Базилевич ретельно виконував усі завдання, що доручав йому громадянин Нон. Так хотіла Зізі, цього вимагала Зізі — і, значить, для Базилевича це був закон. Він ходив на побачення до якихось темних людців, що передавали йому різні документи, передавав сам комусь якісь непевні гроші…
Зо дня на день, з тижня на тиждень, Базилевич призвичаювався до своєї нової ролі. З комсомолу він уже давно механічно вибув, і згадка про ячейку була для нього тепер чимсь далеким-далеким і давно минулим, як забутий дитячий сон.
Завдання було легке. Не треба було складати ні планів, ні звітів про кількість червоноармійських частин. Треба було лише побувати у військовому містечку, зустрітися з червоноармійцями, розбалакатись і вивідати їхній загальний настрій, думки їхні щодо майбутньої війни і взагалі витягти з них усе, що може знадобитись громадянинові Нон.
Базилевич пішов не просто, він обійшов навколо все містечко і знайшов місце, звідкіля він може з'явитись без зайвих свідків і також без свідків сюди зникнути. Це — пустир із крутим яром, що був повний кінських кістяків і старого іржавого заліза з уламків похідних кухонь і тачанок.
Власне кажучи, Базилевич міг піти просто через головні ворота. Вартовому він міг сказати якесь вигадане прізвище командира чи червоноармійця, до якого нібито у нього єсть справа. Міг, нарешті, показати своє посвідчення про посаду в установі, або — це ще краще — вийняти комсомольського квитка, якого ще й досі у нього чомусь не відібрали. Цього було б досить, щоб його вартовий пропустив. Але якесь чуття чи ляку, чи непевності примусило Базилевича піти обходом, перелізти через яр, пройти пустир і вийти в тил казармам.
Тут він трохи оговтався. "Так краще, — подумав. — Навіщо зайвий раз ризикувати й розмовляти з вартовим?"
На великому спортивному майдані йшла гра в футбол. Далеко майоріли рухливі зелені й червоні спортсменки. Навколо майдану, спираючись на низенький парканчик, стіною стояли червоноармійці. Часом густий регіт зривався над їхнім натовпом і лунко бив у червоні цегляні мури казарми. З натовпу неслись вигуки й дотепні жарти про того або іншого футболіста.
Базилевич зіщулився і тихенько став поруч якогось червоноармійця. Нічого. Ніхто не звертає на нього найменшої уваги. Тоді він тихо повернув голову вбік і зазирнув в обличчя свого сусіди. Це був парубійко років двадцяти трьох з кирпатим носом, але з красивими карими очима, повними ніжного смутку. Від його ще пахло селом, вербами і запашним житом. Він уважно й мовчки слідкував за грою, але видно було, що вона його не захоплювала. Часом він легенько усміхався, але усмішка ця була швидше іронічна й ніби казала: "і охота ж ото їм ганяти за тією опукою[9], мов і справді за батьківське?"
З другого боку, трохи оддалік від Базилевича, стояв низенький червоноармієць із перекошеним а ля дегенерат чудним обличчям. Він щохвилини плескав, як дитина, в долоні і лунко реготав.
"Ось хто скаже, от у кого можна про все довідатись", — майнуло в Базилевича. Він обережно, боком подався над парканчиком ліворуч, ближче до червоноармійця. Став поруч його й витяг цигарку.
— Товаришу, дайте огонька.
— Ха-ха-ха!.. Так його, так!.. В пузо його, ах ти… Ха-ха-ха!
— Товаришу, дайте огонька.
— Ха-ха-ха! Огонька? В пузо його, Ванька! В пузо його, стерву! Вам огонька?
Червоноармієць з обличчям а ля дегенерат дістав сірника.
— Звольте сірничок. А в вас, може, закурити можна?
Запалили.
— Ха-ха-ха!.. От чосу дав!.. Ей, ти, шляпа, шляпа!.. Ха-ха-ха!.. — знову почалося старе.
— Що, добре грають? — обережно почав Базилевич.
— Ха-ха-ха! Бий його, бий!.. Ха-ха-ха, от халало!..
— Хто ж кого? Зелені червоних, чи, може…
— Ха-ха-ха! Ей, ти, куций! Куций, упадеш!.. Ха-ха-ха!..
— А давно вже грають?
Червоноармієць раптом перестав сміятись і уважно, серйозно подивився на Базилевича. Перекошене обличчя стало враз на диво спокійне й застигле.
— Добре грають, червоні перемагають, давно грають, — випалив він скоромовкою.
Базилевич зрозумів, що це відповідь на його три запитання. Червоноармієць застигло дивився на нього, певно, чекаючи, чи на буде ще якого запитання, щоб разом уже відповісти на все і здихатися цього настирливого "вольного". Але Базилевич витримав його погляд і ризикнув ще:
— Що, мабуть, весело вам, червоноармійцям?
— Мабуть, весело. А вам?
— А нам?.. Нам… теж весело… — враз розгубився Базилевич.
— Ну, і веселіться! — різко повернув до нього потилицю червоноармієць.
Через мить Базилевич знову почув його веселе, заливчасте "ха-ха-ха".
— Хами прокляті, мужлаї, сукини сини! — тихенько вилаявся він.
Постояв, постояв ще хвилинку, потім повернувся і, зіщулившись, пішов через пустир назад до міста.
— Щось вигадаю, — думав він дорогою. — Скажу, що настрій такий, щоб швидше додому, і що воювати ні з ким не хотять.
Раптом він застиг. У людському потоці майнуло таке знайоме і колись любе обличчя. Наталя! Безперечно, вона. Ось вона, ось усе ближче й ближче назустріч. Він зупинився і перегородив їй шлях.
— Наталю, ти? Скільки літ, скільки зим!..
Що це? Вона стала сувора й холодна:
— Що ви хочете від мене?
Він мовчки подивився на неї і тоді тихо-тихо одступив крок убік.
— Дайте пройти! — Вона шарпнулась і влилась у натовп.
Пішла Наталя. Немає Наталі! Тепер уже — все. Не вернеш.
Похмурий підіймався Базилевич темними східцями до чиновничка. Зупинився, прислухався. Несеться згори різноманітна гама пташиних голосів. Підійшов під двері, постукав. Тихо за дверима, тільки пташки, чутно, стрибають у клітках і пілікають на різні лади. Сіпнув двері — не заперті. Увійшов до кімнати. Все по-старому, все на своєму місці. І пташки, як і завжди, вовтузяться по своїх клітках. Тільки де ж чиновничок? Тільки чому ж така тиша? Чому така чудна тривожна тиша?
І враз він тихо пішов назад. Він почув якісь чужі, незнайомі кроки в коридорі. Але двері відчинились, на порозі троє у формі ДПУ. Той, що попереду, чемно приклав пальці до кашкета:
— Громадянине, ми повинні попрохати вас піти з нами.
Другий, низенький і білявий, примружив ліве око і теж чемно, трохи з іронією, додав:
— Не турбуйтесь, підемо не пішки. Внизу чекає авто…