— А ви, батьку?
— Я старший за тебе. Тому, коли я помру, тоді тільки ти один їх пам'ятатимеш і розкажеш про їхню славну смерть добрим людям. Ось дивися і запам'ятовуй! Крайній — Левко Барило. Стрілець найкращий, списом вправлявся, як добра молодиця рогачем. Як торкнувся бусурмена — так тому й гаплик! І кінь у нього був славний. Біля хазяїна в бою загинув! Левкові коні так і йшли в руки. Не було коня, щоб він його не приборкав. Справжній чародій. І співав Левко, ну твій соловей! Упокой, Господи, його душу…
— Упокой, Господи, його, душу…
— А ото на боці лежить Семен Ботало. Знаменитий козак! Його гішпанський мушкет найтяжчий у Великім Лузі. Як треба було якого знатного бусурмена зняти, кликали Семена. Жодного разу не схибив… Його мушкет бив найдалі! І співав гарно! Особливо псальми. Всі знав напам'ять! Я до сьогодні не знаю нікого іншого, хто міг би проспівати всі без похибки. Якби він був живий, то відспівав би все товариство.
— А ви, батьку?
— Я що? Латиною знаю десять псальмів. Та три нашою, руською. Я спочатку латину вивчив, як у в'язниці сидів. А наше письмо подужав, як на Україну повернувся… Господи, упокой його душу…
— Господи, упокой його душу…
— Оте страшне тіло, без лиця котре, то славний козак, душа правдивая, Степан Кринка. Ми з ним, коли вже всіх татари повбивали, удвох тікали. Ну, його стріла із коня зняла. Добрий був — не сказати! Хто б чого не попросив, якщо в нього воно було, все віддасть! Не було в курені людини, якій би він чимось, та не допоміг… І з нами в лядську Галичину пішов, бо отаманового товариша болотяна пропасниця прихопила. А менше шести не можна виступати в мандрівку.
— А чого?
— Шість чоловік потрібні, щоб без перерви із самопалів бити… Господи милостивий, упокой його щедрую душу і відпусти йому, якщо грішив.
— Господи милостивий, упокой його щедрую душу і відпусти йому, якщо грішив!
— А оце, зіщулився, наче висох, то Іван Грак. Наш отаман! Господи, упокой його душу!
— Господи, упокой його душу!
— Бачиш, що смерть і татари з людини зробили? Він був найдебеліший із нас. У тілі був чоловік… А тепер?.. Був він і стрілець, і рибалка, і кіннотник вправний. Найголовніше не те — він був отаман! Як на якесь небезпечне чи важке діло йти, то він і найшвидше хлопців підмовить, і спорядить все найшвидше, і найбільшу здобич візьме… А добрий був, як і Кринка! За невільників завжди дбав, кого тільки можна, з неволі викупав чи вимінював. Завжди, завжди нам казав: "Хлопці-молодці! Не забивайте татарина, а хапайте. На невільників християнських міняйте!" І ось вже нема пана отамана… Господи, упокой його щирую душу!
— Господи, упокой його щирую душу!
— А оце з цього краю лежить козак Степан Хрін. Він нас привів на ярмарок, бо добре знав дорогу і вмів митниці обминати. Веселий був чоловік — і воювати вмів, і гуляти був гаразд! Міщанин, а бач — знаменитим козаком став. Всі в курені його знали. Як де яка небезпека — там він перший! І жодної рани не одержав! Таланило козакові.
— А вам, батьку?
— І мені таланило. Тільки по-іншому. Я від жодної рани не сконав… Отож… Гарячий був козак Степан Хрін. Господи, упокой його гарячу душу… Амінь.
Омелько постояв трохи мовчки, а тоді з якимось натиском і поволі проказав:
— А тепер, синку, ідіть отуди з конем і собакою, щоб на вас вітер не віяв моровим духом. Прогулюй отам Буланка, пса сюди не пускай.
Омелько одного заступа щосили загнав у землю і повісив на нього каптан і прихилив самопал. Другим заступом почав копати яму.
Копав і поглядав все на сонце, як воно починає хилитись, та однак пражило з такою ж силою, як і в полудень. І вітер повівав сильніше. І вітер ворушив клапті шкіри на мерцях. Омелька аж тіпало всього від того шерхотіння. Його тягло кинути заступ і заткнути вуха, щоб не чути того страшного шелесту. Але він вже не міг випустити заступ із рук і копав, копав, копав…
Та за якийсь час, чи то від страшної напруги, чи від трупного смороду, а тільки почав відчувати якусь навіть не втому, а млявість.
Вирішив на хвильку перепочити, подихати чистим повітрям. Прихилив заступ до стінки ями і, спершись однією рукою об край ями, важко вискочив нагору.
"Ще виберу на півліктя і поховаю. І зараз звір не дістане. Але для певності ще виберу…". Так розмірковуючи, Омелько підійшов до схилу пагорба, щоб подивитись, що там з малим і конем.
І йому аж вогнем бухнуло в тім'я!
За низькими чагарами, прикульгуючи, крався татарин. При повнім обладунку: сагайдак із луком та стрілами, шабля і нагай на правиці. Крався до його вірного коня, який по підніжжю горба вибирав собі якесь зілля в непотолоченій траві.
Омелько прикинув на око — від татарина до Буланка, так як від Омелька і до Буланка, і до татарина.
"Ах ти ж козолуп перекопський!" — Кляв Омелько і боковим зором шукав: а де ж хлопчик і пес?
Ось вони обоє, вмостившись в улоговинці під деревцем, зморено спали. Омелько вклякнув на коліна у високу, поруділу від спеки траву.
Викрешуючи вогонь для ноту, промовляв подумки: "Господи! Тільки нехай не прокинуться зараз ні малий, ні собака!" Козак підповзав до краю схилу, щоб якомога наблизитись до малого.
Татарин низом підкрадався до Буланка.
Козак добре бачив кожен рух татарина, бо сонце било йому в спину, а татарину навкіс у лице.
Ординець добре знав діло — жодного різкого, похапливого руху. Все плавно, м'яко, поволі. Коли зайда простяг руку вже до вуздечки, а кінь шарпонув головою і поводи заметелялись перед самими пальцями, татарин не втримався і щось буркнув.
І в ту ж мить чорний пес скочив без гавкоту і помчав до татарина.
Але й татарин, вловивши мить, схопив вуздечку. І тоді Омелько тихо свиснув: "Стояти!".
Буланко завмер.
На звук татарин обернув голову. Але що сонце било йому в очі, Омелька не вгледів. Та побачив, що до нього в диких стрибках пластає над землею чорний пес. Татарин якось незграбно боком видряпався в сідло. Правою ногою ніяк не попадав у стремено.
І Омелько збагнув, що таки нога в нього добре повереджена.
Тоді, з одною ногою в стремені, татарин вихопив лук і наклав на тятиву стрілу.
І от тоді вже Омелько щосили свиснув Буланкові: "Ставай дибки!".