І пес біг то позаду, то трохи вибивався вперед, і все нюхтив, нюхтив. Ноги в Омелька рухались легко, дихання було рівне. Тільки самопал доводилось перекидати з одного плеча на друге, бо таки важкенький і муляв, якщо довго лежав на однім плечі.
Омелько зауважив, що Буланко нашорошує вуха, намагається повернути голову праворуч.
І пес щось заметушився, то стрімко вискочив два рази вперед, то відстав. То знов підбіг і просто трюхав під ногами в коня.
Коли стежка пішла на похилий пагорб, де вона з пагорба завертала ліворуч, до густого гаю, і вони по ній піднялися, і їм стало більше видно довкола, всі троє скрикнули.
— А щоб тебе холера вхопила!
— О Аллах!
— Батьку! Собаки!
— Слухай мене уважно, Селіме. Не признавайся, хто ти і хто твої родичі. Бо заправлять за тебе гроші, як за султана.
— Може, втечемо?! — Просто плакав Селім.
— Ти що — дурний? У них собаки! І не два… Поки вони не надбігли, давай домовимось. Якщо вони тебе від мене заберуть, я сам поспішаю до Криму і сповіщаю твого дядька, що ти в полоні. Нехай він тебе викупає. У нього головні склади, як і раніше, у Кафі? Далеченько доведеться мені мандрувати… Тільки щоб ти інакше назвався… Ну, наприклад, Ахметом. Тоді треті люди, якісь бідаки, викуплять тебе, як свого родича Ахмета. Прізвисько твоє нехай буде бідацьке. Давай — Балтача. Згода?
— Згода… А якщо, іншалла, мене раніше викуплять чи я втечу, що про тебе і кому передати?
— Передай через купців-магрібінців до Касби в Алжирі славному командиру каторги "Ауні Аллах!", що корабель загорівся біля іспанських берегів. Омар Куввас закопав все золото на узбережжі. Утік відтіля під виглядом жебрака. А тепер мовчи. Вони не повинні знати, що я Омар Куввас. І не прохопись, що я розмовляв турецькою.
— А хіба хто з цих гяурів знає мову?
— Якщо тебе заберуть, то, без сумніву, відправлять до Львова. А там повно тлумачів із усяких язиків. Отож про мене ти повинен мовчати.
Омелько бачив і зразу ж по собачому завиванню почув — з трьох боків на них пустили зі свор гончаків.
Добре знав Омелько — тоді гончаки порвуть на шмаття тебе, якщо тікатимеш. Тому Омелько й зупинився сам, зупинив коня і підізвав пса.
— Ну, синку, потрапили ми в халепу добру. Тому не шарпайся. Не рухайся! Замри! Але не бійся! Не дав Бог свині роги, то й ці лядські посіпаки нас не подужають. Амінь!
І вони мовчки стали чекати, коли до них наблизяться пси-гончаки і вершники із списами.
3. ШАЛЕНІ ПСИ
Купка вершників, що заходила на них з лівої руки, була найдалі. Але собаки в них виявились найпрудкіші і швидко наближались.
Ті вершники, що просто на них мчали, були ближче, але їхні собаки бігли повільніше за ліву зграю. Гончаки від правої руки наближались ще повільніше. Спочатку до втікачів гавкіт долинав окремо від трьох зграй. Але далі в мисливському запалі гончаки так роз'ятрились, що завили, загавкотіли, забрехали, ніби востаннє, і за хвилю і вони, і весь білий світ щезне.
Собачий брехіт злився в одне суцільне виття. Наче сатанинська сурма сурмила всім ганебну смерть.
Буланко від наближення цього собачого завивання "в зав'ял" завихав, затупцював. І турок полонений на ньому затрусився, заметляв головою, мов ганчіркова лялька. Забряжчали окуттям заступи при перемітних сумах.
Омелько огладив коня, цмокнув губами і подув у тонесенький кістяний сюрчок. Буланко став, мов укопаний.
Бубка нашорошив уціліле вухо. Шерсть у нього на чубку і по всьому хребту піднялася дибки. У горлі наче забулькотіло.
Омелько перекинув у лівицю, до самопалу вуздечку, і вільною рукою вхопив Бубку за густий чубок. Знав добре: утримає на місці — порятує пса. Та й Омелька несамовитий, шалений брехіт занепокоїв — стало тоскно, не знати як.
Нараз щось сталось у напрямі бігу лівої зграї собак. І головна зграя, що насувалась просто на втікачів. Обидві вони якось почали відхилятись направо від козака і його коня.
Омелько не встиг обернутись і подивитись назад, бо йому було важко це зробити, утримуючи на місці пса.
А малий вивернувся на коні, подивився назад і заволав не своїм голосом. — Батьку! Ото сатана! Він!
Тут і Омелько спромігся вивернутись, щоб подивитись назад. Тут вже й Омелькові захотілось заволати від побаченого.
Від густих верболозів, з опадки, розмахуючи косою, ревучи щось несамовито, що воно чулось через собаче виття, широкими кроками чи то біг, чи то стрибав дядько в золотім брилі. Із блакитною, сяючою косою в руках. Права свора собак, найповільніших, змінила напрям свого бігу і котилася просто на дядька з косою.
Козак зиркнув краєм ока на ліву та передню свору — сумніву не було — вони пролетять до дядька повз коня. Ще сильніше притис за чубок Бубку — той аж виснув жалібно.
Тим часом гончаки і дядько невблаганно зближались. Ось-ось зітнуться купа скажених псів і дядько в брилі. Нараз дядько спинився.
Найбільший пес вистрибнув із купи і метнувся до дядька. Вправним, відпрацьованим рухом доброго косаря дядько махнув своїм щербатим знаряддям. І вишкірена собача пащека відкотилась в один бік, а тулуб з розгону покотився далі, щедро зрошуючи кров'ю прибиту пилом траву.
Омелько боковим зором бачив — зліва один вершник піднімає рушницю.
"Диви, яничарка із курком, "— миттю відзначив козак. І в ту ж мить лупонув постріл і огорнув вершника хмарою диму.
"От ледащо панське! І порох не той, і стрілець не той!" — Подумки зневажливо відзначив.
Дядько зразу ж, як у нього вистрелили, розпоров ще двох псів. В одного нутрощі вивалились на траву кривавим шматтям. А другому розкроїв спину від хвоста до чубка. Пес вищав із такою силою, що перекрив брехіт інших собак. Собаки спинились півколом і щосили брехали на дядька. Та тільки дядько замахувався косою, миттю відскакували.
Тут пролетіли повз втікачів одна за одною друга і третя свори.
Дядько, ніби граючись, змахував косою. Тими легкими помахами коси він розкидував покалічених в одну мить собак.
Навколо дядька були розкидані собачі криваві тельбухи. А два пси повзали по колу, розпластуючи по закаляній траві свої кишки.
З тієї купки, що скакала просто на втікачів, ще лупонуло два постріли. Та обидва стрільці були нездалі.
Вершники з трьох боків кричали на псів.