Аж тепер поклали умертвлених найближчих товаришів, улюблену дружину. Настала черга й на жертвенні тварини. Найбільше забили коней, улюблених жеребців, і поховали їх в цій самій могилі, у всій тій чудовій збруї.
Та й засипали могилу. На першому шарі землі розклали поламані шматки похоронного повозу. Ще раз вкрили землею, — та й тут же почалася тризна. Всі племенем поїли страву-жертву, напилися браги-меду і грецького вина, а потім узялися до роботу. Насипали цю могилу. Ще довго-довго її насипали, місяцями… а що було далі, владика з могили вже не бачив. Чи поставили ж вони через рік навколо могили п’ятдесят забитих юнаків-вершників? Чи справили знов тризну, різні перегони, змагання, грашки?
Микола озирнувся й собі, думав побачити те, що бачила статуя: рудих скитів із довгим волоссям, із вогненними бородами… Озирнувся — і справді побачив
Якийсь чолов’яга їхав повагом на бричці шляхом і махав до нього рукою. З неохотою розпрощався Микола із владикою та його видивами і пішов на поклик.
Хоче чоловік підвезти. Ото добре! Бо вже, начебто, й сонце на вечірньому прузі.
Та який же був він здивований, коли довелося показувати пашпорта! То був об’їзний міліціонер. Його обов’язок дивитися, чи тут не шалаються які підозрілі, чужі люди. Міліціонер був огнисто рудий, волосатий і бородатий, тільки ще довгого волосся, розсипаного по плечах, бракувало. Але не скит, а представник влади, — щоб навіть у степу людина не забувала, що вона живе у двадцятому столітті, у державі, де навіть від села до села перейти без пашпорта не можна.
Микола необавки зайшов у дружбу з рудим бороданем. І поки доїхали до села, то той розповів Миколі, що тут на ріці Богові є острів Мігія. Скалистий і каменистий, як твердиня. Старі люди розказують, що там колись була Мігійська Січ. "А це вам, як учителеві історії, мабуть, цікаво буде знати", — підморгнув огнистою бровою балакучий міліціонер, наглядач над тими, що вештаються тут у степу без діла.
Микола сам із себе насміхався. А він так не хотів їхати "на провінцію"! Та він же тут щохвилини купається у такій старовині, якої ніякі томи й фоліянти відчути не дадуть. Та тут тільки пів години поговорив із таким дядьком — і вже колупнув до середньовіччя.
18
Настині діти мають велике господарство. Кролика годують капустяним листям і всі гуртом заглядають у коєць, як він хрумає. Ще й песик є. Приблудна кішка привела четверо котенят, — і втісі не було кінця-краю. Тільки песик зажурився вельми, що на нього не ллються всі колишні ласки, і почав жалібно скавуліти.
То його перепросили. Яриней узяв на руки, поносив, погладив, — і песик заприятелював із котенятами.
А то раз приходить Гаїна, а по хаті гусеня чалапає. Що за гусеня? — Та це йшли діти із школи, бачать, — під стовпом сидить гусеня оце нещасне.
— А та дурноверха Санька взяла й принесла його з собою до хати. Мало в нас є своїх ротів? — бурчала Настя та все любовно позирала на клишоноге пухнасте створіння жовтої масти, що дибало за Санькою, куди та не повернеться.
Цей світ із котенятами, гусенятами-курчатами й песиком не чужий Гаїні. Вона в нього пірнає й забуває, що десь є великий і байдужно-жорстокий світ міста, той світ, що або втягає в себе й розчиняє, або ламає, або викидає. Це, мабуть, тому, що хоч Гаїна у фізичній витривалості вже й не така, як Настя, але психіка її зосталася ще зовсім селянська, хутірська бо навіть. Міська людина думає й калькулює дуже швидко, а от Гаїна — помалу-помалу. Ця волячість думки — напевно, селянське.
Тому, може, й не прижилася в місті, через оцю свою волячість та неповороткість думання, через зв’язану з цим прямодушність та щирість. Мабуть таки село, мале містечко, де всі одне одному вітаються при зустрічі, її рідне середовище...
Пам’ятаєш, як вперше потрапила до Києва? Яка ж ти була ображена тоді, що ніхто на вулиці не бачить і не помічає, всі дивляться, наче тебе зовсім нема! Таке відразу стаєш ніщо! У Бучі — кожне, хоч би й не знало, то бачить, що ти йдеш вулицею. Це дає якесь запевнення, що ти таки є.
І хоч Гаїна за справжнім станом — міська богема, психікою вона ще довго буде носієм села. Це, мабуть, уже Санька не буде така вайлувата думкою. О, Санька, хоч пішов їй одинадцятий рік, а вже все на світі вміє. Вона тобі повезе до Києва продавати молоко, і вистоїть у черзі хліб, і виторгує в перекупки собі хустку… Чи десь без черги пролізти, доскочити дефіцитного краму… Там вона перша!
— О, Санька на це мастак! То така проноза, що де не посій, там вродиться, — каже про неї сама Настя. — Це якби наші дідуньо, царство їм небесне, то сказали б зараз: "Е, вона в тебе доскоцька й допитацька…"
Гаїна так би не змогла, а от Санька вже вміє хитрувати, отаке мале. Вона своє гусеня носить із собою до школи. Воно ж за нею ходить по п’ятах! Санька до школи — воно за нею чимчикує. То що робить Санька? Вона його ховає в кишеню, а в клясі садовить під партою та киває до нього пальцем, щоб мовчало. А як гусеня подасть голос, то паскудне дівчисько вчительці так збреше, що й комар носа не підточить.
19
Цікавого листа прислала Надія з Осетії, просто із села. Оце прийшла із свята, що зветься "стирхіст", а означає "поминки", "свято мертвих". І пише: "На ці поминки все село громадою склалося: зарізали п’ять волів, п’ятдесят баранів, наварили казан пива, напекли спеціяльних пампушок і всім селом все це й спожили. А тоді почалися різні ігри, змагання, перегони, стрілянина, — з цінними виграми".
То це ж та сама страва, тризна, що й у слов’ян, і в ахейців, і в скитів була!
А воно ще дуже подібне на свято героїв. Це Геродот пише, що в Скитії щороку відбувається свято героїв, влаштоване в одному місці, а з’їжджалися на нього з усіх усюд. То це в Галичині теж існує таке річне свято, — начебто перегляд шляхетських родів: всі шляхтичі прибувають у одно місце верхи, у повному бойовому спорядженні, й там відбуваються такі перегони, ігри, відзначення…
І ще пише Надія, що вивчити осетинську мову дуже легко, бо багато є подібних слів до наших. От, наприклад, аз, що означає "я". То і в церковно-слов’янській мові так же само: "аз єсьм!" Дада — наше "тато". Нана — наше "неня", "мама". Фандир — старовинний музичний інструмент, — ну, а в нас же "бандура". — І по-скитському майже так, пандура, — пригадує Микола.