Цієї ж миті набігла група людей в таких самісіньких протигазах і серед десятків однакових гумових пик вже не можна було знайти Корейка. Притримуючи свою папку, Остап одразу ж почав дивитися на ноги чудовиськ, та як тільки йому здалося, що він побачив вдовині штани Олександра Івановича, як його схопили під руки і молодечий голос сказав:
— Товаришу! Ви отруєні!
— Хто отруєний? — закричав Остап, вириваючись. — Пустіть!
— Товаришу, ви отруєні газом! — радісно повторив санітар. — Ви потрапили в отруєну зону. Бачите — газова бомба.
На бруківці справді лежав ящичок, з якого швидко виходив густий дим. Вдовині штани були вже далеко. Востаннє вони блиснули поміж двох клубів диму і зникли. Остап мовчки і люто борюкався: його вже тримали шість масок.
— До того ж, товаришу, вас поранено осколком в руку. Не гнівайтеся, товаришу! Будьте свідомі. Ви ж знаєте, що йдуть маневри. Зараз ми вас перев'яжемо і віднесемо до газосховища.
Великий комбінатор ніяк не міг збагнути, що чинити опір безнадійно.
Картяр, що вранці вхопив свою щасливу талію і дивував весь стіл, несподівано за десять хвилин спустив все якомусь молодикові, що випадково сюди забрів. І вже не сидить він блідий від перемоги, торжествуючий, і вже не товпляться навколо нього марафони, виклянчуючи копійки на щастя. Додому він піде пішки…
До Остапа підбігла комсомолка з червоним хрестом на фартушку. Вона витягла з брезентової сумки бинти і вату і, хмурячи брови, щоб не засміятися, обмотала руку великого комбінатора поверх рукава. Закінчивши акт милосердя, дівчина засміялася і побігла до другого пораненого, який покірно віддав їй свою ногу. Остапа поволокли до нош.
Там виникла нова сутичка, під час якої гойдалися хоботи, а перший санітар-розпорядник голосно, лекторським тоном продовжував закликати Остапа до свідомості й до іншої громадської доблесті.
— Братці! — бурмотів великий комбінатор, в той час, коли його пристебували до нош пасками, — повідомте, братці, мого померлого батька, турецького підданця, що улюблений син його, колишній спеціаліст по рогах і копитах, загинув смертю хоробрих на полі битви.
Останні слова потерпілого на полі битви були:
— Спіть, орли бойові! Соловей, соловей, пташечка…
Після цього Остапа понесли, і він замовк, дивлячись в небо, в якому творилось бозна-що. Котилися густі, як серця, клуби диму. На значній височині нерівним кутом летіли прозорі целулоїдні літаки. Від них йшло дзвінке тремтіння, ніби всі вони були зв'язані поміж собою залізними нитками. В коротких паузах поміж орудійними ударами продовжували завивати сирени.
Остапові довелося витримати ще одне приниження. його несли повз "Геркулес". З вікон чотирьох поверхів лісоустанови визирали службовці. Весь фіноблік стояв на підвіконні. Лапідус-молодший лякав Кукушкінда, вдаючи, ніби хоче штовхнути його вниз. Берлага зробив великі очі і вклонився ношам. У вікні другого поверху на фоні пальм стояли, обнявшись, Полихаєв і Скумбріевич. Помітивши зв'язаного Остапа, вони зашепотілися і швидко зачинили вікно.
Перед вивіскою "Газосховище № 32" ноші спинилися, Остапові допомогли підвестись, а через те, що він знову спробував вирватись на волю, санітарові-розпоряднику довелося знову закликати його до свідомості.
Газосховище розташувалося в будинковому клубі. Це був довгий і світлий напівпідвал з ребристою стелею, до якої на дротах було підвішено моделі військових і поштових літаків. В глибині клубу містилася невеличка сцена, на заднику якої було намальовано два синіх вікна з місяцем і зорями і коричневі двері. Під стіною з написом: "Війни не хочемо, але до опору готові", — тинялися пікейні жилетки, яких загнали сюди всім табуном. По сцені походжав лектор у зеленому френчі і, невдоволено позираючи на двері, які з шумом пропускали нові групи отруєних, з військовою чіткістю говорив:
— За характером дії бойові отруйні речовини поділяються на: задушливі, сльозоточиві, загальноотруйні, наривні, роздратовуючі і таке інше. В числі сльозоточивих отруйних речовин можемо відзначити хлор-пікрін, бромистий бензол, бром-ацетон, хлор-ацетофенон…
Остап перевів похмурий погляд з лектора на слухачів. Молоді люди дивилися оратору в рот або ж записували лекцію в книжечку, або ж марудилися біля щита з гвинтівочними частинами. У другому ряді самотньо сиділа дівчина спортивного вигляду, мрійно дивлячись на театральний місяць.
"Хороша дівчина, — вирішив Остап, — шкода, немає часу. Про що вона думає? Напевне ж, не про бромистий бензол. Ай-яй-яй! Ще сьогодні вранці я міг пробитися ось з такою дівчиною кудись в Океанію, на Фіджі, чи ще на якийсь острів Житлотовариства, або і в Ріо-де-Жанейро".
Згадавши втрачене Ріо, Остап заметався по газосховищу.
Пікейні жилетки — їх було тут понад сорок — вже отямилися від струсу, підкрутили свої накрохмалені комірці і запально сперечалися про пан-Європу, морську конференцію трьох держав і про гандизм.
— Чули? — говорила одна жилетка другій. — Ганді приїхав У Данді.
— Ганді—це голова! — зітхнув той. — І Данді—це голова. Почалась суперечка. Одні жилетки стверджували, що Данді—це місто, і головою бути не може, інші з божевільною впертістю доводили протилежне. Зрештою всі зійшлися на тому, що Чорноморськ буде оголошено вільним містом у найближчі ж дні.
Лектор знову зморщився, бо двері відчинились і в приміщення прибули з шумом нові пожильці — Балаганов і Паніковський. Газова атака спіткала їх після повернення з нічної експедиції. Після роботи з гирями вигляд у них був такий брудний, як у шкодливих котів. Побачивши командора, молочні брати похнюпилися.
— Ви що, на іменинах в архієрея були? — похмуро запитав Остап.
Він боявся, що його почнуть розпитувати про хід справи Корейка, і тому сердито насупивши брови, перейшов у наступ.
— Ну, гуси-лебеді, що поробляєте?
— Їй-богу, — сказав Балаганов, прикладаючи руки до грудей. — Це все Паніковський затіяв.
— Паніковський! — суворо сказав командор.
— Благородне слово честі! — викрикнув порушник конвенції.—Ви ж знаєте, Бендер, як я вас поважаю! Це балагановські штучки.
— Шуро! — ще суворіше промовив Остап.
— І ви йому повірили! — з докором сказав уповноважений в справі копит. — Ну, як ви гадаєте, хіба я без вашого дозволу взяв би ці гирі?