Вичерпавши ось так усі відомі йому російські слова, письменник привітно усміхнувся й побіг до свого вагона, оскільки вже пролунав другий дзвінок. Ударник і собі побіг до свого вагона. Меншов зліз на землю. Закивали голови, з'явилися останні усмішки, майнув фейлетоніст у пальті з чорним бархатним коміром. Коли хвіст поїзда вихляв на вихідній стрільці, з" буфетного залу вискочили два брати-кореспонденти — Лев Рубашкін і Ян Скамейкін. В зубах Скамейкіна застряв шніцель по-віденськи. Брати, плигаючи, як молоді собаки, промчали уздовж перону, зіскочили на землю у нафтових плямах і тільки тут, серед шпал, зрозуміли, що поїзда Їм не наздогнати.
А поїзд, вибігаючи з Москви у риштованнях, вже завів свою приголомшливу пісню. Він бив колесами, реготав пекельним реготом під мостами і, лише врізавшись у глибину дачних лісів, трохи заспокоївся і розвинув велику швидкість. Він мав викреслити на глобусі чималу криву, змінити кілька кліматичних провінцій, переміститися з центральної прохолоди у гарячу пустелю, проминути багато великих і малих міст і обігнати московський час на чотири години.
Увечері першого ж дня у вагоні радянських кореспондентів з'явилися двоє вісників капіталістичного світу: представник свободомислячої австрійської газети пан Гейнріх і американець Хірам Бурман. Вони прийшли знайомитися. Пан Гейнріх був невисокого зросту. Містер Хірам прийшов у м'якому капелюху з підкрученими крисами. Обидва говорили по-російськи досить добре і правильно. Якийсь час усі мовчки стояли в коридорі, з зацікавленням розглядаючи один одного. Для розгону заговорили про Художній театр. Гейнріх театр похвалив, а містер Бурман від дискусії ухилився, зауваживши, що його, як сіоніста, більш за все цікавить в СРСР єврейське питання.
— У нас такого питання вже немає,—сказав Паламидов.
— Як може не бути єврейського питання? — здивувався Хірам.
— Нема. Не існує.
Містер Бурман захвилювався. Все життя він писав у своїй газеті статті про єврейське питання, і розставатися з цим питанням йому було б боляче.
— Але ж в Росії є євреї? — сказав він обережно.
— Є, — відповів Паламидов.
— Отже, є й питання.
— Ні. Євреї є, а питання немає.
Електрика, якої у вагонному коридорі стало забагато, трохи розрядилася з появою Ухудшанського. Він ішов до умивальника з рушником на шиї.
— Розмовляєте? — сказав він, похитуючись від швидкого руху поїзда. — Ну, ну!
Коли він повертався назад, чистий і бадьорий, з краплями води на скронях, дискусія охопила вже весь коридор. З купе вийшли раджурналісти, з сусіднього вагона з'явилося кілька ударників, прийшли ще два іноземці — італійський кореспондент з фашистським жетоном, — лікторськими різками і сокирою, і німецький професор-сходознавець, що їхав на свято на запрошення ВКТЗ[15]. Фронт дискусії був досить широкий — від будівництва соціалізму в СРСР до чоловічих беретів, що входили в моду на Заході. І з усіх пунктів питань, які б вони не. були, виникали суперечки.
— Сперечаєтесь? Ну, ну! — сказав Ухудшаяський, йдучи у своє купе.
В загальному гаморі можна було почути лише окремі вигуки.
— Якщо так, — говорив пан Гейнріх, хапаючи путіловця Суворова за косоворотку, — то чого ж ви тринадцять років тільки базікаєте? Чому ви не робите світову революцію, про яку стільки говорите? Отже, не можете? Тоді годі базікати.
— А ми й не будемо робити у вас революцій! Самі зробите.
— Я? Ні, я не робитиму революції.
— Ну без вас зроблять, і вас не спитають.
Містер Хірам Бурман стояв, притулившись до тисненого шкіряного простінку і байдуже дивився на сперечальників. Єврейське питання провалилося в якусь дискусійну тріщину на самому початку розмови, а інші теми не викликали в його душі ніяких емоцій. Від групи, в якій німецький професор схвально висловився про переваги радянського шлюбу над церковним, відійшов фейлетоніст-віршувальник, який підписувався псевдонімом Гаргантюа. Він став біля замріяного Хірама і почав йому щось гарячкове пояснювати.
Хірам слухав, та швидко переконався, що не зможе нічого розібрати. Гаргантюа весь час поправляв щось у туалеті Хірама, підв'язував йому галстука або ж знімав з нього пушинку чи застебував і знову розстебував ґудзика; говорив голосно і, як йому" здавалося, навіть виразно. Та в його вимові був якийсь невловимий дефект, що перетворював слова на патолоч. Цю свою біду Гаргантюа збільшував ще й тим, що після кожного речення, замиловуючись розмовою, вимагав від співбесідника згоди чи підтвердження.
— Адже так? — говорив він, похитуючи головою, ніби збирався своїм великим носом клюнути якийсь харч. — Хіба не так?
Лише ці слова й були зрозумілі з усієї розмови Гаргантюа. Все інше зливалося в один дивовижний настирливий рокіт. Містер Бурман з чемністю погоджувався і швидко втік. З Гаргантюа погоджувалися всі, і він вважав себе за людину, яка здатна переконати будь у чому кого б то не було.
— Ось бачите, — сказав він Паламидову, — ви не вмієте розмовляти з людьми. А я його переконав. Я щойно йому довів, і він зі мною погодився, що ніякого єврейського питання у нас вже не існує. Адже так? Адже правильно?
Паламидов нічого не розібрав і, кивнувши головою, почав прислухатися до розмови, що відбувалася поміж німецьким сходознавцем і провідником вагона. Провідник давно поривався втрутитись у розмову і лише зараз знайшов вільного співбесідника, собі рівню. Дізнавшись спочатку про знання опонента, а також запитавши ім'я та прізвище співбесідника, провідник відклав убік віник і поволі почав:
— Ви, мабуть, не чули, громадянине професор, що в Середній Азії є така тварина, зветься верблюд. У нього на спині є дві купини. І був у мене знайомий залізничник, ви, мабуть, чули, товариш Должностюк, багажний роздавальник. Сів на цього верблюда поміж купин і вдарив його лозиною. Верблюд був лютий і почав його отими своїми купинами давити. Трохи на смерть не задавив. Должностюк, проте, встиг зіскочити. Бойовий був паруб'яга, ви, мабуть, чули? Ну, верблюд йому весь кітель обплював, а кітель щойно з пральні…
Вечірня бесіда вже вичерпалася. Зіткнення двох світів закінчилося благополучно. Сварки якось не виникло. Співіснування двох систем — капіталістичної і соціалістичної — в літерному поїзді, хоч-не-хоч, мало продовжуватись щось близько місяця. Ворог світової революції, пан Гейнріх, розповів старий дорожний анекдот, після чого всі пішли до ресторану вечеряти, переходячи з вагона у вагон хисткими залізними щитами і мружачи очі від пронизливого вітру. Та в ресторані населення поїзда розсілося нарізно. Тут же, під час вечері, відбулися оглядини. Закордон, репрезентований кореспондентами найбільших газет і телеграфних агентств усього світу, добропристойно налягав на горілку і з жахом, але ввічливо поглядав на ударників в чоботях і на радянських журналістів, які заявилися сюди по-домашньому, в нічних пантофлях і з самими запонками замість галстуків.