Одначе прогулянок за місто було чимало Та вони були зовсім не такі, як мріяв Адам Казимирович. Не було ні дітей, ні шарфів, що тріпотять на вітрі, ні веселого лепетання… В перший же вечір, темряву якого ледве розсіювали тьмяні гасові ліхтарі, до Адама Казимировича, який весь день простояв марно на Спасо-Кооперативній площі, підійшло четверо мужчин. Вони довго мовчки вдивлялися в автомобіль. Потім один з них, горбатий, якось непевно запитав:
— Кататися можна всім?
— Усім, — відповів Козлевич, дивуючись такій боязкості арбатовських громадян. — П'ять карбованців за годину.
Мужчини зашепотілися. До шофера долинули дивні зітхання і слова: "Покатаємося, товариші, після засідання". — "А чи зручно?" — "По карбованцю і двадцять п'ять копійок на брата недорого. Чого ж незручно?"
І "лорен-дітріх" вперше прийняв на своє коленкорове лоно арбатовців.
Кілька хвилин пасажири мовчали, приголомшені швидкістю, гарячим запахом бензину і посвистом вітру. Згодом в неясному передчутті вони тихо заспівали: "Быстры, как волны дни нашей жизни". Козлевич узяв третю швидкість. Промайнули похмурі обриси законсервованої продуктової ятки, і машина виринула в поле, на місячний тракт.
"Что день, то короче к могиле наш путь", — млосно виводили пасажири. їм стало жаль самих себе, стало прикро, що вони ніколи не були студентами. Приспівували вони: "По рюмочке, по маленькой, тирлим-бом-бом, тирлим-бом-бом", — досить гучно.
— Стій! — раптом вигукнув горбатий. — Бери назад! Душа горить.
В місті пасажири прихопили чимало білих пляшечок і якусь широкоплечу громадянку. Серед поля спинилися на бівуак. Вечеряли з горілкою, а потім без музики танцювали польку-кокетку.
Змучений нічною пригодою, Козлевич весь день прокуняв біля керма на своїй стоянці. А як завечоріло, з'явилася вчорашня компанія. Вже напідпитку, вони знову всілися на машину і всю ніч гасали навколо міста. Третього дня повторилося те ж саме. Нічні бенкети веселої компанії, очолюваної горбатим, тривали вподовж двох тижнів. Радощі автомобілізму на клієнтів Адама Казимировича вплинули дуже дивно; їхні обличчя запухли і в темряві біліли, як подушки. Горбатий з шматком ковбаси, що звисав з рота, нагадував упиря.
Всі вони поробилися якимись метушливими і в розпалі веселощів іноді починали плакати. Якось спритний горбань під'їхав візником до автомобіля з мішком рису. На світанку рис повезли в село, обміняли там на самогон-первак і того дня до міста вже не поверталися. Пили з мужиками на брудершафт, сидячи на скиртах. А вночі запалили багаття і плакали особливо жалібно.
Наступного сіренького ранку залізничний кооператив "Лінієць", яким завідував горбань, а його веселі товариші були членами правління і членами крамничної комісії, закрили на переоблік. Та як були здивовані ревізори, коли вони не знайшли в крамниці ні борошна, ні перцю, ні господарчого мила, ні селянських ночов, ні краму, ні рису. Полиці, прилавки, ящики і діжки — все було голе. Лише посеред крамниці на підлозі стояли, витягнувшись аж до стелі, гігантські мисливські чоботи сорок дев'ятого розміру, на жовтій картонній підошві, та ще невиразно мерехтіла в скляній будці каса-автомат "Національ", нікельований жіночий бюст якої було усіяно різнобарвними кнопками. А Козлевичу прислали на квартиру повістку від народного слідчого: шофера викликали як свідка у справі кооперативу "Лінієць".
Горбань і його друзі більше не з'являлися, і зелена машина три дні простояла без діла.
Нові пасажири, як і перші, з'явилися з настанням темряви. Вони теж починали з невинної прогулянки за місто, але думка про горілку осяяла їх, як тільки машина зробила перші півкілометра. Очевидно, арбатовці не уявляли собі, як де можна користуватися автомобілем у тверезому вигляді, і вважали авто-тарантас Козлевича кублом розпусти, де обов'язково треба поводити себе зухвало, хвацько, непристойно вигукувати всілякі гидкі слова і взагалі марнотратити життя. Лише зараз Козлевич зрозумів, чому мужчини, які проходили вдень повз його стоянку, підморгували один одному і недобре посміхалися.
Все пішло зовсім не так, як уявляв собі Адам Казимирович. Щоночі він ганяв з засвіченими фарами повз приміські гаї, слухаючи позад себе п'яні зойки пасажирів і підозрілу метушню, а вдень, очманівши від безсоння, сидів у слідчого і давав свідчення. Арбатовці вели розгульне життя чомусь на гроші, що належали державі, громаді чи кооперації. І Козлевич проти свого бажання знову загруз у трясовині карного кодексу, в глибині третього розділу, в якому повчально наголошувалося про службові злочини.
Почалися судові процеси. І в кожному з них головним свідком виступав Адам Казимирович. Його правдиві розповіді збивали підсудних з ніг, і вони, важко дихаючи в сльозах і соплях, у всьому признавалися. Він згубив безліч установ. Останньою його жертвою був філіал обласної кіноустанови, що знімала в Арбатові історичний фільм "Стенька Разін і княжна". Весь філіал запроторили на шість років, а фільм, який являв інтерес тільки для вузьких судових кіл, передали в музей речових доказів, де вже перебували і мисливські ботфорти з кооперативу "Лінієць".
По цьому настав крах. Зеленого автомобіля почали боятися, як чуми. Громадяни далеко обходили Спасо-Кооперативну площу, на якій Козлевич забив смугастий стовп з табличкою: "Біржа автомобілів". За останні кілька місяців Адам не заробив жодної копійки і існував на заощаджене ним під час нічних рейсів.
Тоді він вирішив піти на жертви. На дверцятах автомобіля він намалював білою фарбою дуже принадний, на його думку, напис: "Ох, і покатаю!" — і знизив ціну з п'яти карбованців до трьох за годину. Але громадяни не змінили своєї тактики. Шофер повільно кружляв містом, під'їжджаючи під вікна установи і кричав:
— Повітря ж яке! Може, покатаємось? Га? Службовці висовувалися з вікон і під грім ундервудів відповідали:
— Сам катайся! Душогуб!
— Який же я душогуб? — трохи не плачучи, запитував Козлевич.
— Душогуб, і годі, — відповідали службовці, — під виїзну сесію підведеш!
— А ви б на свої каталися, — вже з запалом кричав шофер. — На власні гроші.
На ці слова службовці саркастично перезиралися і зачиняли вікна. Кататися на власні гроші здавалося їм просто безглуздям.