— Батьку! Не бійтеся, що я їх боюсь. Я тепер нікого не боюся.
— Справді не боїшся. Чого це.
— Бо ви, батьку, чародій! Ви їх зачаруєте?.. А де Бубка?
— Бубка на аркані, щоб не вернувся та не вхопив падла. Сердиться він на мене, але я не хотів легковажити. Немає живої тварі без слабини… В однієї іспанської пані, знаменитої і багатющої, була дуже коштовна сучка.
Отакісінька, як цуценятко. Розумна на диво…
— Розумніша за Бубку?
— Куди там Бубці!.. Але собака є собака — тільки виведуть її вигуляти, обов'язково людське гівно знайде і нажереться…
— Батьку, а у вас був свій собака, ну зовсім свій?..
— Не собака, а сука була… Може не така розумна, як у тієї герцогині сучка, але дуже вірна. А завбільшки така, що може вдвічі більша за Бубку. — Невже такі собаки бувають?
— Бувають ще більші. Але то вже інша справа. Тих собак я лише бачив. — Де ви їх бачили?
— Та в Гішпанії, коли втік з полону від маврів. Вони там охороняли гішпанські фортеці. А на шию їм вдягають обручки із сталевими колючками. — Для чого?
— Щоб ні вовк, ні чужий собака не могли їм горло перегризти. А людина не могла задушити.
— От би нашому Бубці зробити колючу обручку!
— Дай час, і обов'язково зробимо, тільки спочатку цих псарів кривавих упораємо. Зараз найголовніше, щоб вони наш слід не загубили до самого броду. Ми повинні йти так, ніби ми не знаємо, що вони за нами женуться. Для цього треба на видних місцях вогонь розводити, десь якусь гілку, ніби вона нам заважає, зламати. Десь на молодій липці пас лика зідрати… Нам з тобою, синку, потрібно, щоб вони підійшли десь за днів два після нас до Козацького броду. Там із чверть милі до броду дорога йде у вузенькім ярку із крутими стінами. Точнісінько така, як ота дорога, де я своє перше геройство учинив. Коли тільки вони під'їдуть до броду, ми за їхньою спиною перегородимо дорогу. І вони у пастку потраплять…
— А в нас возів нема!…
— Молодець, синку 1 Бачу, в тебе голова козацька! Та на те, що нема у нас возів, є рада. Там над самісінькою дорогою ростуть старі липи. Ми одну чи дві липи підрубаємо. Коли ті проїдуть майже весь ярок, ми повалимо підрубані липи. Вони впадуть і завалять дорогу. Отоді я з ними і побесідую. — Батьку! Ми за спиною їм липами загородимо дорогу, а вони тоді од нас через брід перебредуть і втечуть на той берег.
— Добре мислиш, хвалю. Але щоб не перейшли броду, я перед самою водою ямки покопаю, гострі кілочки у них постромляю… Зараз нам треба привести їх до броду. Яке там місце гарне — сам побачиш. Цей берег низький. Лісом порослий. Але перед самим бродом, ліворуч над дорогою піднімається земля, як здоровенна, просто велетенська, кругла могила. І на ній старезні кучеряві липи. На тому боці трохи вище берег і весь кам'яний. Навіть скелі, завбільшки з хату. Межи скелями вузький прохід до броду. Прохід теж не важко загородити гострими кілками. А в іншому місці вони на берег ніде не вийдуть. Там берег і вниз, і вгору по течії кам'яний та урвистий.
Двоє коней, один спереду, другий позаду, з ношами посередині та піший козак посувались під височенними ясенами. До сідла переднього мускулистого буланого коня був прив'язаний чорний одновухий пес. Часом пес починав скавуліти. Тоді козак на нього цитькав.
Хлопчик підвівся на ліктях.
— Батьку! Відпустіть Бубку з аркана. Його ніколи дядько Семен на прив'язі не тримали.
— Нехай потерпить до вечора. Поки не затагануємо. Нехай звикає до ошийника. Ти ж сам схотів, щоб ми йому зробили колючий ошийник….
— Ага… А у вашої суки був колючий ошийник?
— Хотів справити, та все щось заважало… Але перед тим, як вона потрапила до мене, у неї був чудовий сталевий ошийник. Може то він якраз і врятував її. Ту суку один гусар все водив за собою. Гусар був не з нашої роти, а з тієї, що залогою стояла в сусідній фортеці. Той гусар був гішпанець і. дуже затятий. Він своєю шпагою не одного покалічив, а кількох і поклав своєю шпагою. Шалений був чоловік, одним словом. Так ото про суку. Отака здоровенна, височенна в ногах. І хвіст довгий, з густим волосом. Вся вона мишаста, тільки морда майже чорна. І була вона вусата і бородата. І шерсть на ній розкуйовджена. Не стара ще сука… Але я почну про все здалеку, щоб ти зрозумів, з якої біди ця сука мене витягла, і як вона до мене потрапила.
Отож після всяких пригод та довгенької подорожі, прибули ми, всі найманці, до Угорщини за Дунай. У ті краї, що навивають Дунантул. Земля угорська, але влада там австріяцька. Ну, як оце у нас — ми живемо, а влада вся лядська. Прибули ми у велику фортецю. Якраз на третій день мав бути парад нової роти. У них, синку, там так: який— небудь князь чи герцог, чи граф винаймає собі якогось полковника, щоб він йому створив військо. Той полковник наймає менших — капітанів. Капітани наймають ще менших — лейтенантів. Ну, а лейтенанти вже наймають вояків, простих ландскнехтів. І всі ті командири з панських грошей кожен щось собі поцупить. Тому й не можуть набрати стільки кнехтів, щоб вистачило для війни. Тому, коли влаштовують парад і присягу…
— А що то таке — парад?
— Це коли всі вояки: і піші, і кінні шикуються в одному місці і показують старшим командирам, що вони готові до війни… От на тих парадах командири-крадії виставляють замість навчених кнехтів переодягнених хлопчиків і жінок і, взагалі, цивільних всяких людей. Ставлять їх десь у середину гурту, щоб не було їх добре видно. Цих підставних людей зовуть "пасивоволантами" — слово, бач, яке, язик вузлом зав'яжеться. А в тих німців так: спіймали пасивоволанта — ніс можуть відрізати. Бач, як воно виходить: гроші крадуть капітани, а носи ріжуть посполитим. Я тоді, на жаль, цього не знав. У нашім кодлі, що з Польщі прибуло, кілька найманців мали папери, що вони вже служили у війську. То їх одразу на парад поставили. А все одно — не вистачає кірасирів. Прибігають до мане, бо бачили, що я верхи приїхав до фортеці.
Вдягли на мене кірасу, здоровенний шолом насунули. Посадовили на здоровенного рудого коня. Дали довжелезного списа. А при сідлі ще й отакі два пістолі. І, як водиться в такому ділі, поставили мене поглибше… Всі бігають, гелгочуть. Коли стихло — полковник і князь приїхали. Ну, сурмачі грають, барабани б'ють. Щось вони там наче оглядали, потім якусь грамоту читали. Аж тут один підпилий кірасир візьми та й штовхни мого рудого своїм конем. Мій шарпонувся. Я його за узду і в гарячці кажу: "Стій! Чортова душо! Тпру!" Він від моїх слів як рвоне. І виніс мене перед всією командою. Шолом мені на очі наповзає. І кірасу погано припасували — вона перекособочилась… Як знявся рейвах, полковник щось кричить мені, бо він до мене зовсім близько. Я ні чорта не розумію і на всяк випадок кажу по-німецькому, все що я тоді знав: "Пане! Дя-ку-ю! Добрий день. До побачення! Будь ласка. "Він ще щось кричить. Нарешті зрозумів, що він наказує мені спішитись. Я спішився. Тут підбігли пахолки і забрали в мене коня і списа. А полковник репетує! Фельдфебель і капрал бігають, когось шукають. Потім взнав — мого вербовщика шукали, щоб він перекладав, як мене допитуватимуть. Зрештою, підбігають вони до полковника, руками розводять — немає! Він їм щось як гарикне. Вони до мене, схопили за плечі і потягли до князя. А князь знаєш, як приїхав? Як оце ти точнісінько, межи двох коней. Тільки в золочених ношах. Закритих, як візок, навіть із скляним віконцем його в тих ношах золочених возили, бо він такий був гладкий, що не міг на коня залізти. Полковник схилився до віконця у золоченій халабуді і ніби питає. Князь тоді голосно проказав "пасивоволант" і махнув рукавичкою у віконце, мовляв — дійте, що тут розпатякувати. Полковник як гарикне! Капрал і фельдфебель мене немов у лещата затисли. Починають руки за спину заламувати. Я не даюсь! І якось озирнувся — а в мене перед лицем здоровенний ножака і отакенна лапа — ось-ось мене за горло вхопить.