— Е, з паршивої вівці хоч вовни жменя, — безжурно засміялася Ірма. — Хіба за нашу зарплатню можна прожити? Всі так роблять. Хто до чого має доступ, то якось уриває. А потім — "по-блату". Я тобі друкарську машинку, а ти мені пакуночок із срібним порошком... Думаєш — директор фабрики святий?
Нічого не сказала на це Тетяна. "З ледачої вівці хоч вовни жменя". І Алік не раз це приказував, але не второпала тоді Тетяна, до чого то воно було. "Мусиш якось комбінувати, як хочеш жити. Всі так роблять…" Як вони не бачать, що це ж розбій? І гарні ж, добрі, порядні люди, а не бачать!
Тетяна всю ніч переверталася на своїй розкладачці у коридорчику. Оце ж, значить, ті хустки, спідниці, все те, що їй даровано в цій хаті, — все крадене? А як же назвати це, коли з цим треба ховатися? І всі оці машинки та буфети… Казали нам: вас не треба, таких як Тетяна з чоловіком. Вас не треба, ви одноосібники, не хочете йти в колгосп, ви куркулі, своїм шаленим опором стоїте нам на перешкоді… А ми от збудуємо щось величне, гарне. Та як же можна щось гарне збудувати, коли кругом крадіж? Як може будувати величне злодій? Ну, нехай ми пішли на злам, може так і треба було, щоб побудувати нове, величне. Може й треба було відібрати в мене дідівську хату, то ж для всіх… Нехай, то було моє приватне… Але ж це фабричне, державне. Ви ж самі понаписували, що державне — священне.
Вони ж перші й тягнуть. А як не треба державі таких, що чужого не зачеплять, то на чому така держава може існувати?
Від останньої ж думки у неї в грудях похололо. То це може й той суд над нею був через Аліка? Може це він — одна з тих сірих тіней, що несли крадені ложки? — Але друга, насмішкувата, заперечила. Ні, Алік і так добре погрівся на тій крадіжі, бо хто його зна, що вкрадено було і скільки вкрадено. Склали акта, а поза актом, як під полою… І чого це суд не шукав там, де треба було шукати, — може в самого директора?
Її вроджене "не займай чужого" кипіло й нуртувало. Бунтувалося, шукало, як вирватися з-під гніту такої дійсности. Боліло її найбільше з усього те, що й вона мусить бруднитися душею в цьому суцільному багні. Бо ж усе вона втратила, — діти померли з голоду, чоловік пропав, з хати вигнали, — але то було насильство над нею, а гідність її зосталася така, як ця біла хустина. А тепер…. Ні! Ні, це однаково, що видерти саму душу, ні!..
Коли вранці Ірма й Алік повставали йти на роботу, то в коридорчику був повний лад. Розкладачка вигиналася в кутку ребрами, складена й поставлена сторч, а Тетяни не було. Все їй дароване в цій хаті було акуратно складене на стільчику, а тільки бракувало того вузлика, що з ним вона сюди прийшла.
Куди пішла й де притулилася Тетяна, маючи вовчий квиток?
19
Вийшовши від Тараса й Аріядни, Микола відразу ж забіг до книгозбірні, вже перед самим кінцем. Цим разом із твердим наміром підійти до Гаїни і привітати її. Він же нічого не знав!
Цей порив скінчився нічим. В останню хвилину Миколі видалося незручним накидатися людині, що дивиться на тебе сухо, неприступно і навіть наче ворожо. І що б він їй сказав?
А жаль… Це був зручний момент. Книгозбірня була вже майже порожня, ніхто й не знав би, що Микола "водиться з клясово-чужим елементом" та ще й "рупором дрібної буржуазії"...
Але що було б потім? Що з цього вийшло б? В останню хвилину, вже мало не заговоривши, Микола передумав. І тепер хтозна, що ця людина про нього гадає.
20
Трохи-трохи свіжого повітря, трохи стати збоку, подивитися на себе і засміятися легким сміхом. От, чого хотіла б Гаїна. Хотіла б бути оце зараз удома на хуторі, серед степів і левад, плюскотатися ногами у хвосі, щоб легіт ворушив волоссям і щоб осокори вигравали срібним листом, таємно щось шелепотіли, щоб зелені коники стрибали у траві, щоб було дитинно-весело від пухких кучерявих баранців на синьоблакитному глибокому небі. Заплющити очі й потім розплющити: як усе синьо!
Та ні! Зверху ллється молочне світло на величезну залю, схилені голови біля столів із зеленими затінями світел. Он і те чоло з виразними півкулями і ледь хвилястим обрамленням каштанового волосся.
Працює. А тепер відчув Гаїнин погляд. Встав, вийшов на свою півгодину. Він уже не буде працювати. Нервозність опановує його. Що ж, хай так! Хай і обридне йому одна особа своїм мовчазним замилуванням, і він зовсім перестане зважати на неї, як і Гаїна на одного тут жахливого телепня…
Може, якби Вродливий перестав зважати на неї, Гаїна якось видихалася б з чаду й навіть сама з себе засміялася б. Яке було б їй діло до того, що якийсь студент сидить на голках, крутиться, забіжить хоч на хвилину, мов шукаючи когось? Чи надавала б такого великого значення вчорашньому?
Вчора перед самим замиканням книгозбірні Пагуба вбіг у залю, глянув туди-сюди по всіх закапелках і вийшов. Поки Гаїна збиралася, здавала книжки, минуло ще пів години. А, ще й він тут? Стоїть на середньому зламі сходів, ще не пішов? Когось чекає? Вже ж нікого в залі нема.
Одягла Гаїна своє картате пальто і свою "чупирад-лу" на голову, неминуче мусить із ним зіткнутися. Кого ж він чекає? Ступає назустріч Гаїні... щось хоче сказати? Підійшов ближче, подивився… і пішов. Ще раз обернувся.
"Подивився"... "Обернувся…" Що ти ще можеш думати?
То й от! Вранці ти обіцяла, що підійдеш до нього. А ввечорі сам підходив, чекав, переймав… А ти — "свята та божа", вдала, що "і я не я, і хата не моя"…
Для Гаїни це вчорашнє повне таємничого значення. Але невже вона не зважиться ступнути до нього, сказати слово? Ні, нема сил, нема сил… Вона боїться, як... кинутися під трамвай!
21
Чорне рядно!
Чорне рядно накрило всі райдужні Миколині перспективи. Прощай, наукова кар’єро, аспірантуро! Його дипломну працю наперед визнано дефективною, ще й не бачили її. "Буржуазний націоналізм, рабське наслідування ворожих концепцій контрреволюційного історика, Михайла Грушевського"… Та Микола Грушевського й не нюхав! Де його можна дістати? Він користався самими радянськими джерелами, а з того свої думки виникли.
Але спокійно! Без хвилювання розгляньмося, що скоїлося над головою. Було так:
Викликав Миколу секретар університетської партійної організації і в порядку партійної дисципліни сказав подати тези дипломної праці. Микола здивувався. На те є професор, керівник катедри. — Але нам також цікаво. Ми висунули твою кандидатуру на наукову працю і ми хочемо обґрунтувати нашу рекомендацію.