узорів навіть її чоловік не знав, хоча був визнаним майстром різьбарства. Ніжні листки по краю тарелі — були схожі на папороть, на мереживо, на тремтіння місячного сяйва, а всередині вигравало щось схоже на усмішку. На чию? Ясна річ, мати не могла цього знати.
Надвечір таріль був готовий. Мати хотіла похвалитися сусідам, але поки вона пов'язала хустку, син з тарелем зник.
Ніхто не знає, скільки часу він ішов. На гірській стежці лише місяць був йому товаришем. Схожий на срібне джерело, він, як і хлопчак, поволі, крок за кроком, піднімався на вершину гори, де на них чекав крихітний чоловічок з жолудевою шапочкою на голові.
— Що ж, прийшов ти вчасно! — Малюк задоволено кивнув голівкою.— І таріль гарний. Залишай його і йди спокійнісінько додому!
Дуже довго тягнувся для хлопчака наступний день. Здавалося, що йому ніколи не буде кінця. Все ж, нарешті, на небі з'явився місяць. За якусь часинку хлопчина вже вимчав на вершину гори, проте там — нікого. Тільки папороть виблискувала під місячним промінням. "Певне, карлик мене обдурив та ще й таріль прихопив з собою!" — розпачливо подумав хлопчина, проте тієї ж миті почув знайомий голос:
— Ранувато ти, хлопче, засумнівався в мені, але я за це зла на тебе не тримаю. Тож вирішуй сам: бажаєш, аби таріль став золотим і на ньому, коли захочеш, з'являлися найсмачніші наїдки, чи волів би стати найсильнішим у всім білім світі?
Хлопчина якийсь час роздумував, а тоді сказав:
— Хочу стати різьбарем, якого досі в нашому селі не було!
— І станеш! — Малюк усміхнувся.— Уважно стеж за лініями й візерунками на деревині, бо в кожному шматку є хтось схожий на мене і звільнити його з в'язниці може лише той, хто любить дерево над усе на світі...
Нараз і малий гість, і таріль зникли. Слідом за ними місяць сховався за хмари, і в горах стало темно й прохолодно. Хлопчак, спотикаючись, пішов додому.
— Де ж твій диво-таріль? — зустріла його мати на порозі.
— Не знаю! — Син здвигнув плечима, але, відчинивши двері в світлицю, занімів от подиву: на складеному з двох товстих дошок столі виблискував його таріль, ... золотий. Мати щасливо сплеснула руками, а син простягнув їй таріль і сказав:
— Віднині, мамо, забудьте, що таке голод! Що. б ви зараз хотіли з'їсти?
Тієї ж миті з тарелі густо запахло печенею, і син схилився перед матір'ю у доземному поклоні.
— Благословіть мене, мамо, бо мушу йти! — прошепотів він ледь чутно.— Багато є на світі дерев, а в їхніх стовбурах знемагають ув'язнені маленькі створіннячка, птахи й квіти! — Хлопчак іще раз поклонився матері, взяв свій різьбарський різець і швидко вийшов з хати.
Відтоді ніхто його не бачив, але в хатину під височезною прямовисною скелею частенько доходили чутки про різьбара-чудодійника, який шматки деревини перетворює на птахів і квіти. Дивує лише те, що дехто твердить, ніби той незвичайний різьбар простий селянський хлопчик, а інші натомість кажуть, що він — карлик. Отож нелегко зрозуміти, про кого насправді йдеться.
Все ж одне відомо напевне: трапилося це в ті часи, коли гори ще мали крила й літали, а малий різьбар іще й досі мандрує світом.