— То ще краще: піти до обкому партії у відділ агітпропу. Там сидить Партецький, він себе вважає дуже великим літературознавцем і любить, коли до нього приходять просити. Головне, — не треба мовчати!
Мабуть, це вже випробувані шляхи, — із успіхом. Зіна не каже, але по чомусь невловному видно. Може по цій повчально-наказовій нотці?
— Принеси мені щось своє, — ще каже вона, — я подивлюся, чи можна його десь пропонувати до друку…
Вона вже береться мені иротеґувати? Бере наді мною шефство? Вона навіть піде до президії Спілки письменників, за Гаїну Сай просити! Аякже, вона теж визначна парсуна, може за інших слово сказати, а тим часом і свої справуночки просуне...
На це Гаїна відповідає здогадом:
— Може там в агітпропі партії спеціяльно придумали ці ювілеї та переклади, щоб дати "своїм" заробити на "кусочек хлєба ис маслом"? От, якби Шевченко знав про ці знущання! Ні, не треба нічого ніде просити! Мені ці "методи" огидні і… не можу! Краще працювати над тим, до чого душа лежить, ніж викручувати свою душу.
І що Гаїна таке сказала? Зіна на неї смертельно образилась. Ледве вітається.
49
Микола сидить удома, чорний, як туча. Люто перегортає він сторінки своєї злощасної праці й начиняє її цитатами із Сталіна, — хай їдять! "Завдяки мудрому керівництву… В своїй праці товариш Сталін геніяльно зазначив… Старший брат…" — Старший брат? Навіть, коли починати історію з Київської Русі, то Київ старший за Москву. Чорт з ними! "… Старший брат… допоміг українському народові…"
Тут поламалось перо. Поки насаджував друге, вихорем летіли свої, непросвічені думки. Все, що найстарше — на Україні. І не північніше. Повище сучасних етнічних меж України археологія не знайшла ще ні одного сліду палеоліту. Палеолітичні Тарасові й Аріяднині селища, ті, що їм по двадцять-тридцять тисяч років, — де вони? Кирилівська стоянка — в самому Києві, Гінці, Пушкарі — на Полтавщині, Костенки — на Вороніжчині, Мізинь — на Чернігівщині, Амвросіївка — на нижньому Дніпрі, Володимирівка — на Гуманщині… Де це все? А кубанські, а кримські? А що у вас на Московщині у той час? Поставили в чотирнадцятому столітті нашої ери на річці Москві перехнябленого моста й кузню та й чванитеся своїм "Кузнєцкім мостом…"
На ручці вже нове перо. Тепер треба ще й про рабовласницьку природу Скитії подати, за вказівками мудрого нашого вождя товариша Сталіна. От тут Микола й задумався. Що ж ті раби у Скитії робили? Ні міст, ні колгоспів не було, Біломорканалу скити не будували даровою силою тисяч рабів... Ані одної цитати з Геродота не підбереш, прийдеться обмежитися "мудрими вказівками"… Е, вали! А натомість треба буде викре-слити, що все доросле чоловіче населення було завжди при зброї і це з нього складалося скитське військо. І що це дуже нагадує козацький уклад та ідеал: усі — вільні козаки, без холопа, без пана. Всенародній зрив, Хмельниччина, на цьому базувався, на цій підвалині наридньої української свідомості, на цьому самозрозумілому одвічному праві, успадкованому від дідів-пра-вдурів. Ще дивно, що до цього не причепилися. Не помітили, видно.
Отак то виправляє свою дипломну працю Микола Мадій — із успіхом.
50
Грізна лава наступає на Гаїну, коли приходить весна. Як боронитися? Нікому цього не сказати, а міркувати треба. Не міркувати, а відганяти, забивати, — вже й способів не вистачає. Міркувати, — ятрити себе, добра не витворювати, тільки шкоду.
Та ці ж питання — основні для неї, як про них не думати? Як не спостерігати себе?
От, оцей афектовний стан. Хочеться і про Лесю Українку, і про Пагубу, і про Зінині метаморфози, і про зоряне небо над містом, і лежить облогом велика тема, "Жменя колосків", почата Нового року…. Все не обіймається нездійсненою творчістю — головною темою її безвихідних дум. А пойняти все, всюди бути, — мало сказати: хочеться. Потреба! Спрага! Жадоба!
Якби то можна було створити композицію, що обняла б усю текучість життя. Якби над Гаїною не висіло зась, якесь страхопудище! Кістлявою рукою показує воно на сучасні й невчасні теми, ідеологічно невитримані й сухозлотицею витриманости обгорнені, корисні й безвартісні для СОЦІАЛІСТИЧНОГО будівництва, потрібні й шкідливі, життєрадісні сто з гаком процентні позитивні герої і таку кислятину, як оце Гаїнине писання… Якби можна було писати, що хочеться!
"Трактористка" лежить відкинута, немила на столі. І коли Гаїна візьметься за неї знов? Додати той "на замовлення" кінець (трактористка в Кремлі дістає орден від самого.. — і тоді вони приймуть. Ні, їй хочеться чогось різноманітнішого, складнішого, багатшого. Але Гаїна до трактористки візьметься. Навіть бачила одну таку... Нарвана, але все таки козир-дівка, не викинеш же ти її з народу. Та й треба ж чимось заливати свою заклятість.
Гай-гай, заклята, зачарована. Зняти заклятість зміг би коханий, але ніхто її не любить — і вона нікого.
Болить її це нерозв’язне. Віддано любити можна тільки тоді, коли й кохана істота віддана. Але це вже не віддано, як за давання ти вимагаєш віддання. Коли бачиш, що твоя приятелька не дає тобі стільки приязні, як ти їй, — і ти втрачаєш приязнь. А що ж у такому бездонному, як любов? Яка тут любов? Я себе в першу чергу люблю, а іншого тільки доти, доки не вразить мене. Отже, ніякого тут виходу нема. То Гаїна така вже егоїстка?
Ні, Гаїна жадає бути відданою, та нема кому.
Йде вона Крутим Узвозом і зорі зовсім близько. Раптом відчуває вона, що крім цих кам’яних згромадищ, над нами є ще простір і небо, є куди летіти, й не придушать її рамки міста. Весна йде, навколо тепле, запашне повітря, — скинь тягарі, Гаїно!
51
Може це останні дні й тижні, що "дозволяється" сидіти тут біля криниці мудрости? Але Миколі обридло все. Ні думати, ні читати не хочеться.
Все йде своїм порядком, і його волі тут немає. Вже цими днями має він сказати, в яку область хтів би їхати на посаду викладача історії в десятилітці. Може попроситися до Західньої України? Треба б зайти до Василя. Чув Микола, що той уже повернувся назад із Галичини й знову працює в тій самій школі. Може, справді, до Галичини проситися? Добре, що хоч можна вибирати? Е, зайду до Василя, розпитаю!…