— Зять ходив цієї весни на рибу. Це ти, козаче, певно, знаєш. І добре потім уторгував. Та й купив у Білій пару справних сірих волів. Як мальовані — круторогі та бедрасті. А тут наша озимина цього року вродила як ніколи, та ще й раніше, ніж у сусідів. Він швиденько намолотив і повіз у Сквиру. Перша пшениця цього врожаю. Аж тут — де взявся такий панок із слугами. І каже, що то його воли. Що їх у нього навесні вкрали. Симон йому сказав, що він волів у Білій купив. А той каже, що поїхали в Білу, нехай там засвідчать, що ти їх купив. Симон сказав, що в нього часу нема по ярмарках їздити — вчорашніх свідків шукати. Панок тоді й говорить, що це саме він, Симон, і вкрав волів, бо ніяких свідків у нього нема. А Симон, ти ж знаєш, гарячий чоловік, не стерпів такого глуму і кинувся на нього. А ті сучі слуги тоді на Симона. Почалась бійка… Поранили Симона і він двох слуг повередив. Тепер сидить в узилищі у Сквирі… Коли суд буде, не кажуть… Мабуть, після Спаса… Забрали і волів, і воза, і пшеницю… Що ми тепер?
Омелько мовчки, з незворушним лицем вислухав оповідь старої. Не опускаючи голови, нахилився до торби, поколупався там і виклав на дзвінкі дошки ваговитий гаманець.
— Слухайте, що скажу. Оце вам гроші на добрих волів. — Омелько одна по одній виклав шість срібних монет. — Ці гроші мої. Як дуже збагатієте — віддасте через десять років. А оце — на викуп Симона. Це гроші гуртові, коли Симон зможе віддати, нехай віддасть. Він знав хлопців, знає добре хлопців з нашого куреня і тих, хто казну тримає… Хто піде у Сквиру з ваших родичів, то не моє діло. Мені ж не з руки, бо, ви ж знаєте, кожному владцю, як кістка в горлі, запорожець. Як я там об'явлюся, тільки зашкодить Симонові. Головне — визволяйте його до Спаса. Потім буде пізно, як почнуть судити… А поки викупите Симона, я вам трошки підсоблю. Я вже й місце придивився. Отамо, біля конопель. Тільки щоб туди, крім мого малого, туди не потикався ніхто… — Синку… Та як же так?.. Отако. Та тобі треба голову змити, та чисте вдягти та відпочити! — Захвилювалась стара. Не знала, що казати, що робити. Тільки пересовувала срібляники по дошках.
— Матінко, моя голубонько! Козак завжди при ділі. Хоч би й воші б'є, а все не гуляє! Якщо така вже ваша ласка, то виперіть мені каптан. Щоб він добре висох, поки я молотитиму…
Старий дідок сидів на ослінчику і тільки сльози рукавом утирав.
Омелько зайшов до клуні і, вибравши найзамашнішого ціпа та граблі й дерев'яну лопату, подався з двору. А свій багатостраждальний каптан кинув на плетений тин. Пси, коли він ішов подвір'ям, потрюхали за ним і помахували волохатими хвостами.
Омелько вже пройшов вишневий просад, як почув галас у хаті. Лаялись щиро і запекло. Але про що йшлося, на такій відстані не було дібрати.
Козак уважно обдивився місце для тічка. Зрадів, що не помилився, коли примітив зі стежки це місце: рік чи два тому тут був добрий гарман, ще й глиною змащений. Довелося тільки у кількох місцях зрізати заступом бур'янини. Перетяг снопи із найближчого полукіпка, розстелив у два ряди колоссям докупи.
Ревно проказав молитву і, вхопивши обіруч кислицеве ціпилно, лупонув дубовим бичем по колосках. І більше ні про що не думав козак, а пильнував, щоб один удар був за другим, як у того молота, приладнаний до водяного колеса.
Лупання ціпа хоч і глушила солома, а одначе воно покривало всі звуки хутора. Та й ціп же був справний — і по його зросту, і по його руці. Так і прилипло до пальців рожеве кисличне ціпилно, вичовгане роботящими руками до скляного полиску. Бив розмашисто, рівно і приспівував під удари бича:
— По-на-див-ся жу-ра-вель! До ба-би-них ко-но-пель!
Тільки на мить переривав розмірене лупання бичем, щоб відсунути обмолочену солому і відгребти лопатою зерно.
Як хто зачаклував: тільки добив полукіпок — і сонце зайшло.
Сонце зайшло чисте — на добру годину.
Омелько озирнувся на садибу: там щось вони камешились, бігали подвір'ям.
Здер із себе геть мокру важку сорочку і швидко вступив у розігріті спекотним днем дурманно духмяні коноплі. Дух їх був гострий, солодкуватий, від нього зразу сушило і терпло в горлі. Одною рукою затулив носа і подерся, затамувавши дихання, через височенні зарості конопель. Коли в нього вже не вистачило духу, якраз ширина латки скінчилась. Він віддихнувся, знов закрив носа. І швидко подерся крізь коноплі. Цупке листя дерло шкіру, з плосконі обсипав його рясний теплий, мов борошно, пилок.
Так Омелько продерся в коноплях кілька разів туди й сюди. Та почув, що піт починає підсихати. Зразу спинився і, витягши з піхов турецького ножа, почав обушком леза зішкрябувати конопляний пилок, що поналипав на спітніле тіло. Добре цвіла плоскінь, бо цієї липучої та пахучої замазки набралось із вороняче яйце. Омелько обережно зліпив докупи це тісто, обкатав у полові і, загорнувши у листок подорожника, заховав у пояс. Тільки переступив високий перелаз, до нього кинулись собаки і почали лащитись.
— О! — Об'явилась з-за хліву молодиця — Уже нового господина собі знайшли. Що в тебе за малий? Хотіла його скупати — так він такий рейвах зняв: видирається, кусається. Та я ж йому зілля запарила! Та я ж йому ночви помила! Та на ньому лепу цілий пуд. Може, і нужа є!
— Молодице! Облиш малого. Нехай спить. Він всю ніч і на мить очей не скліпив.
— То я його маю в своїй хаті класти на один піл з дітьми своїми?
— До тебе ніхто в хату на проситься.
— Та як так? Та що про мене люди скажуть?..
Омелько мовчки махнув рукою і пішов у хлів: як там коні, і що малий. Всі три коня з шальками хрупали овес. Малий, накритий подертою кожушиною, міцно так спав, що, здавалося, і не дихає.
А на низенькім окоренку сидів сивий дідок і пильнував глиняний ліхтар, з якого блимав недогарок товстенної свічки.
— Оце, козаче, побачив тебе і наче трохи ожив душею! Спасибі, що звичай тримаєш. Бачу, що спокійно можна і помирати — є ще в нас бійці… А то як поперла шляхта лядська зі своїми пахолками та посіпаками, так наші люди перед ними зразу й підупали. Тьху! Аж гидко дивитись.
— Діду, не переймайтеся. З кожним літом нашого лицарства прибуває.
Сьогодні ми за Порогами та у Великім Лузі. А прийде наш час — наша шабля далеко дістане. І землю, і віру захистимо. Татарам і туркам хіба погано ребра скородимо?! Заждіть, ще й католики наші самопали почують.