— Спите? Ну, ну! — сказала перша голова.
— Скажіть, шановний, — доброзичливо промовила друга це ви з'їли мою курку? Адже правда? Хіба не так?
Фоторепортер Меншов сидів унизу, засунувши обидві руки по лікті в чорний фотографічний мішок. Він перезаряджував касети.
— Так, — стримано сказав Остап. — Я з'їв її.
— От спасибі! — несподівано вигукнув Гаргантюа. — А я вже не знав, що мені з нею робити. Адже спека, курка могла зіпсуватися. Добре! Викидати шкода! Хіба не так?
— Звісно, — сказав обережно Остап, — я дуже радий, що міг зробити вам цю невеличку послугу.
— Ви з якої газети? — запитав фоторепортер, продовжуючи з млосною посмішкою шарудіти у мішку. — Ви не в Москві сіли?
— Ви, я бачу, фотограф, — сказав Остап, ухиляючись від прямої відповіді, — я знав одного провінціального фотографа, який навіть консерви відкривав тільки при червоному світлі, боявся, що інакше вони зіпсуються.
Меншов засміявся. Дотеп нового пасажира був йому до смаку. І цього ранку більш ніхто не ставив великому комбінаторові слизьких запитань. Він сплигнув з канапи і, погладивши свої щоки, на яких за три дні виросла розбійницька щетина, допитливо глянув на доброго Гаргантюа. Фейлетоніст-віршувальник розпакував чемодан, вийняв звідтіль приладдя для гоління і, подаючи його Остапові, довго щось пояснював, клюючи невидимий харч і щохвилини вимагаючи підтвердження своїх слів.
Поки Остап голився, мився й чистився, Меншов, оперезаний фотографічними пасками, поширював по всьому вагонові звістку, що в їхньому купе їде новий провінціальний кореспондент, що наздогнав поїзд вночі літаком і з'їв курку Гаргантюа. Розповідь про курку викликала велике пожвавлення. Майже всі кореспонденти прихопили з собою в дорогу домашній харч: коржики, січені котлети, батони і круті яйця. Цей харч ніхто не їв. Кореспонденти віддавали перевагу ресторанові.
І не встиг Бендер закінчити свій туалет, як у купе заявився товстун-письменник у м'якій дитячій курточці. Він поклав перед Остапом дванадцять яєць і сказав:
— З'їжте. Це яйця. Оскільки яйця існують, хтось же мусить їх їсти?
Потім письменник визирнув у вікно, поглянув на бородавчатий степ і з прикрістю сказав:
— Пустеля — це бездарно. Але вона існує. І з цим треба рахуватись.
Він був філософ. Вислухавши подяку Остапа, письменник струснув головою і пішов до свого купе дописувати оповідання.
Як людина пунктуальна, він будь-що вирішив щодня писати оповідання. І це він виконував з старанністю кращого учня. Очевидно, його надихала думка про те, що, оскільки існує папір, то мусить же хтось на ньому писати.
Приклад філософа наслідували й інші пасажири. Навроцький приніс у банці фарширований перець. Лавуазьян — котлети, на які налипли газетні рядки, Сапєгін — оселедця і коржики, а Днєстров — склянку яблучного повидла. Приходили й інші, та Остап припинив прийом.
— Не можу, не можу, друзі мої, — казав він, — зроби одному послугу, як уже всі насядуть.
Кореспонденти йому дуже сподобалися. Остап ладен був розчулитися, але відтак наївся, що не мав змоги віддатися ніяким почуттям. Він ледве заліз на свою полицю і проспав майже цілий день.
Минала третя доба подорожі. Чекаючи подій, літерний поїзд нудився. До Магістралі було ще далеко, нічого вартого уваги не сталося, і все ж таки московські кореспонденти, змучені бездіяльністю, скоса поглядали один на одного.
"А що, коли хто-небудь щось знає і послав про це блискавку до своєї редакції?"
Нарешті Лавуазьян не витримав і послав телеграфне повідомлення: "Проїхали Оренбург крпк труби паровоза валить дим крпк настрій бадьорий кома делегатських вагонах розмови лише Східну Магістраль крпк шліть інструкції блискавкою Аральське море Лавуазьян".
Таємницю швидко було розкрито, і на наступній же станції біля телеграфного віконця стала черга. Всі послали стислі повідомлення про бадьорий настрій і про паровозну трубу, з якої валує дим.
Для іноземців широке поле діяльності відкрилося одразу ж за Оренбургом, коли вони побачили першого верблюда, першу юрту і першого казаха у гостроверхій хутровій шапці і з батогом у руці. На полустанку, де випадково зупинився поїзд, принаймні двадцять фотоапаратів націлилися на верблюжу морду. Почалася екзотика, кораблі пустелі, волелюбні сини степів та інше романтичне тягло.
Американка з старовинної сім'ї в круглих окулярах з темними скельцями вийшла з вагона. Від сонячного світла її захищав також зелений зонтик. У цьому вигляді її довго знімав ручною кінокамерою "Аймо" сивий американець. Спочатку вона стояла поряд з верблюдом, потім попереду нього і нарешті на ньому, примостившись поміж купинами, про які так зворушливо розповідав провідник. Маленький і злий Гейнріх вештався у натовпі й усім казав:
— Ви за нею стежте, а то вона випадково застрягне на станції і знову в американській пресі буде сенсація: "Відважна кореспондентка в лабетах оскаженілого верблюда".
Японський дипломат стояв за два кроки від казаха. Обидва мовчки дивилися один на одного. У них були зовсім однакові сплюснуті обличчя, жорсткі вуса, жовта лакована шкіра і припухлі, вузенькі очі. Їх би вважали за близнят, коли б казах був не в баранячому кожусі, підперезаному ситцевим очкуром, а японець — в сірому костюмі з Лондона, коли б казах не почав читати лише минулого року, а японець не скінчив двадцять років тому два університети — в Токіо і в Парижі. Дипломат відійшов на крок, прихилив голову до дзеркальця і клацнув фотокамерою. Казах засміявся, сів на свого кошлатого коника і рушив у степ.
Та вже на наступній станції в романтичну повість увійшли нові елементи. За станційним приміщенням лежали червоні циліндричні бочки — залізна тара для пального, жовтів новий дерев'яний будинок і перед ним, важко вгрузаючи в землю гусеницями, тяглася тракторна шеренга: на стосі шпал, укладених як грати, стояла дівчина-трактористка в чорних робочих штанях і у валянках. Тут радянські кореспонденти взяли реванш. Три-маючи фотоапарати на рівні очей, вони пішли в атаку на дівчину. Попереду всіх підкрався Меншов.
В зубах він тримав алюмінієву касету і своїми рухами нагадував стрільця, що робить перебіжку в цепу. Та, якщо верблюд фотографувався, розуміючи своє незаперечне право на славу, то трактористка виявилася значно скромнішою. Знімків п'ять вона трималася спокійно, а потім почервоніла і пішла. Фотографи переключилися на трактори. До речі, на обрії, позаду машин, з'явився ланцюжок верблюдів. Все це — трактори і верблюди — чудово вкладалося в рамки кадру під назвою "Старе і нове", або ж "Хто кого?"