Коли Томірис почула, що скоїлося з її сином і третиною війська, вона послала вістуна до Кіра з такими словами: "Ти, кровопивче Кіре, не гонорися своїм мізерним успіхом. Це виноградним соком... отрутою впіймав ти у пастку мою дитину та переміг її, а не у відкритому чесному бою. Тепер слухай, що я тобі раджу, і будь певний, що раджу тобі для твого ж добра. Звільни мені мого сина і йди собі з моєї країни неушкоджений, тріюмфуючи над третиною війська масаґетів. Відійди, і я присягаю сонцем, що дам тобі, такому кровопивці, повно крови."
Кір не звернув уваги на ці слова цариці масаґетів. А Спарґапіс, прочумавшись від сп’яніння, зажадав, щоб Кір його розкував. Коли ж звільнився від пут і руки його були вільні, він сам собі відібрав життя.
А Томірис, побачивши, що Кір і не думає відступати, зібрала всі сили свого царства й дала йому бій. Не було лютішої битви, ніж ця. І масаґети перемогли. Кірова армія була знищена, а сам Кір поліг. Тіло його, на наказ цариці, розшукали серед убитих і тоді Томірис узяла шкіряного міха, наповнила його людською кров’ю та й втопила туди Кірову голову, приказуючи: "Я живу й перемогла тебе в боротьбі, — і все ж ти мене знищив, бо ти забрав мого сина обманом. Але я виконала свою обіцянку. На, маєш ось вдосталь крови!"
Одного цього епізоду вистачає, щоб відчути ту атмосферу безнастанних воєн, які вирували там століттями. Незчисленні степові племена постійно висіли загрозою над осілими країнами тодішнього цивілізованого світу. Неспокійний степ раз-у-раз постачав нові й нові людські резерви, що виливалися лявіною наскоків, займання скотини, рабів, килимів, золота... Згодом, — так малює Миколина уява — ці неспокійні арії, скотарі-вершники в сусідстві з хліборобами, самі почали осідати, змішуватися з осілими... Так потворилися царства Аріяна, Парфа, Бактрія, Согдіяна й Хорезм. Царства ці ставали вже самі об’єктом наскоків вічно неспокійного степу.
Може самі перси, які виставляли армії проти своїх степових ворогів, і забули про те, що то — колишні їхні родичі. Але про те каже їх свята книга, Зенд-Аве-ста. Вона оповідає про побут предків, що їхнім головним зайняттям було захопити чужий загін худоби, оборонити свої череди. Для оборони вони будували величезні доми-твердині, часом навіть на сім кілометрів у квадраті, щоб було куди заганяти свою худобу на випадок війни-сутички. Житла були у внутрішніх стінах. Такі доми звуться в Зенд-Авесті "квадратові вари", мабуть, це вони засипані в пісках Середньої Азії. Рід, що жив у такій "варі", звався вис, зовсім так, як і наше слов’янське весь — "село", та й слово всі. На чолі родової організації стояв пати, — чи то просто пастух чи той самий, що й наш батько.
У кожному віс, обгородженому мурами, був священний вогонь, атраван, мабуть, з того часу, як ще палеолітичні пращур-мисливці, переходячи з одного кочового табору до другого, несли з собою найбільшу святість, огонь. Та й у нас же ватрою зветься вогнище, розкладене в полі, в степу, в лісі, в дорозі...
Отже… Так мовив Заратустра. Два брати б’ються вічно й ніколи один одного не зборе. Ормузд і Аріман. Добро і зло. Осілі аріяни, парфяни, мідяни — добро. Кочові степовики — зло. В цій доктрині перського філософа й пророка Заратустри знайшло своє завершення почуття родовитого перса Дарія, коли він вважав своїм святим ділом поборювати отой ворожий кочовий степ, що не давав спокійно дихнути. Як же ж! Увесь цивілізований світ лежить біля ніг перської імперії, а з масаґетами та саками не справиться. Щоб поконати їх, цих аріманів, вершників степу, задумав він зайти ззаду і розгромити "саків, що за морем". Може то вони й були постійним резервом сили степовиків: людьми, причорноморським хлібом?
Так мовив Заратустра: два брати…
43
З ким Гаїні більш-менш добре, то це із Зіною. Зіна найкраще її розуміє, бо на собі зазнала, які болючі оці літературні тарапати. Їй також заливають сала за шкуру. Скільки раз чула Гаїна, як із бідної Зіни позаочі насміхаються язикаті поети! Але Зіна не зважає: вона своїми віршами бере боєм усі редакції. І це завзяття їх зближає. Гаїнине одного ґатунку, а Зінине іншого, настирливо-навратливе. Отож, Зіна крутиться "в колах", вона багато чого розповідає й Гаїні, багато такого, чого Гаїна не знала б ніколи.
Вона обурена, що друкують халтурні оповідання. Наївна, а ще близько там крутиться! Один просить, та не друкують, а другого самі просять. Каже Корінь — мусів аж псевдонім видумати, щоб два оповідання вмістити в одне число журнала, де він секретарює. Жовтневий збирає взяток аж із трьох мов, бо друкує кожне своє твориво російською, українською та жидівською. Не було вже, бач, кому дати переклад п’єси "Весілля" — і Зіна аж кипить. Чи не могла б цей переклад зробити вона? Певно, що ні! П’єса йде в кількох театрах великих міст і з кожної вистави Жовтневий дістане відсоток. Нехай пів відсотка, то й то вже досить, щоб мати власну дачу…
Десь оце недавно читала Гаїна в газеті вислів: "Капіталізм у роздрібненому сільському господарстві народжується щогодини, щохвилини". А це ж правда, і не лише в роздрібненому сільському господарстві. В кожному колективі, в кожному підприємстві, в кожній шпарі, — тільки він там підпільний. А найпишніше процвітає державний всесильний капіталізм. Вони всі говорять про комунізм, а Гаїна, як і соціялізму, так і комунізму ніде не бачить. Де він? Як і в інших колективах, у колективі письменників набундючились бюрократизм і вельможність. До вчора ще таких самих, як і ти, — сьогодні ані приступу. Бо вони при колесі державної бюрократичної машини. Довкола щохвилинно народжується захланність, — хто, що, скільки може урвати від цієї державної машини, що акумулює капітал. Скинули одних вельмож, то є другі. Капітал державний, але порядкують ним вони, як власністю.
А як скоро засвоюють вони ролю вельможі! Вчора Пташник був такий маленький, прохацький, запобіж-ливий. Сьогодні він зарозуміло копіює всі манери вчорашнього вельможі, тільки виходить це в нього стократ нахабніше.
Яка боротьба, глуха й прихована, завуальована гаслами про "чуйну пролетарську пильність", яке побоєвище діється в цім колективі! Воно прикривається зовсім іншими транспарантами, ніж дійсність за ними. Бо тут не можна це назвати клясовою боротьбою, хіба може зарванською. Щодо клясової білосніжности, то ж у Спілку письменників не прийняли нікого з біографічними плямами, — допустили лише батраків, незаможних селян та спадкоємних робітників, чи як там вони про себе набрехали в анкетах. Ну, ще уркаганів, які, до речі, дуже чваняться своїм стопроцентним уркаганським минулим. І нащо там ще якесь національне, коли єврей Ізя Бріцкер може краще представити українську духовість, ніж хоч який геніяльний селюк?