Тепер лишалося тільки призначити день моїх ловів. Та я був не дурний, щоб пертися на це ризиковане діло в перший-ліпший день і, не дійшовши навіть до драбини, попасти в кощаві руки Бурмила. Треба було все передбачити, все вирахувати, щоб діяти напевно. Я навіть обміркував, що в цей небезпечний похід не слід надівати шапки, щоб, у разі чого, повернутися назад з найменшими втратами. Краще було б виждати дощового дня, коли Бурмило кунятиме в своїй комірчині всередині школи, відкіля його не вижене ніяка сила мокнути надворі. Але кінець весни й початок літа були того року сухі. Вже й городина на грядках вибуяла, вже рясно зав'язалися по садах маленькі яблука та груші, а дощу нема й нема. Багато хто вже прирікав посуху й неврожай, і люди з тривогою дивилися на білясте, злиняле небо, через яке звільна котилося день при дні розпечене, сліпуче сонце.
Тільки старі діди наперекір усьому, за якимись лише їм відомими ознаками, віщували незабаром дощ. І дощ справді прийшов. Та який!..
Довго збиралася ця громовиця, довго ниділи в спеці розморені рослини, тварини й люди. Собаки важко й часто дихали і, висолопивши язики, збайдужілі до всього, залазили вдень далеко під ґанки та комори, і їх не було чути у висілку. Лиш півні того дня так розкукурікалися зрання, немовби очманіли від спеки і геть зовсім переплутали призначені їм для співу години.
Опівдні над обрієм стали громадитися біло-сірі хмаринки, а за якийсь час насунула й величезна темна хмара, запнула півнеба й заступила сонце. Вона була гнівна і ще здалека ричала громами. Якийсь час хмара була затрималася на одному місці, ніби роздумуючи, в якому напрямі їй рушити, потім надумала і подалася на виселок.
Я був не з боязких, гроза не лякала мене. Я навіть любив відчувати легкий холодок у грудях, коли, припавши до шибки, дивишся на сліпучі змії і стріли блискавок або на полум'яні стрічки та зловісну заграву пожежі. Коли, випереджаючи хмару, у виселок заскочили з розгону ошаленілі передгрозові вітри, збиваючи на вулиці куряву та нахиляючи верхівки дерев, я зрозумів, що мій час настав. Слушнішої нагоди, як ця гроза, що вже підступала до висілка, і не діждатись. І поки мати ще не загнала мене до хати, я щодуж помчав до школи. Все живе поховалося перед бурею, і вулиця була порожня. Лиш я один біг, не відчуваючи під ногами землі, майже нічого не бачачи за сльозами, що застилали від вітру очі. Біг назустріч вітрам, назустріч блискавкам і громам, назустріч своїй фортуні...
Це був виклик усім ворожим силам, починаючи від Бурмила й кінчаючи громом... Я, здається, навіть реготав і кричав щось.
Легко перескочивши по щаблях драбини вгору, я проліз уже через дахове вікно на горище, коли по блясі >лунко задріботіло кілька важких крапель. Потім на мить усе стихло, немов хмарі забандюрилось обминути нас. Не гаючись, схильці, як злодій, я підійшов до бовдура, де він упирався в лежень, і видобув з кишені припасеного здоровезного цвяха. Та він був непотрібний, бо ледачий Бурмило ще з минулого року, коли востаннє чистив димарі, лишив, щоб не морочитись, цеглину незамазаною. Я вийняв її і засунув по лікоть руку. Мої пальці розсунули якісь галузки й торкнулися чогось шорсткого й ворушкого, і я мимоволі одсмикнув руку назад. І в ту ж мить у бовдурі щось заметушилося, залопотіло й пурхнуло. То повилітали з гнізда старі галки, а за ними заверещали галчата. Знову по даху задріботіли краплини, далі більше, густіше... Притьмом я повитягав з гнізда одного за одним трьох галчат, здригаючись від огиди, коли наосліп доторкався до їх тепленьких голих тілець. Це були тремтячі, на смерть перелякані голопуцьки. Леле, здійснена мрія гірко розчарувала мене! Майже зовсім голісінькі, лиш на кінці крилець у них стирчало щось подібне до пір'ячка, з широкими дзьобами й жовтими заїдами, вони були потворні. Але то була моя здобич, і я мусив їх забрати з собою. Та й розмірковувати не було коли. Дощ уже стукотів по даху, і вдари грому чимраз дужчали. Я схопив у руки галчат і кинувся через віконце на дах.
І тільки-но висунулася надвір моя голова, як навколо зчинилася веремія: наді мною крутиться, вимахуючи крилами, і розпучливо крякає галка, голопуцьки верещать, дощ дужчає... Раптом блідо-рожева блискавка розпанахала небо й стрілою впала десь неподалеку висілка. І одразу ж страшний вибух грому, аж мені залящало у вухах, потряс землю й повітря, а за ним хлюпнула, як з відра, злива, Я кинувся спускатись, але послизнувся на мокрій блясі, і, якби не вперся ногою в драбину, мене б змило водою додолу, як змило враз моїх голопуцьків, яких, падаючи, я впустив. Та зараз було не до них. Такої грози не доводилося бачити. Здавалося, з неба прорвався на землю збунтований океан і це вже чи не самий кінець світу заходить. Тут треба було самому рятуватись, а не думати про свою непоказну здобич.
По коліна у воді, мокрий як хлющ, я ледве дочвалав крізь водяну запону до хати, не сміючи звести на перелякану матір очей.
— І де тебе лиха година носить під таку бурю!.. В кого воно і вдалося таке халамидне на мою голову!
Та в голосі матері я почув не стільки обурення, скільки страху за мене, і навіть затамованої радості, що я все ж зацілів, хоч могло б статися бозна-що.
— Скидай мені зараз усе! — крикнула вона ніби сердито і тут же заходилася витирати мене рушником, метнулася до скрині по суху одежу, а за хвилину я вже сидів на печі й боязко поглядав на матір, яка викручувала над відром мою сорочку і скрушно зітхала.
Бурю, як принесло до нас відкілясь, так й погнало геть кудись за річку до міста. Через годину засяяло привітне, мов умите, сонце, защебетали птахи, кольорова дуга веселки вперлась одним кінцем у річку, а другим у далекий гай. Тільки краплі ще вряди-годи зривалися з дерев та у дворі блищали великі калюжі. Мати не заперечила, коли я тихо, як і належить по шкоді, зліз з печі й несміливо подався до дверей. Вона й сама вийшла подивитись, як оживає вся природа після такого дощу, і лиш сказала мені з ґанку:
— Не брьохайся ж тільки там! — І я сприйняв її наказ, як пестощі. На віддяку їй я мовчки підкачав високо штанини і спроквола вийшов на вулицю. Сонце перевалило вже на захід і ніжно гріло мені потилицю, щедро сиплячи на землю останнє передвечірнє проміння. Треба було б мерщій піти до школи розшукати галчат; але навколо було стільки цікавого після дощу, що я мимоволі затримався. Вулиця обернулася на мілку річку. По ній і зараз пливли тріски, солома, тирса з сміттям. Подекуди навіть вирували маленькі чорториї, де все те крутилося, мішалося, й знову кудись пливло. На майдані, де з одного боку стояла церква, а з другого, протилежного,— школа, було справжнісіньке море. Де-не-де на ньому підносилися темно-зелені острови споришу, а на його берегах буяли, як десь у вирії, хащі кропиви й лопухів. Я спинився зачарований, бо то був не наш буденний, висілковий майдан, а — новий, незнаний світ. То була не вичитана, а здійснена казка. І я майже не здивувався, коли між споришевими острівцями, там, де чогось брижилася вода, побачив золотого кораблика. Так, золотого кораблика!