Вірний козацький кінь на хазяйський свист став сторчма. Але татарин, вигнувшись, мов кіт, утримався на коні і зброї не згубив.
Тільки Буланко опустився на землю, татарин хльоснув його нагайкою.
Смикнув за повід, направляючи до броду.
Буланко від незвички до нагая, від незвичного болю, став, як укопаний. А пес вже поруч, підскакує, щоб дістати ногу вершника.
Татарин встиг висмикнути шаблю з піхв і сіконути пса. З відчайдушним лементом собака покотився у високу траву і замовк.
Омелько свиснув по-новому.
І Буланко пішов вибриком, по колу, по колу. Козак все підсвистував і наближався до татарина.
— Батьку! Батьку! Стріляйте його! — Волав хлопчик.
— Неси заступ! Швидше! — І собі закричав Омелько.
Що кінь ішов по колу, то татарин спритно вивернувся, попустив шаблю на темляку, напнув лука, щоб поцілити в Омелька.
Омелько коротко і дуже високо свиснув.
Вмить кінь збрикнув. І вже цього разу послаблена підпруга з'їхала набік, а за нею посунулось сідло. Але татарин, падаючи, все таки встиг спустити стрілу.
Стріла чиркнула по шапці козаку.
І зразу ж позаду почувся зойк малого.
Омелько підбіг, коли татарин, не зводячись із колін, намагався витягти стрілу із сагайдака.
Козак перехопив самопал за ствол і прикладом поткнув ворога в лице. Татарин навзнак гепнувся в траву.
Омелько видер у нього з лівиці лука, відкинув якомога далі вгору по схилу, здер із руки шаблю і сам затис її в лівиці.
Татарин, вмиваючись юшкою, почав зводитись. І в правиці він тримав кривий ніж.
Омелько плавно і швидко простяг лівою шаблю і гострою, мов бритва, єломанню вперся противнику в горло.
— Кинь ножа на землю!.. — Чітко наказав татарською мовою.
Від несподіванки ворог завмер. І в ту ж мить Омелько врізав йому носаком чобота межи ноги.
Татарин, хапаючи сірими вустами повітря, завалився на бік.
Цього разу Омелько обійшов його ззаду. Видер ніж із кулака ординця і запхав собі за халяву. Ще раз загатив ногою скоцюрбленого ворога. Тільки цього разу під здухвину.
Тільки тоді підняв голову і подивився на пагорб.
На середині схилу сидів хлопчик, рвав траву і прикладав до скроні. Уся права половина обличчя була в нього закривавлена.
— Ходити можеш? — Закричав йому Омелько.
— Не знаю… Я боюсь…
— Цього клятого козолупа?
— Ні! Крові боюсь. Він мені у череп голови пострілив!
— Тьху на тебе, таке вигадав! Нумо бігом до мене! — Малий підвівся, і, не відпускаючи руки від скривавленої голови, побіг униз.
Козак відхилив руку від голови.
— Ну, козаче, ти в сорочці народився. На півнігтя вниз — і в жилу б попало. Тоді справді тобі амінь — кров'ю зійшов би. А так — дурниця. Ну, велика подряпина. Полікуємо її, як я цього людолова спутаю. Ти дивися, навчайся, як бусурменів в'язати. Вони наших бранців хитро в'яжуть — не втечеш. Але мене ще хитріше один француз вчив. Хитрючий був чоловік і великий багатир. У нього корабель був на дві палуби. І на кожній палубі стояли гармати. Він і гішпанські кораблі лупив, і бусурменські. То він мене вчив корабельні вузли в'язати… Ну от, бачиш, і ми вміємо полонених в'язати… Нехай шолудивий пес полежить, а ми тобі подряпину промиємо оковитою… Не кривися… Сьогодні ти був у бою зі справжнім ворогом. Це війна, твоя перша війна! А хто був на війні, той має право і вухо собі проколоти, і сережку носити.
— А чому у вас, батьку, сережки немає?
— А мені не можна. Мене часом братство гінцем посилає. А чим менше гонець має прикмет, тим краще. Або послало мене братство кудись щось вивідати. Я вдягнусь у селянські лахи і піду кудись чи на ярмарок, чи на прощу. А панські пси побачать, що в мене вухо проколоте — зразу виявлять, що я козак. А пани і козаки — вороги!.. Тепер притрусимо подряпину порохом. Перев'яжемо хусткою. Добрий мені був дарунок. Ну, бублики ми з'їли, а хустина, бач, тобі згодилась… Тепер обшукаємо перекопського козолупа!… Дивися: багатий — і за другою халявою в нього ніж! Ану, що в капшуці в нього?.. Ах ти ж злодюга!… Рахуй — срібних хрестиків — десять, два разки коралів з дукачами, срібні перстені — аж п'ять… диви: угорський золотий… А оце, синку, два шахвіри. Дивися на них і запам'ятовуй: ціна їх незбагненна! Цей пес шолудивий десь їх із шатів іконних видер. Ах ти ж нужа бусурменська… Тепер ми його прив'яжемо і Буланко на аркані витягне його на пагорб. Тут я не можу його лишати — за ним треба око та око!
— Батьку, а мій собака?..
— Справді. Я й годі, що в нас собака є… Подивимось… Ще живий, дихає… Ота-ак, вухо йому відсік, ну й лоба повередив… Але кістка ціла… Для такого собаки й оковити не шкода. Промиємо, притрусимо з нашої вірної натруски. Сорочки не шкода? Тоді ріжемо один рукав і перев'яжемо собачу морду. Затягнемо його в затінок, щоб не спікся — сонце ще височенько. А ми пішли — час ховати хлопців. Хотів ще поглибити могилу, але чую: треба поспішати!
Козак зібрав докупи татарську зброю, засилив татаринові ноги арканом і прикрутив другий кінець до сідла.
— Ну, конику, пішов!
І вони поволочили татарина похилим боком горба до свіжої могили.
Татарин щось запаморочено скрикував, стогнав, але Омелькові на те й рисочка не здригнулась.
— Синку, стань отамо, щоб на тебе моровий дух не віяв.
Омелько вдяг каптан, вийняв з перемітної суми даровану вишиванку.
Розрізав її на шматки і прикрив ними спотворені козацькі обличчя.
— Синку, ходи-но сюди! Попрощаємося з моїми бойовими браттями. Ось вони, воїни справедливі, лежать перед нами бездиханнії і немає їм ніякої часті в ділі живих. Таки правду сказано в Писанії: "Краще псу живому, а ніж леву мертвому!". Ось вони, леви війни, лежать понівечені, а он він, пес смердючий, живий. І йому, хоч він у полоні, краще, бо в нього є надія. А в них нема більше. І жоден із них вже не порішить ні списом, ні шаблею, ні кулею отаке татарське падло… Тепер помолимося за моїх братчиків, славних лицарів.
Омелько взяв шапку в зігнуту лівицю і, прокашлявшись, почав.
— Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева…
— Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева…
— … Ідеже несть болезнь, ні печаль, ні воздиханіє, но жизнь безконечная…
— … Ідеже несть болезнь, ні печаль, ні воздиханіє, но жизнь безконечная…